Неолібералізм: що означає термін і чому його тлумачать по-різному

У новинах, соцмережах і політичних дискусіях слово «неолібералізм» звучить постійно, але майже ніколи — з однаковим змістом. Для одних це економічна теорія про вільний ринок, для інших — назва всього, що не подобається в сучасному капіталізмі: приватизації, скорочення соціальних програм, глобалізації. Таке розмивання не випадкове: термін пройшов довгий шлях від вузького інтелектуального гуртка 1930-х років до універсального ярлика, який частіше використовують критики, ніж ті, кого ним описують.

Нижче — спроба розібратися без ідеологічних гасел: звідки взялося поняття, які ідеї воно реально охоплює, чим відрізняється від класичного лібералізму, де воно застосовувалося на практиці і чому навколо нього досі точаться суперечки.

Що таке неолібералізм простими словами

Якщо пояснювати максимально коротко, неолібералізм — це погляд, за яким ринок і приватна власність мають бути головним механізмом організації економіки, а роль держави — зводитися до захисту конкуренції, прав власності, стабільної валюти та виконання договорів. Державне втручання у вигляді великого соціального сектора, державних підприємств чи регулювання цін розглядається як джерело неефективності.

На практиці це зазвичай означає набір політичних кроків: приватизацію державних компаній, скорочення державних видатків, зменшення податків, лібералізацію торгівлі, зняття обмежень на рух капіталу та послаблення регулювання бізнесу. Саме цей пакет критики й мають на увазі, коли кажуть про «неоліберальні реформи».

Але є важливий нюанс. Термін не є самоназвою жодної великої політичної сили сьогодні. Економісти, чиї ідеї найчастіше називають неоліберальними — наприклад, Мілтон Фрідман, — зазвичай іменували себе лібералами (в європейському сенсі) або лібертаріанцями. Слово «неоліберал» у сучасному вжитку майже завжди звучить з уст опонентів, і тому його значення залежить від того, хто і проти чого виступає. Це перша причина, чому тлумачення так різняться.

Як виник термін: коротка історія

Історія неолібералізму як ідеї починається з кризи класичного лібералізму в першій половині XX століття. Світова економічна депресія 1930-х років підірвала віру в саморегулюючий ринок, а кейнсіанство та планова економіка здавалися набагато переконливішими відповідями на масове безробіття.

1938 року в Парижі відбувся колоквіум, присвячений книзі американського журналіста Волтера Ліппмана «Добре суспільство». Саме там, за поширеною версією, вперше прозвучав термін «неолібералізм» — як спроба назвати оновлений лібералізм, який визнавав би певну роль держави, але відстоював ринковий порядок проти планування. Учасники, однак, не домовилися навіть про межі цього оновлення, тож з самого початку поняття було розмитим.

Друга ключова дата — 1947 рік, коли Фрідріх Гаєк зібрав у швейцарському курортному містечку Мон-Пелерен економістів, філософів і істориків, стурбованих зростанням державного втручання. Так виникло Монпелеренське товариство — мережа інтелектуалів, яка десятиліттями розвивала ідеї вільного ринку. Серед її учасників були Людвіг фон Мізес, Мілтон Фрідман, Джордж Стіглер — майбутні нобелівські лауреати та архітектори економічної політики, яку пізніше назвуть неоліберальною.

До 1970-х років ці ідеї залишалися маргінальними порівняно з кейнсіанським мейнстрімом. Перелом стався через стагфляцію — поєднання інфляції та безробіття, яке кейнсіанські рецепти не могли пояснити. Криза 1970-х відкрила вікно для альтернатив, і монетаризм Фрідмана разом із критикою «надмірної держави» потрапив у центр уваги. Звідси — уже пряма дорога до політики Маргарет Тетчер у Британії та Рональда Рейгана у США наприкінці 1970-х — на початку 1980-х.

Ключові ідеї та принципи

Незважаючи на внутрішні розбіжності, мислителів, яких об’єднують під дахом неолібералізму, пов’язує кілька спільних тверджень.

