Необхідність радикальних змін в Україні обговорюють нині на всіх інтелектуальних зібраннях. Починають – з цінностей. Логіка великими мазками: щоб не помилитися,-  давайте спершу вивчимо цінності нашого народу. Дуже правильна постановка питання. Бо хіба  можна «шити», не знаючи матерії? Тільки тут одразу виникають питання.

* * * * *

Вивчаємо цінності чиї:  народу чи еліти, звичайних людей чи команди реформаторів? Вивчаємо ті, які є, чи ті, якими вони мали б бути? Якщо йдеться про цінності народу, то для чого їх треба знати: щоб врахувати чи щоб змінити?

Враховувати теж можна по-різному.  Міносвіти, наприклад, врахувало звичку українців вирішувати питання шляхом найменшого опору - за допомогою хабарів. І тепер захист дисертацій платний – «від» і «до». Правда, нема інформації про те, чи припинилося хабарництво мимо офіційної каси до кишенів міністерських очільників, чи припинилися могоричі, "поляни" тощо. Хоча рецепти прості, як прийоми полювання на мамонта: найкращий спосіб «убити» корупцію -  забезпечити невідворотність покарання.

Якщо поцікавитися у народу про цінності, то швидко з’ясується, що люди хочуть «щоб усе в них було і щоб нічого їм за це не було», Про свої потреби знатимуть, а про обов’язки – залежно від вигоди. Ми ж бо люди, правда?

При усьому новітньому інтересі до теми, питання цінностей вивчається давно і досить ґрунтовно. З 1994 року Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва з партнерами проводить щорічні моніторинги. Якщо додати якісні дослідження у фокус-групах, які проводяться як при виведенні на ринок нових сортів йогурту, так і перед виборами, то матимемо вичерпну характеристику українського суспільства.

То що ж ми хочемо довести наголосом на цінностях? Чи, часом, не ставимо себе у глухий кут? Адже відстоювання теми тривалих у часі цінностей є нічим іншим, як наголошенням на "ментальності" народу. Але, парадоксально, "ментальність" для ліберальної англосаксонської політології – річ неприйнятна й навіть неіснуюча. Адже ця ментальність не кам'яна і не дерев’яна – вона здатна змінюватися.

Якщо не визнавати здатність до змін у звичках суспільства, то можна закрити тему реформування, навіть не відкриваючи. І навпаки: йти на зміни можна лише з вірою, що в кожній людині і у кожному суспільстві є світла і темна сторони, і що ці пропорції з часом змінюються. І можуть змінитися на краще.

Звісно, змінюються не швидко й не кардинально. Бо інакше можна прийти до висновку про можливість "прогресу", у що особисто я вірю мало. Справжній прогрес – це прогрес того, що робить людину людиною, прогрес у етиці. А він мінімальний - людська природа тисячі років залишається майже незмінною.

І, найцікавіше: що робити, коли цінності суспільства виявляться засадничо непридатними для реформ?! Це питання не з розряду софістики, адже є достатньо підстав вважати, що цінності українців доволі консервативні. Вони немобільні для економічних реформ, не державницькі, анархічні для  суспільного будівництва.

* * * * *
Давайте ж познайомимося. З року в рік лише третина населення України є прихильниками вільного ринку.  Водночас, третина населення впевнена, що економіку треба повернути до стану, який був до Перебудови. І не шукайте тут регіональних відмінностей. А ще скажіть - як це зробити: відбудувати УРСР чи відразу подати заявку на приєднання до Північної Кореї?!

Переконаними прихильниками демократії також є від чверті до третини українців.  Цілком або повністю довіряє співвітчизникам третина населення, а половина – сором’язливо мовчить на це запитання (здогадайтеся, яку можна очікувати відповідь). П’ятдесят відсотків опитаних уважають, що кілька сильних лідерів можуть зробити більше, ніж усі закони і дискусії. Багатопартійна система також не потрібна майже половині (!) українців, ще третина -  не визначилися. Здрасьтє, найдемократичніший народе! І далі пишаймося авторством першої у світі Конституції Пилипа Орлика!

Більше чверті населення при аналогічному 1991 року референдумі щодо незалежності не підтримали б проголошення Україною незалежності. П’ята частина співвітчизників досі вважає себе населенням СРСР…

Перед виборами чесність кандидата для виборців є якимсь п’ятим пріоритетом після низки інфантильних та інших патерналістських очікувань. Лише кожен п’ятий з виборців вважає, що національний парламент потрібен для вирішення питань загальнонаціонального характеру й ухвалення законів, а не для вирішення проблем їхнього двору.

