Реєстрація за місцем проживання - навіщо?

Введені нещодавно зміни у «Закон про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» викликали паніку у ЗМІ, хоча, насправді, в ньому були лише технічні зміни. Сам закон діє ще з 2003р. і вміщує досить дивні норми.

Закон зобов’язує всіх громадян України реєструватись за місцем проживання. Якщо хтось на протязі 30 днів проживає в іншому місці, він має зареєструватись там.

Щоб зареєструватись потрібно принести до органа реєстрації заяву, паспорт, документ, що підтверджує право на проживання в заявленому місці, військовий квиток та квитанцію про сплату адміністративного збору.

Відповідно, для зняття з реєстрації треба також принести заяву, паспорт та військовий квиток.

Навіщо?

У СРСР був інститут прописки. Він виник у сер. 1930-х рр. Мета його була зрозуміла, адже мільйони людей, що були вислані з місць проживання до Сибіру (розкуркулені, «класово чужі» та ін.), а також «лишенці», тобто позбавлені громадянських прав (включно із правом на картки – у країні діяла карткова система) їхали до великих міст, влаштовувались на роботу і отримували всі права, бо їх походження на новому місці не знали. Для контролю за цим рухом людей і ввели «прописку» разом з внутрішніми паспортами. Без прописки у паспорті не можна було влаштуватись на роботу, за проживання без прописки карали. Таким чином влада контролювала, хто куди і звідки приїжджає, давала дозвіл на від’їзд із старого місця та приїзд до нового (чи не давала і людина не могла переїхати).

Україна – демократична держава, тотального контролю за громадянами давно не існує. Прописку змінили на реєстрацію, але за суттю все залишили як було. Бо людина просить її зареєструвати, приносить підтверджуючі документи та ще й платить за це, начебто йому надали якусь послугу.

Для чого реєструють громадян у розвинених країнах?

Це потрібно самому громадянину – для визначення місця голосування чи отримання соціальних послуг.

Це потрібно державі, щоб знати де шукати громадянина коли до нього є питання: призов до війська чи судовий позов.

В різних країнах існує різні практики. У США, наприклад, обов’язкової реєстрації немає, кому треба той сам реєструється як виборець чи одержувач соціальної допомоги.  Держава ідентифікує людину за будь-яким класифікатором – правами водія чи соціальною карткою та ін.. Жодних централізованих реєстрів не існує. У Німеччині реєстри існують, але на аплікаційній основі, людина сповіщає державу про місце своєї реєстрації. Але жодних документів, не надає, грошей не сплачує, у внутрішній паспорт дані не заносяться (та й внутрішнього паспорту як такого немає). Покарання можливе якщо держава звертається до людини, а його немає за місцем реєстрації. В іншому випадку реєстрація на совісті самої людини, якщо він хоче прийняти участь у виборах чи отримати соціальну допомогу, вона йому самому потрібна.

Навіщо в Україні такий складний порядок, що залишився від радянських часів? Яка користь від обліку, хто звідки виписався, хто куди прописався (тобто зареєструвався)?

Навіщо потрібен власник квартири (якщо реєструється не власник), адже реєстрація жодних прав на приміщення не надає? В багатьох випадках власник не може прийти для підтвердження своєї згоди. Можна ж зробити навпаки, коли власник має право дізнатися, хто в нього зареєстрований та виписати тих, кого не бажає (як у тій же Німеччині).

Навіщо потрібен військовий квиток, адже його наявність жодним чином не допомогла при мобілізації – хто не хотів до війська, того воєнкоми не знайшли за місцем реєстрації. А клопоту його наявність приносить чимало.

Все це досить дурні вимоги, атавізми часів тоталітаризму, які ускладнюють життя громадянину без будь-якої користі для держави. Тільки додаткова зайнятість для чиновників.