• Ринок як найефективніший спосіб координації. Ціни передають інформацію, яку жоден плановий орган не здатен зібрати, тому конкуренція краще за адміністративні рішення розподіляє ресурси.
• Приватна власність як основа економіки та свободи. Гаєк у «Дорозі до рабства» пов’язував економічний контроль із політичним: хто контролює ресурси, той контролює і людей.
• Обмежена держава. Її завдання — правове поле: захист власності, договорів, конкуренції та стабільної грошової одиниці, а не перерозподіл і не управління підприємствами.
• Пріоритет цінової стабільності. Монетаристи наполягали, що інфляція — насамперед наслідок надмірної емісії грошей, і центральні банки мають контролювати грошову масу, а не намагатися «купувати» зайнятість інфляцією.
• Вільна торгівля та відкриті ринки капіталу як умови зростання.

Окремо варто згадати те, що часто випадає з популярних викладів: ранні неоліберали, особливо німецькі ордоліберали, взагалі не були прихильниками нічого не регулювати. Вони вважали, що держава повинна активно створювати й підтримувати правила конкуренції — боротися з монополіями та картелями, — бо ринок сам себе від згортання конкуренції не захистить. Саме з цієї традиції виросла соціальна ринкова економіка повоєнної Німеччини, яка поєднувала ринок із розвиненим соціальним захистом. Зображення неолібералізму як простого заклику «прибрати державу» — це спрощення, що ігнорує половину історії поняття.

Чим неолібералізм відрізняється від лібералізму

Найчастіша плутанина виникає саме тут, бо слова схожі, а зміст у різних мовах і традиціях різний. Класичний лібералізм XVIII–XIX століть — це широка політична філософія: права людини, конституційний лад, свобода совісті та слова, обмеження влади, рівність перед законом. Економічна свобода була важливою частиною, але не єдиним змістом.

Неолібералізм виник як специфічно економічна програма усередині цієї традиції, з фокусом на ринковому порядку. Водночас у сучасній політичній мові, особливо в США, слово «ліберал» означає майже протилежне — прихильника активної соціальної держави. Тому американець, який чує «неоліберал», часто уявляє собі правого прихильника великого бізнесу, тоді як європейський дискурс вкладає у слово інші акценти.

Ця таблиця пояснює, чому суперечки «що таке неолібералізм» часто ходять по колу: співрозмовники використовують або вузьке історичне значення (напрям думки Гаєка — Фрідмана), або широке публіцистичне (будь-яка проринкова політика після 1980-х), або зовсім оціночне — як синонім «жорсткого капіталізму».

Неолібералізм на практиці: реальні приклади

Теорію найлегше зрозуміти через конкретні епізоди, які історики та економісти регулярно наводять як приклади неоліберальної політики.

Чилі після 1973 року

Перший масштабний експеримент пов’язують із режимом Августо Піночета. Група чилійських економістів, випускників Чиказького університету (їх називали «чиказькі хлопці»), провела приватизацію, лібералізувала торгівлю, реформувала пенсійну систему за принципом індивідуальних накопичувальних рахунків. Економічні результати оцінюють суперечливо: зростання поєднувалося з глибокими кризами та високою нерівністю, а сам контекст — військова диктатура з масовими порушеннями прав людини — назавжди залишився частиною дискусії про ціну таких реформ.

Британія за Маргарет Тетчер

Уряд Тетчер (1979–1990) приватизував десятки державних підприємств — від телекомунікацій до газу й електроенергетики, обмежив вплив профспілок, скоротив пряме регулювання економіки та зробив ставку на боротьбу з інфляцією навіть ціною високого безробіття на початку 1980-х. Прихильники вважають ці реформи порятунком британської економіки від стагнації, критики — причиною деіндустріалізації цілих регіонів і стрибка нерівності.

США за Рейгана

Рейганівська програма включала зниження податків, особливо для високих доходів, дерегуляцію низки галузей і жорстку монетарну політику Федеральної резервної системи під керівництвом Пола Волкера. Придушення інфляції вдалося, але ціною глибокої рецесії на початку 1980-х, а бюджетний дефіцит і торгова нерівність стали постійними темами дебатів.

