За радянських часів постійно відбувалися якійсь реформи. То Раднаргоспи введуть, то назад міністерства. То зроблять Держкомітети Ради Міністрів, по при Раді Міністрів. Ще було, коли об'єднували заводи з інститутами і називали це “науково-виробниче об'єднання”, а потім навпаки роз'єднували. А до того вводили показник нормативно-чистої продукції, а з часом про нього забували. А потім прийшов Горбачов і сказав, що до нього був застій. Тобто, ніяких реформ не було! А що ж то було?

А було адміністративне «перетрахування» (як сказав би Президент сусідньої держави). Міняли назви, підпорядкованість, відомства створювали і розпускали, щось укрупнили та ділили, вводили нові папери та показники. Саме в той час став популярним анекдот про “кровати под 45 градусов”. Публіка в захваті чекала чергової адміністративної дії — когось знімуть, а іншого, навпаки, призначать. Допущення підіймали настрій, викликали емоції, підвищували адреналін.

Доки все не розвалилось без реформ.

Ці спогади навіяли аналіз реформ в Україні, виконаний експертами CASE-Україна. КЛ скорочено виклала висновки експертів. Вони проаналізували медичну реформу та реформу міжбюджетних відносин. Що з того аналізу випливає?

Медична реформа насправді не вирішувала головних проблем цієї сфери нашого життя. Ані фінансування не мінялось, ані критерії роботи галузі, ані структуру не планувалось змінювати.

Фактично, єдиною суттєвою зміною було запровадження інституту сімейних лікарів.

Цей крок мав організаційні наслідки. Сімейний лікар робив не потрібним великі поліклініки, численних лікарів на прийомі (окремо хірургів, невропатологів, гінекологів та т.ін), можна було б скоротити штат, керівний персонал . Ставали б непотрібними численні лікарні – адже сімейний лікар міг сам надавати допомогу в багатьох випадках, в яких сьогодні везуть до лікарні.

Що відбулося? Визначили «пілотні регіони», в яких почали реформу.

Лікарні, особливо в селах, скоротили. Поліклініки розділили. Створили амбулаторії, центри первинної допомоги. кількість начальства збільшилась, лікарів – навпаки.

А сімейні лікарі є? Немає. Виявляється, працює менше 20% сімейних лікарів. Інші – непідготовлені фахівці, але й їх не вистачає. А ті 20% що є, чи мають вони достатню підготовку, обладнання? Ні.

Німецький сімейний лікар проходить тривале спеціальне навчання по всім потрібним спеціальностям. Потім набуває досвід, працюючи помічником сімейного лікаря. Він має великий набір обладнання, інструментів, діагностичних приборів. Він має численні регламенти, де прописана послідовність дій для більшості реальних ситуацій.

Чи є все це у наших, хоча б тих 20%, що отримали підготовку? Ні.

За 6 місяців необхідну підготовку (теоретичну та практичну) та досвід отримати неможливо. Тим більше, що часто на курсі посилають лікарів без достатнього досвіду, мотивації, кваліфікації. В обговоренні наводили приклади, як на перепідготовку посилають гінеколога перед пенсійного віку.

Обладнання – реформатори вирішили, що давати його сімейному лікарю дорого. А те, що вивчалось на курсах, відсутнє на робочих місцях. Про наявність регламентів експерти і не згадали. Фінансування не змінилося, сімейні лікарі отримують стільки ж, скільки дільничні терапевти з тими самими доплатами.

То де ж реформа? Поділили старі структури, отримали нові, з’явилось багато нового начальства, деякі старі кадри залишили чи змінили посади. Мабуть для влади це й є реформи?

Здавалося б, для непрофесіоналів, підготовили сімейних лікарів для мікрорайону, знайшли їм стимулюючу зарплату, оснастили обладнанням – закривай поліклініку, створюй амбулаторії. Підготував фельдшерів для сіл, дав їм транспорт та устаткування – закривай дільничну сільську лікарню, відкривай ФАПи. А допоки не підготував – не чіпай старих закладів.

