В останні місяці серед представників української влади все частіше згадується слово «дефолт». Дефолт та вибори – вибухова суміш, що може підірвати соціальну стабільність. І якщо раніше українські політики оминали тему «сильної руки», то зараз бачимо нову тенденцію.

Ні, мова не про Тимошенко. Загравання з авторитарними гаслами пропонують наразі лідери, які хочуть репрезентувати чи то «третю силу», чи то «нову хвилю», чи просто «незалежні громадські сили».
Обрання спікером Володимира Литвина фактично поховало примару дострокових парламентських виборів. Але ж без виборів теж складно. Тому провідні гравці вже зараз починають готуватися до виборів президента.
До них лишився рік. Тож уже зараз можна виголошувати меседжі, що стануть ключовими для кампанії 2009 року. І деякі з них можуть стати дуже несподіваними для України.
В Україні продовжує лютувати криза, що, за влучним висловом Петра Порошенка, перетворилася з фінансової на економічну, а з економічної – на соціальну. Трудящих або звільняють, або відправляють у неоплачувані відпустки, або зменшують зарплатню чи просто затримують її видачу.
Є ще такий варіант, як видача заробітної плати у гривнях тим, хто звик отримувати її в доларах, за курсом двомісячної давнини. Олігархам теж не відмовиш у простих людських пошуках шляхів економії.
Криза – як війна: все спише, все поховає. Однак, коли у великій кількості з’являються жертви економічних лих, варто очікувати потрясінь.
Проблема ще в тому, що ця криза знищує «середній клас», перетворюючи його представників на люмпенів. Історично якраз такі прошарки суспільства, ображені на лиху, зрадливу долю, схильні до підтримки авторитарних політичних течій.
На жаль, спадщина диктаторів–реформаторів може стати актуальною для України. У нас багато жебраків, що мріють про місце на танку. Багато політиків, що погано виконують свої суспільні зобов’язання. Багато діячів, що бажають скористатися кризою у власних цілях. Криза, як війна, часто-густо демонструє найгірші людські якості.
І от практично вперше за сімнадцять років незалежності ті, хто закликає до наведення ладу в країні, починають позиціонувати себе як принципово нову силу саме через своє прагнення застосувати «сильну руку». Попри те, що безладу вистачало завжди, радикалізм в українському політикумі досі не був особливо популярним (принаймні серед політиків так званого «першого ешелону» – маргіналів на кшталт Вітренко, націоналістів чи «братчиків» Корчинського до уваги не беремо).
У 1994 році Леонід Кучма трохи торкнувся теми боротьби з розкрадачами державного майна, але згодом відволікся на інші, більш важливі справи. Зараз схоже, що в суспільстві сформувався запит на серйозні рішення.
Наразі принаймні два лідери схиляються до більш «суворих» гасел (у порівнянні із загальною масою політиків).
Екс-спікер Арсеній Яценюк обмежився лише естетичною формою, назвавши свою політичну силу «Фронт змін». Цікаво, проти кого він збирається розгортати свій фронт? У будь-якому разі воєнний термін надає всьому рухові забарвлення рішучості й радикальності (не залежно від того, виникають у громадян асоціації зі створеним 1972 року французьким Національний фронтом Ле Пена чи народними фронтами борців із фашизмом, що діяли в другій половині 1930-х – першій половині 1940-х років в цілій низці європейських країн).
А екс-міністр оборони Анатолій Гриценко пішов трішки далі словесної естетики, зробивши ще деякі програмні кроки. Заснувавши свою «Громадянську ініціативу», він насмілився сказати те, про що думали, але не казали інші. З військовою прямотою торкнувся теми наведення ладу в державі.
Гриценко, зокрема, пропонує передбачити у законодавстві покарання для суддів, прокурорів і слідчих, які одержали хабарі надзвичайно великих розмірів, як довічне ув’язнення з конфіскацією майна. За одержання хабара в надзвичайно великому розмірі службовою особою, яка займає відповідальне або особливо відповідальне становище, депутат пропонує карати позбавленням волі на строк 15 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.
Цікаво, що гасло радикального наведення ладу не фігурує у програмах провідних партій та блоків на кшталт НУНС, БЮТ чи Партії регіонів. Олігархи, що фінансують відповідні політичні сили, оминають цю слизьку тему.
Бо наведення ладу можна розуміти по-різному, а ставати «місцевим Ходорковським» немає бажання в жодного зі спонсорів великих політичних проектів.
Для впровадження таких чи схожих суспільних рецептів потрібно мати авторитарний режим. Наразі нас не цікавить, чи принесуть користь такі заходи у нашій економічній кризі. Але виникає питання, чи зможе Україна сприйняти й адаптувати під свої реалії такі спокусливі пропозиції?
Диктатура як відповідь на економічну кризу – ідея, особливо перспективна в наш час. Люди втратили роботу, криміналітет повертається на вулиці, душа прагне справедливості та помсти.
Але в нас не спрацьовують такі схеми. На що в наших умовах можуть сподіватися політики, що спекулюють на зрозумілій кожному ідеї наведення ладу? На отримання трьох відсотків голосів? На здобуття після цього посади спікера чи його першого заступника? На отримання посади силового міністра з величезним кредитом довіри?
Якщо уявити прихід до влади політика-авторитарника, то тоді Україну доведеться ділити навпіл. Бо одна з двох половин країни точно не підтримає певні деталі у процесі наведення ладу.
Так, спокусливо, використовуючи поточні труднощі, вимагати припинення безладу. Але, тоді доведеться згадати, що це не в нашій традиції.
Досі Україна не бачила сильних президентів. Кравчук практично віддав владу, не застосовуючи адмінресурс у боротьбі з Кучмою. Кучма, у свою чергу, допустив формування кількох впливових угруповань та згодом став жертвою їхньої боротьби. Ющенко весь час свого правління демонструє нездатність бодай не загубитися на фоні «сильного» прем’єра Тимошенко.
У махновському ставленні до вертикалі влади зміцнювалася наша політична традиція, що було викликом для сусідів. У цей же час на півночі Лукашенко та Путін робили зовсім інші речі, аж ніяк не чекаючи настання кризи.
Для України «безлад» стає гарантією її існування як цілісної держави, дотримання свободи слова, збереження суспільного плюралізму. Бо якщо наводити лад, то з ким і проти кого? Для цього треба мати рівень підтримки як у Путіна, а характер - як у Лукашенка.
У наших умовах жодна з партій чи блоків не розраховує на здобуття більш ніж сорока відсотків голосів. Така вже соціологія з географією. А якщо наводити лад у коаліційному форматі, то ми вже бачили до яких наслідків це може призвести. Тоді кулемети доведеться ставити біля трибуни та президії ВР, а вже потім чіплятися до країни.
Так, не для нашого клімату авторитарні рецепти. Не виведуть вони нас із економічної кризи, а ще більше занурять у війну. Війну за наведення ладу.
http://4post.com.ua/politics/121067.html