Медичні огляди водіїв до та після рейсу - потрібна вішалка

Закон про Дорожній рух має ст..45, яка передбачає щозмінні передрейсові і післярейсові огляди водіїв. МОЗ та МВД на виконання закону видали спільний наказ (№65/80 від 31.01.2013), який вимагає від підприємства, на якому працюють водії, мати у штаті медичного працівника, що проводить ці огляди. За наявності дорожнього листа він робить запис у цьому листі про результат контролю стану здоров'я водія. Лікар або медична сестра, згідно із наказом, має для цього виміряти тиск та пульс, опитати водія про його самопочуття, подивитись на характер ходи, зовнішній вигляд та поведінку, оглянути стан шкіри.

На фірми має бути спеціальний кабінет для огляду з письмовим столом, стільцями, сейфом, килимом, вішалкою, настільною лампою та іншими необхідними для огляду речами. Все це докладно прописано у наказі. І результат кожного огляду кожного водія треба заносити до журналу.

Який сенс всіх цих дій, окрім зайвого клопоту для підприємців?

Поміряти тиск та пульс, побачити неадекватність поведінки водія, помітити сліди від уколів на тілі може будь-яка досвідчена людина, для цього не потрібно медичної освіти. Невже лікаря чи медсестру для цього вчили у інституті чи училищі?

До 2013р. за відсутність відміток у дорожньому листі водія зупиняв ДАІшник. Сьогодні він не може цього робити, для легкових автомобілів дорожній лист взагалі не обов’язковий. Навіщо сьогодні ці відмітки?

Та й головне. Водій  у статусі ПП не проходить жодних оглядів. Чим водій – найманий робітник від нього відрізняється? Саме тому підприємці стали оформлювати водіїв "ЧПшниками", щоб не мати клопоту з лікарями та приміщеннями. За свій стан відповідає в першу чергу сам водій, у другу – його роботодавець - якщо він випустить на лінію водія у неадекватному стані. Навіщо ці докладно прописані вимоги, лікарі на фірмі, приміщення з вішалками, журнали обліку? Чергові безглузді нормативи, які дорого коштують нашій економіці.

PS. Кабмін ще у грудні подав у ВР зміни у закон про дорожный рух, якими скасовував перед- та післярейсові огляди водіїв (3713 від 24.12.2015). Але при зміні уряду проект був відкликаний.

Регулювання цін на товари першої необхідності - державна зрада

Закон про державну підтримку сільського господарства був прийнятий ще у 2004р., але діє і сьогодні. У розділі II цього закону наведені можливі заходи цінової підтримки товаровиробників. Це, по-перше, обмеження торгівельної надбавки величиною 20% від ціни виробника, по-друге інтервенції Аграрного фонду, по-третє, тимчасове адміністративне регулювання цін.

Цінова підтримка розповсюджується на багато видів сільськогосподарської та харчової промисловості, але на листопад 2015 – літо 2016рр КМ визначив лише декілька з них: пшениця м’яка, жито озиме, борошно пшеничне та житнє, гречка та цукор-пісок буряковий. До цього з вересня 2014р. діяла інша постанова КМ, з більш розширеним переліком продукті, там ще були кукурудза, масло вершкове, ячмінь.

Яка ціль такого регулювання? Недопущення різких скачків цін на зазначені товари. Бо інакше ціни можуть швидко зростати, що викликає паніку на ринку та погіршення матеріального стану населення.

Який результат регулювання? Всі ще пам’ятають різке зростання цін наприкінці лютого 2015-го року? Гречка, цукор, борошно у магазинах здорожували на 5грн за день. Як цьому завадило цінове регулювання? Адже всі ці товари є його об’єктом?

Сьогодні ціни на гречку виросли майже удвічі у порівнянні з минулим роком, ціна доходить до 40грн/кг і вище. Як цьому заважає цінове регулювання? Де інтервенціі Аграрного фонду, як діє обмеження у 20% торгівельної надбавки? Жодного впливу не видно.

А Аграрний фонд провів інтервенціі цукру, в результаті той здешевів на кілька гривень. Об’єднання Укрцукор звинуватив АФ у державній зраді, адже більш високі ціни цукровиробники вважали ринковими, а зменшені – збитковими для галузі. АФ відповідав, що вони завадили необґрунтованому зростанню цін. Це не дивно, бо коли замість ринку працює бюрократична процедура, завжди бувають політичні звинувачення.