Вашингтонський консенсус і постсоціалістичні трансформації

1989 року економіст Джон Вільямсон сформулював десять пунктів політики, які Вашингтон рекомендував країнам Латинської Америки: бюджетна дисципліна, приватизація, лібералізація торгівлі та інвестицій, ринкові обмінні курси. Цей набір отримав назву «Вашингтонський консенсус» і став фактично стандартним шаблоном реформ, який МВФ та Світовий банк застосовували в країнах, що розвивалися. Схожі рецепти — швидка лібералізація та масова приватизація, відомі як «шокова терапія», — застосовувалися в постсоціалістичних країнах, зокрема в Росії 1990-х, де наслідки у вигляді гіперінфляції, знецінення заощаджень і появи олігархічної власності досі формують негативне сприйняття самого слова «ліберальні реформи» в цій частині світу.

Чому термін тлумачать по-різному

Розбіжності в тлумаченні — не помилка окремих авторів, а структурна властивість поняття. Є щонайменше чотири причини.

По-перше, термін ніколи не мав єдиного «власника». На відміну від марксизму з його канонічними текстами, неолібералізм — це зібрання близьких, але різних шкіл: австрійська (Мізес, Гаєк), чиказька (Фрідман, Стіглер), ордолібералізм (Ейкен, Рьопке), теорія суспільного вибору (Б’юкенен). Вони суперечили одна одній із принципових питань — наприклад, щодо допустимості соціального мінімуму чи ролі центрального банку.

По-друге, академічне та публіцистичне вжиття розійшлися. В академічній літературі поняття описують як конкретну інтелектуальну традицію XX століття, а в публічній полеміці воно перетворилося на ярлик для будь-якої проринкової політики — від скорочення субсидій до угод про вільну торгівлю. Чим ширше вжиток, тим менша точність.

По-третє, слово майже повністю перейшло до критиків. Дослідники вживання терміна відзначають: люди, яких називають неолібералами, практично ніколи так себе не ідентифікують. Це робить термін зручною мішенню, але поганим інструментом самоопису — на кшталт того, як слово «бюрократ» мало хто вживає про себе.

По-четверте, реальна політика ніколи не збігалася з теорією. Уряди Тетчер і Рейгана зберігали величезний соціальний сектор, захищали окремі галузі та нарощували державний борг. Тому дискусія «чи був це справжній неолібералізм» безпредметна: йдеться про напрямок зрушень, а не про реалізацію чистої моделі.

Основні напрями критики

Критика неолібералізму — окремий жанр, але її основні аргументи можна звести до кількох ліній, які варто знати, щоб розуміти дискусію.

• Зростання нерівності. У багатьох країнах, що проводили проринкові реформи з 1980-х, розрив у доходах і статках помітно збільшився, хоча роль саме реформ поряд із технологіями та глобалізацією дослідники оцінюють по-різному.
• Ринкові провали. Криза 2008 року стала головним аргументом критиків дерегуляції фінансового сектора: слабкий нагляд і віра в саморегуляцію ринків завершилися глобальною рецесією та масовим порятунком банків за державний рахунок.
• Комерціалізація суспільних благ. Перенесення ринкової логіки на освіту, охорону здоров’я та соціальне забезпечення, на думку критиків, перетворює громадянина на споживача й погіршує доступ для вразливих груп.
• Політичні наслідки. Демократичний контроль витісняється технічними рішеннями «незалежних» інституцій і вимогами інвесторів, що звужує простір суспільного вибору.

Справедливості заради: прихильники ринкових реформ відповідають зіставленням — країни з вищим рівнем економічної свободи в середньому мають вищі доходи, а багато провалів, які критики приписують неолібералізму, стосуються корупції, слабких інституцій або половинчастих реформ, а не ринкового порядку як такого. Дискусія триває, і зводити її до «доведено, що працює» чи «доведено, що не працює» — некоректно з обох боків.