Але професіонали реформи розуміють по-іншому. Першим пунктом адміністративні перетворення. Всі ці сімейні лікарі, регламенти, устаткування, те, що для фахівців становить суть реформ – це під сам кінець по залишковому принципу. Бо проходить час і увага професіоналів переключається на наступні реформи, де давно нічого не перетрахували. А лікарі та хворі звикають до нових назв, закладів і живуть як і жили до реформ. Погано, прямо скажемо.

Від себе додам. Експерти закликають закрити відомчі лікарні. Але ж ці лікарні кращі за місцеві чи Міністерства охорони здоров’я. Що є то за реформа, яка знищує кращі, залишаючи гірші?

Між іншим, фінансування медицини як і багато інших сфер, від яких залежить життя кожного з нас, є результатом викривлених міжбюджетних відносин.

Як пояснили експерти CASE-Україна, реформи повинні знайти «золоту середину» між централізацією та самостійністю регіонів.

Насправді, це наступне питання. Спочатку треба привести повноваження у відповідність з ресурсами.

Експерти також кажуть – є різні системи, централізовані, і децентралізовані, коли всі ресурси на місцях.

Тобто можна всі гроші залишати у центрі. Але тоді  центральні відомства мають відповідати за медицину, освіту, соціальну сферу на місцях. Мати в областях та районах свої підрозділи. Можна – все робить місцева влада. Але тоді й всі податки мають бути у неї. Не можна тільки як зараз, коли формально місцеві органи за все відповідають, насправді нормативи, інструкції, гроші отримують з Центру. Тобто, фактично, місцеві органи сьогодні і є підрозділом центральних, але вони не призначаються центром, а обираються на виборах. Мають таку ж легітимність як і центральні. Це протиприродна система, вона не може правильно працювати. Мешканці міста чи села обирають місцеву владу, але обрані повністю залежні від київських чиновників, ї їх робота – неформально домовлятись у столиці про ресурси, призначення, оцінку їх діяльності. Виборці тут з жодного боку.

Для прикладу. Ви мер, Ви маєте забезпечити прибирання вулиць, ремонт доріг та будівель, роботу шкіл та лікарень. Але у Вас немає грошей. Частину грошей Ви отримуєте у столиці за формулами. Але, щоб у тих формулах були потрібні Вам коефіцієнти Ви маєте їхати до Мінфіну і неформально домовлятись з чиновниками. Але й витрачати ці гроші Ви маєте за нормативами та інструкціями із столиці. Самодіяльність тут карається.

Другу частину фінансування Ви отримуєте із столиці, якщо домовитесь у Кабміні. Вам можуть неформально допомогли. Ваші ресурси – дозволи, тендери, депутатські мандати. От мер Слав’янська сказала - Голожепенки у ВР не пройдуть. Від міста пройдуть ті, хто принесе місту гроші.  Непрофесіонали над нею сміялися, але від міста у депутати пішов син Азарова і прийшли бюджетні мільйони.

Ще Ви можете віддати тендер тому, хто виділить гроші. Якщо Ви нічого цього не можете, грошей на ремонт, будівництво не буде. Можна ще доїти місцевий бізнес. Хочеш дозвіл, дешеву оренду, виділення землі? Давай людей, техніку. гроші. Ви хочете чесно, без корупційних домовленостей, без визискування бізнесу? Не йдіть у місцеву владу., бо в Вас місто буде брудне, зруйноване, розорене.

Нормально, коли люди обирають і місцеву, і центральну владу. Але між ними мають бути поділені повноваження і ресурси. Коли вибори є, а поділу немає, це авторитарно-корупційна модель влади, яка потребує корупції (неформальних домовленостей) для свого функціонування. Це – перша проблема, без вирішення якої реформ не може бути.

Але, судячи з докладу, її ніхто і не планує вирішувати.

