Що знають в НАТО про Україну: пріоритети зовнішньої політики, стосунки з Росією
Автор: Б. Либерал
ІІ. Нові пріоритети зовнішньої політики України
6. Були підстави очікувати, що пан Янукович, який спирається на російськомовний схід країни, перегляне баланс стосунків України з Росією, НАТО і ЄС. Проте швидкість і сила початкового зсуву зовнішньої політики Януковича на схід насторожила прозахідні сили. З часом, здається, адміністрація зайняла більш збалансовану та помірковану позицію у стосунках з Росією і Заходом.
А. Стосунки з Росією
7. Коли йдеться про зовнішню політику України, Росія, -- це, без сумніву, слон у посудній крамниці. Українське суспільство розділено по поглядах на свого великого сусіда. Український націоналізм, що має міцні позиції на заході країни, навколо Лвова (ще століття тому -- частини Австро-Угорщини і частини міжвоєнної Польщі), має прозахідні погляди, є значним противником Росії, тоді як східна і південна частини країни бачать себе більш органічно пов'язаними з Росією.
8. З моменту розвалу Радянського Союзу російська зовнішня політика значною мірою визначалася бажанням підтримувати певний рівень контролю над зовнішньою політикою країн ближнього зарубіжжя, серед яких Україна є, без сумніву, найбільшою та найважливішою. Словами Збігнева Бжезинського, що він написав у книзі “Велика шахова дошка”, “без України Росія перестає бути євразійською імперією”. Позаяк Помаранчева Революція була кроком до української демократії, вона зробила внесок у погіршення стосунків Росії з США та їх союзниками.
9. Росія завзято протистоїть членству України в НАТО і радіє тому факту, що Альянс не запропонував Україні план дій для вступу (Membership Action Plan). Постійний представник Росій в НАТО Дмітрій Рогозін стверджував в інтерв'ю “Російській газеті”, що головним завданням Росії в рамках співпраці Росія-НАТО було не дозволити Україні та Грузії вступити в НАТО.[1]
10. Офіційно Росія не заперечує проти цілі України наблизитися чи вступити до Європейського Союзу (справді, Путін кілька років тому сам сказав, що для них членство України в ЄС не становитиме проблеми, оскільки це допоможе російській економіці). [2] Проте тон деяких висловлювань російських офіційних осіб показує, що до європейської інтеграції України Росія ставиться радше з підозрою. Наприклад, заступник прем'єр-міністра Росії Ігор Шувалов був явно задоволений тим, що переговори про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС не просуваються. "У вас все одно нічого не вийде, і ви муситимете повернутися до ідеї митного союзу з Росією, Казахстаном та Білоруссю," -- цитують слова пана Шувалова. Окрім того, вступ реформованої України до ЄС виявився віддаленою перспективою.
11. Від 2005 до 2009 україно-російські взаємини були доволі поганими. Президент Ющенко зорієнтував країну на суворо прозахідний шлях. Він щиро підтримував президента Грузії Михайла Саакашвілі під час російсько-грузинської війни у серпні 2008. Україна і Росія мали численні суперечки з питань газових боргів України перед Газпромом, а на початку 2006, на початку 2008 і 2009 років газ було відключено, в останньому випадку це призвело до великих скорочень постачання газу далі на захід, в Європу.
12. Президент Ющенко дуже дбав за історію і символи, зокрема ті, що представляли Москву ворогом. Він посмертно надав звання героя України Степанові Бандері, українському націоналісту, який боровся у ДСВ і проти Совєтів, і проти нацистів, і був убитий КДБ в Німеччині 1959; в Україні Януковича цю нагороду було відкликано. Ющенко приділяв першочергову увагу Голодомору, голоду, спричиненому сталінською сільськогосподарською політикою, що вбив мільйони українців на початку 30-х і який деякими визнається за геноцид (декілька країн, зокрема США, назвали його геноцидом у парламентських резолюціях). За президента Ющенка заперечення Голодомору було визнано злочином.
13. Коли доводиться мати справу з трьома найкрупнішими політичними постатями України за останні кілька років — Ющенком, Януковичем і Тимошенко — Росія незмінно займала антиющенківську позицію. Однак, тоді як 2004 року тодішній президент Росії Путін втрутився у грудневі вибори на користь Януковича, під час виборів в Україні 2010 року російське керівництво повелося по-іншому. Воно не демонструвало явної переваги у виборі між двома головними кандидатами, Януковичем та Тимошенко. Що цікаво, до 2009 року в Україні Янукович і Ющенко були здатні співпрацювати краще від будь-якої іншої комбінації трьох провідних політиків України.