Неолібералізм сьогодні: чи актуальний термін

Після кризи 2008 року, а особливо після пандемії та енергетичних шоків 2020-х, маятник помітно гойднувся у бік більшої ролі держави: індустріальна політика, субсидії стратегічним галузям, перегляд глобальних ланцюжків поставок. Навіть інституції, які десятиліттями просували пакет Вашингтонського консенсусу, сьогодні обережніше ставляться до приватизації та бюджетних скорочень.

Це не означає, що поняття втратило сенс. Воно залишається робочим інструментом, якщо використовувати його точно: як назву конкретної інтелектуальної традиції з її історією, текстами та політичними наслідками, а не як універсальне гасло. Для читача, який зустрічає слово в тексті, найпрактичніше запитання — не «що таке неолібералізм взагалі», а «що автор цього тексту вкладає у це слово і яку політику він ним описує».

Так само варто читати й твердження про «смерть неолібералізму». Окремі елементи програми — цінова стабільність як головна мета центробанків, вільна торгівля як базовий принцип, недовіра до державних підприємств — убудовані в інституційну архітектуру багатьох країн і міжнародних організацій, тож оголошувати епоху завершеною передчасно.

Часті запитання

Чи є неолібералізм ідеологією правих чи лівих

Історично ідеї, які називають неоліберальними, втілювали правоцентристські та консервативні уряди (Тетчер, Рейган), але окремі елементи — приватизацію, фіскальну дисципліну — застосовували й соціал-демократичні уряди 1990-х, наприклад уряд Тоні Блера у Британії. Тому точніше казати про економічну програму, яку в різній мірі запозичували обидва політичні табори.

Хто придумав слово «неолібералізм»

Термін приписують учасникам паризького колоквіуму 1938 року, присвяченого книзі Волтера Ліппмана; найчастіше авторство пов’язують із німецьким соціологом Александером Рюстовим. Втім, у тогочасних джерелах слово вживали непослідовно, і сучасне значення воно набуло значно пізніше.

Чим неолібералізм відрізняється від лібертаріанства

Лібертаріанство — радикальніша позиція, що зводить державу до мінімуму (поліція, суди, оборона), а в крайніх версіях заперечує її взагалі. Класичні неоліберали, зокрема ордоліберали та сам Гаєк, визнавали за державою суттєво більше функцій: антимонопольну політику, інфраструктуру, соціальний мінімум. Межа між ними розмита, але радикальність щодо держави — головний розподільчий критерій.

Чи коректно називати приватизацію в Україні неоліберальною політикою

Приватизація — типовий елемент проринкового порядку реформ, який публіцистика часто позначає цим словом. Але окремий захід ще не робить політику «неоліберальною» в історичному сенсі: має значення весь контекст — як створюються правила конкуренції, куди йдуть кошти, чи працюють суди та регулятори. Ярлик тут часто замінює аналіз, і його варто сприймати з обережністю.

Як орієнтуватися в дискусії: короткий чекліст

Коли ви зустрічаєте слово «неолібералізм» у статті, дописі чи промові, три прості перевірки допоможуть зрозуміти, що саме перед вами.

1. Визначте, хто говорить. Якщо слово вживає критик певної політики — це, найімовірніше, оціночний ярлик, і варто шукати, які конкретні рішення (приватизація, скорочення видатків, торгова угода) за ним стоять.
2. Уточніть масштаб. Йдеться про історичну традицію Гаєка — Фрідмана, про політику конкретної країни чи про «неолібералізм» як узагальнений образ сучасного капіталізму? Це три різні предмети розмови.
3. Шукайте факти, а не тільки оцінки. Приватизація якої галузі, яке регулювання скасовано, що сталося з доходами й нерівністю — конкретика дозволяє оцінити твердження незалежно від ярлика.

Такий підхід не вимагає займати чийсь бік. Він просто повертає терміну те, чого йому найбільше бракує в публічному вжитку, — точність.