Хоча ні. Виявляється, у Програмі Президента Януковича у 2012о. був такий показник «до 2014 року не буде жодних місцевих повноважень не забезпечених відповідним ресурсом». Але жодних кроків для його досягнення не обіцяли.

А планувались технічні покращення у діючій системі.

Щоб формули спростити, щоб більше власних джерел доходів було у місцевої влади, щоб Кабмін ділив інвестиції не на власний розсуд (хто тендер віддасть чи потрібного депутата у ВР проведе), а за заздалегідь відомими критеріями.

Тобто обрана місцева влада залишається, фактично, підрозділом центральної, але та керує більш цивілізовано та ефективно. Не вийшло технічних покращень. Не може в авторитарно-корупційній системі бути цивілізовано та ефективно. Обіцяли, що відсоток власних доходів місцевих бюджетів збільшиться. А він зменшився.

Обіцяли збільшити дотації вирівнювання (ті що діляться по формулі). А насправді їх скоротили. Обіцяли відмінити «секторальні нормативи», які диктують місцевій владі кожен крок, роблячи її фактично підрозділом влади центральної. Не відмінили. Зате створили Державний фонд регіонального розвитку. А це ж нові чиновницькі робочі місця і додаткові гроші (у 2012 році заплановано 1.1 млрд. грн., яки ділить Кабмін).

Обіцяли формалізувати поділ грошей на інвестиційні проекти. Насправді, формалізували подачу заявок з місць. А розподіл залишили на розсуд Кабміну.  Як це працює можна побачити на окрузі, на якому до ВР балотується Литвин. Він хизується тим, що щороку 30млн. державних гривень йде в «його» район на будівництво інфраструктури. Якщо районам повезло менше, в них немає водогону і школам ніхто не допомагає.

Між іншим, експерти дорікають владі на непрозорий розподіл субсидій на ціну газа. Насправді, більшу субсидію отримали ті області, в яких більший відсоток центрального опалення та гарчого водопостачання. Саме на їх виробництво йде дорогий газ,а тарифи цієї ціни не враховують.

Тобто, реформа здійснюється так само, як і попередня. Створюються структури, змінюються інструкції, вносяться правки в закони. А грошей на місцях ще менше і неформальних домовленостей тільки побільшало.

Жодних перетворень, зате який адміністративний кураж!

Залишається питання – до чого тут реформи? Навіщо їх записують в програму, коли насправді їх немає? Коли все починається і закінчується адміністративними перетвореннями? Коли навіть незначні, технічні зміни в програмах йдуть останніми і до них справа зазвичай не доходить?

Мабуть, для PR-у. Влада позиціонує себе як реформаторів. Їм потрібні реформаторські пункти у програмах, участь і позитивна оцінка знаних в Україні фахівців, схвалення міжнародних експертів.

Інколи думаю, а навіщо це самим фахівцям?

Кому потрібні реформи?

Виходить дтвна річ. Владі реформи непотрібні. Громадськість робить собі рейтинг на протистоянні реформам.

Фахівці галузі стали знаними в існуючий системі, міняти її на іншу не хочуть. Виходить, реформи потрібні для реформаторів?

Є така думка, буцімто влада, чи то щоб сподобатись іноземцям, чи то від браку грошей буде вимушена проводити хоча б технічні реформи. Таке буває. Але не з нашою владою.

Минулі роки підтвердили – влада вимушена роздавати гроші елітам за покору і забирати за непослух. Інакше ці еліти стають неконтрольованими. Влада вимушена роздавати гроші активним верствам населення, інакше вони погрожують владі. Так влада хотіла забрати завеликі виплати в чорнобильців. Але вимушена була повернути їх, але не всім, а лише тим, хто отримував на момент аварії великі зарплати – колишнім шахтарям та металургам.

Щоб розподіляти гроші за ефективністю їх ви користування, до чого закликають експерти, потрібна інша влада і інші професіонали.