14. Зміни балансу зовнішньої політики України для відновлення зв'язків із Росією можна було очікувати від кожного з кандидатів, це було необхідно, враховуючи географічні та економічні реалії та небажання НАТО і ЄС приймати Україну в члени. Багато коментаторів очікували, що незалежно від проросійського іміджу та опори на російськомовний схід країни новий президент балансуватиме між Росією та Заходом і прийде до політичного компромісу зі своїми противниками всередині країни. Від Януковича очікували, що він захищатиме інтереси українських олігархів, що підтримують його. Деякі аналітики навіть вважали, що його суперниця Юлія Тимошенко була більш бажаним кандидатом для Владіміра Путіна або що вона становила б більшу загрозу для демократії.[3]
15. Однак ступінь пристосування Януковича до Росії вразив. Оренду Росією військово-морської бази для Чорноморського флоту в Севастополі було продовжено на всі 25 років, до 2042 (з можливістю додаткового відновлення на 5 років), в обмін на 30% знижку ціни на газ. Партії Тимошенко і Ющенка назвали ці дії антиконституційними, тоді як угода пройшла у Верховній Раді незначною більшістю голосів 27 квітня 2010 в неймовірній атмосфері, де кидали яйця і димові шашки, а над натовпом з'явився величезний прапор України. При тому, що Тимошенко на посаді президента радше намагалася б балансувати між Росією і Заходом, у своєму поточному становищі переслідуваного лідера опозиції вони звинуватила Януковича у продажі країни Росії. Її прибічники їдуче критикували адміністрацію на зустрічі міжпарламентської ради Україна-НАТО (UNIC), що відбулася у грудні 2010. Незважаючи на те, що демократично обране керівництво України мало всі права для прийняття стратегічних рішень у зовнішній політиці, було б краще, щоб такі довгострокові, стратегічні рішення стосовно зовнішньої політики (як Харківські угоди) ухвалювалися після широкого і вичерпного суспільного і парламентського обговорення, а не поквапливо, без жодної спроби долучити опозицію.
16. У своїй економічній політиці постпомаранчевий уряд так само більш схильний до розвитку зв'язків із Росією, ніж їхні попередники. Урядові дозволили співпрацювати, зокрема в енергетичному секторі, наприклад, дозволили Газпромові брати участь у модернізації українських газогонів. Було підписано договір про співпрацю України, Росії та Казахстану в галузі ядерної енергетики. Ніщо не виключало можливості приєднання України до керованого Росією Митного Союзу, що могло зменшити перспективи більш глибоких торговельних зв'язків із Європою. Угоди про співпрацю було підписано в таких галузях, як аерокосмічна, банківська, освітня і демаркація кордонів.[4]
17. З іншого боку, Янукович був не настільки проросійським, як бажано було б для Москви — він не визнав відколоті від Грузії території Абхазії та Південної Осетії за незалежні держави, не вступив до Митного Союзу Росії, Білорусі й Казахстану і не дозволив злиття енергетичних чи аерокосмічних підприємств, як сподівалася Росія. [Янукович має свої розбіжності з Росією, оскільки захищає власні інтереси та інтереси своїх прибічників, в тому числі, українських олігархів. [6] Янукович уклав одну важливу оборудку з США на ядерному саміті у квітні 2010, про передачу запасів високозбагаченого урану Росії. В Брюселі він висловився проти російського проекту “Південний потік”, який мав проходити повз Україну, постачаючи газ по дну Чорного моря з Росії в Болгарію. Росія бачить можливості для бізнесу в поступливій Україні. Янукович відкинув пропозиції злиття в певних галузях, відхиливши захоплення українського енергетичного гіганту Нафтогазу Газпромом.] [5] [7]
18. Янукович також займає проросійську позицію і не потягне свою країну на Захід, який не включає Росію. [8] Це можна побачити у внутрішніх дебатах щодо мови та історії, а також в зовнішній політиці. Російській, що є рідною мовою для третини українців (зокрема, Януковича й Тимошенко), не було надано офіційного статусу другої державної мови (що має сильну підтримку на ході та півдні і викликає сильний протест на заході), але було зроблено певні кроки, зокрема, дозвіл використання російської у судових провадженнях за взаємною згодою сторін; Ющенко відмовився говорити російською публічно, а Янукович робить це.
19. Янукович також призначив міністром освіти Дмитра Табачника, людину, яка, на думку критиків, ненавидить українську мову та ідентичність. Історик Олександр Мотиль порівняв це з “призначенням антисемітського міністра освіти в Ізраїлі”. Багато людей бачать загрозу незалежності Києво-Могилянської академії. [9] Янукович також вшанував жертв Голодомору, при цьому сказавши, що це була спільна трагедія різних народів Радянського Союзу, а не геноцид однієї нації.
20. Питання Криму дедалі присутнє на порядку денному російсько-українських відносин. Відвойований у татар Російською імперією кількасот років тому, Крим був лише приєднаний до УРСР 1950 року; Севастополь має сильний історичний резонанс в Росії, як місце 11-місячної облоги Британією і Францією у Кримській війні 1980-х. Сьогодні Крим є автономним від Києва і має місцевих російських політиків, що підтримують приєднання до Росії, незважаючи на те, що сепаратизму було дано ефективну відсіч в 1990-х. Націоналістичні політики в Росії, зокрема колишній мер Москви Юрій Лужков, заперечують право України на Крим. Згідно видатному українському вченому Тарасу Кузьо, протягом кількох місяців після російсько-грузинської війни там роздавали російські паспорти, що до основної оборудки, укладеної Януковичем, розглядалося багатьма як потенційне багаття напруженості між Росією та Україною.