Політична та громадська активність як для європейської країни мізерна, а серед політичних уподобань ліберальна ідеологія порівняно з націонал-демократичною чи соціалістичною користується підтримкою у рази вужчого кола. Індекс толерування корупції доходить в Україні до 80 відсотків.

Ну й, нарешті, мій улюблений хіт: зізнання в опитуванні для Унівської групи 95 відсотків львів’ян у тому, що вони не готові платити за комунальні послуги, (навіть) якби вони були належної якості! Комунізм, рок-н-рол, і - вітання економічному мислителю Геннадію Балашову: держава без податків – ну, Львів то вже точно!

То що тепер робити? Повістити табличку для всіх, хто вміє читати: Drang Nach Boryspil  – рятуйся, хто може?! Щоб зрозуміти, які наші шанси у зміні цінностей на краще, зважаймо, що за останні 15 років частка читання у структурі вільного часу населення зменшилася вдвічі.

* * * * *

Звісно, запитань багато. Їх стало ще більше після того, як громадяни Грузії не підтримали команду реформаторів на виборах восени минулого року.  М.Саакашвілі вів грузинів, вів, але так до твердого грунту й не довів. (Правда, таки довго вів – не відомо, скільки б українці з їхніми цінностями витримали грузинського восьмирічного строку «катування» прозорістю, антикорупційними заходами, вказівками від молодих). Або вони не захотіли йти далі. Чому? Звичка до крутійства-злодійства сильніша за бажання жити за прозорими, але вимогливими правилами? Конфлікт поколінь? Втомилися? Набридло?

Усе це – не такі вже абстрактні запитання. Небайдужим йдеться про те, ЯК здійснювати проривні реформи. Що ж має бути спочатку, зміна цінностей у масах? Чи команда реформаторів на чолі з лідером повинна показати приклад життя відповідно до інших цінностей? Що робити з доведеним фактом, що радикальні ліберальні реформи у різних країнах запроваджувалися твердою рукою й за допомогою консолідованого держапарату? І що робити з тим, що радикальне реформування завжди було відповіддю на кризи, а як ви збираєтеся розрулювати кризу методом вічового голосування?

І нарешті, залишається основне питання: чи можливо взагалі на основі  наявних українських цінностей і та якої вже не є демократії побудувати сучасне високорозвинене суспільство?

* * * * *

Не факт, що на ці питання «вже, й сьогодні» знайдуться вичерпні відповіді. Можливо,  ніколи не знайдуться. Правда – потужна сила, але вона не завжди гріє. Людська психіка залюбки витісняє її на маргінес. Тому треба бути готовим до того, що правдиві і рятівні для нації цінності будуть забанені масовою свідомістю.

Тих 20 відсотків населення, які вважають себе громадянами СРСР, ніхто і ніщо не змінить. То що: ухвалювати рішення про еміграцію -реальну чи внутрішню? То що, кінець світа настав?

Я й сам, грішний, обдумую ці речі і передумую. І все більше схиляюся до думки, що корінь, все-таки, у суспільстві. Є якась відповідальність еліти. Еліта на вістрі пошуку, вона мотивує і спрямовує. Але й еліта не з неба падає, а є породженням родини, двору, громади, суспільства: все йде знизу! До речі, а що робити, якщо на місці еліти невідомо що невідомої конфігурації? Тут важливо не загрузнути у питанні: що перше – курка чи яйце?

Розуміння перетворень і їх підтримка людьми вкрай необхідні – особливо, коли йдеться про гарантування невідворотності змін і сталий розвиток. Але чекати, доки в Україні помре останній «мешканець Союзу» чи коли прихильників свободи стане абсолютна більшість, не варто. Разом з прихильниками Союзу відходять і антикомуністи з досвідом партизанки чи таборів. А цінності мають властивість дивовижним чином успадковуватися – і на одному полюсі суспільної думки, і на другому.

Говорімо з людьми про цінності. Не у Фейсбуку, а з реальними людьми у реальному житті. Найпряміший спосіб вплинути на цінності – особистий приклад.
І – жар рибу, Жора, жар!

Володимир Кухар, Українська альтернатива