На сьогодні обмеження законом торгівельної надбавки та діяльність АФ не регулюють ринок і є безглуздим марнотратством.

Хочеш вирощувати виноград - спитай у чиновника як

Закон про виноград та виноградне вино, прийнятий у 2005р. є чудовим прикладом зайвого та безглуздого регулювання. Країна чула про французького винороба, який приїхав на Одещину та випускає вино без ліцензій та дозволів. Губернатор Саакашвілі став на його підтримку. Але ліцензії на випуск вина – не найбільш дивна новація закону.

Вже 2-й розділ закону стверджує: «Виноградні насадження технічних та столових сортів у господарствах усіх форм власності підлягають реєстрації в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну аграрну політику…». Далі більше. Той самий орган визначає райони, де взагалі можна висаджувати виноградники, для кожного району визначає сорти, які там можна висаджувати, і це для всіх, у т.ч. для приватних господарств. Садивний матеріал також проходить сертифікацію.

Далі закон диктує відбір виноматеріалів для виробництва вин, умови самого виробництва та звітності. Всю документацію, за якою випускається вино, відбираються виноматеріали, треба також погоджувати у державних органах. Держава затверджує нові марки вин на підставі висновку Центральної дегустаційної комісії виноробної промисловості.

В результаті такого регулювання в Україні на початок 2016р. на 41.5т.га виноградників (без Криму) працюють (легально мається на увазі) біля 450 виробників винограду та вина. Для порівняння – у Франції та Італії їх по 30-40т.

Як оздоровити дитину? Потрібен директор та рада трудового колективу

Читаючи закон України «Про оздоровлення та відпочинок дітей» 2008р. прийняття, згадуєш піонерські табори радянських часів. Розробники явно брали їх за основу своєї нормотворчості, хоча й не використовували відповідних термінів.

Закон вказує, які можуть бути зміни – відпочинкові, оздоровчі, профільні, тематичні. Перерва між змінами не може бути менше 2-х діб.

Вказаний перелік органів державної влади, що опікуються дитячим відпочинком – від КМ Міністерств та відомств до місцевих органів влади. Центральні координують, забезпечують державну політику, розробляють науково-методичні та інформаційні матеріали. Місцеві виділяють кошти.

Ще унормовано, що дитячий оздоровчий заклад має очолювати директор, а також у ньому має проходити конференція трудового колективу.

А ще дитині можуть відмовити у відпочинку, якщо в неї немає путівки. Взагалі то всі, кому це було потрібно, знають, що в цей заклад можна приїхати у будь-який день і якщо є вільні місця, вас приймуть без путівок та незалежно від змін на стільки діб, на скільки домовишся.

Там ще багато дуже дивних пропозицій, які відносяться до відпочинку всіх дітей та приватних закладів у тому числі.

Що було б правильно унормувати? Умови відпочинку та фінансування для дітей соціально вразливих родин, без батьківського піклування, хворих, з особливими потребами. І такі пункти у законі є.  Перелічені категорії дітей, які мають відпочивати за рахунок бюджету. Тільки на 2016р. зроблена примітка – все це «виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів». Оце й весь сенс того закону. Безглузде нормування, яке має сенс тільки для тих, хто відпочиває за бюджетний кошт та для державних закладів. І відсутність потрібного бюджетного фінансування для них.

Закони потрібні для полегшення взаємодії людей. Але монстр регулювання, що діє в Україні, робить навпаки - заплутує та ускладнює будь-яку діяльність Тому скасування цього законодавства не може погіршити стан речей.

Будь-які спроби покращити ситуацію викликають спротив, потребують величезних зусиль та часу. За цей час приймаються нові такі самі безглузді норми.

Тільки скасування всього регулюючого законодавста може дати нам раду.

Перша публікація ТЕКСТИ