«Містерія капіталу» Ернандо де Сото

Архівний матеріал. Уперше опублікований 16 березня 2012 року; відновлений з архівної копії у 2026 році.

Розділ 1. П’ять таємниць капіталу

Головна проблема ― з’ясувати, чому той сектор суспільства, який я без зайвих вагань назвав би капіталістичним, існував немовби під скляним ковпаком, ізольовано від інших? Чому він був нездатний розширитися та охопити все суспільство?…

[Як вийшло], що свого часу помітне накопичення капіталу відбувалося лише в окремих секторах, не зачіпаючи усе ринкове господарство тих часів?

― Фернан Бродель, «Колеса комерції»

(* Фернан Бродель ― видатний французький історик ХХ ст.)

Час найбільшого тріумфу капіталізму одночасно виявляється часом його кризи. З падінням Берлінської стіни завершилося більш ніж вікове протистояння між капіталізмом і комунізмом. Капіталізм виявився єдиним придатним способом раціональної організації сучасної економіки. У цей історичний момент усі відповідальні нації змушені були визнати, що вибору немає. У результаті країни третього світу та посткомуністичні держави були змушені, з більшим чи меншим ентузіазмом, піти на збалансування бюджету, скорочення субсидій, зниження тарифних бар’єрів та створення сприятливого режиму для іноземних інвестицій.

Невдовзі всі їхні зусилля обернулися болісним розчаруванням. Від Росії до Венесуели останні п’ять років XX ст. були періодом економічного занепаду, падіння доходів, невпевненості та народного обурення або, за влучним висловом прем’єр-міністра Малайзії Махатхіра Мохамеда, часом «голоду, бунтів та грабіжництва». Наприкінці 2000 р. у редакційній статті «New York Times» зазначалося: «Привабливість ринкової системи, що підносилася Заходом як головний фактор перемоги у холодній війні, для значної частини світу принесла відчуття жорстокості ринків, недовіру до капіталізму та страх перед нестабільністю». Тріумф капіталізму лише у країнах Заходу може призвести до економічної та політичної катастрофи.

Американцям, що весь цей час насолоджувалися миром та добробутом, було дуже просто не помічати безлад, який панував повсюдно. Що може загрожувати капіталізму, коли індекс Доу-Джонса (* Показник динаміки курсу акцій на Нью-Йоркській фондовій біржі.) росте як на дріжджах? Американці дивляться на інші нації і всюди знаходять прогрес, навіть якщо він повільний та нерівномірний. Справді, сьогодні ви можете скуштувати бігмак у Москві, взяти напрокат відео у Шанхаї та вийти в Інтернет у Каракасі.

Але навіть у Сполучених Штатах лихі передчуття не залишають людей. Американці бачать, як Колумбія стоїть на порозі повномасштабної громадянської війни між повстанцями-наркоторговцями та репресивним воєнним режимом, як на півдні Мексиці набуває розмаху незрозуміле повстання, як потужне економічне зростання у країнах Азії захлинається у корупції та хаосі. Суттєво зменшується прихильність до вільних ринків і в Латинській Америці: приватизацію зараз підтримують лише 36 % її мешканців проти з 46 % у травні 2000 р. Та найгірше те, що в посткомуністичних країнах капіталізм сприймається як непридатна система, і до влади повертаються люди, пов’язані з колишніми режимами. Деякі американці зрозуміли, що головна причина тривалого економічного буму в їхній країні ― це привабливість американських акцій та облігацій для міжнародного капіталу на фоні зростання ризиків в інших частинах світу.

У бізнесових колах Заходу зростає стурбованість, що невдала спроба впровадження капіталізму у решті країн світу призведе, зрештою, до спаду їхніх власних економік. Мільйони інвесторів на власному гіркому досвіді вже встигли відчути, що глобалізація ― це вулиця з двостороннім рухом: країни третього світу та колишнього соцтабору відчувають вплив Заходу, проте й сам Захід не може вийти з-під їхнього впливу. До того ж, у багатих країнах також зростає негативне ставлення до капіталізму. Яскравим прикладом невдоволення глобальним поширенням капіталізму стали вуличні протести у грудні 1999 р. у Сієтлі, де в той час проходив форум Світової організації торгівлі, та кількома місяцями пізніше у Вашингтоні під час форуму Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Багато хто почав цитувати історика економіки Карла Поланьї (* Карл Поланьї (1886―1964) ― англо-американський суспільствознавець, автор інституційної концепції, що критикує уявлення про універсальний характер ринкових відносин), який попереджав, що вільні ринки можуть увійти у суперечність з інтересами суспільства та призвести до фашизму.

У час, коли пишуться ці рядки, Японія бореться з економічною кризою, найдовшою в історії після Великої депресії (* Так на Заході прийнято називати світову економічну кризу 1929―1933 рр.), а виборці у Західній Європі голосують за політиків, які обіцяють їм «ретій шлях» що дасть змогу уникнути жахіть економічної нестабільності ― того, що бестселер француженки Вівіан Форрестер влучно називає “економічним горором”.

До цього часу всі ці тривожні сигнали про небезпеку спонукали лідерів Америки та Європи лише до повторення вже остогидлих усьому світові повчань: стабілізуйте валюту, затягніть паски, ігноруйте голодні бунти й терпляче чекайте на повернення іноземних інвесторів.

Іноземні інвестиції ― то, звісно ж, річ добра. Чим їх більше, тим краще. Стабільна валюта ― це теж добре, як і вільна торгівля, прозорість банківської системи, приватизація державних підприємств та решта засобів із арсеналу західної економічної фармакопеї. Однак ми забуваємо при цьому, що спроби утвердити капіталізм у загальносвітовому масштабі робилися і раніше. У Латинській Америці, наприклад, реформи, спрямовані на формування капіталістичної системи, проводилися якнайменше чотири рази після набуття країнами регіону незалежності від Іспанії у 1820-х рр. І щоразу після початкової ейфорії латиноамериканці відходили від капіталізму та ринкової економічної політики. Отож, усі ці рецепти не є точними. Більше того, їхні рекомендації настільки недієві, що можуть вважатися марними.

Щоразу після провалу чергової спроби капіталістичних реформ люди Заходу найчастіше реагують на це не осмисленням того, чи є адекватними використаних засобів, а звинуваченням народів третього світу у тому, що їм бракує духу підприємництва чи ринкової орієнтації. Мовляв, якщо ці народи не досягли успіху попри всі наші прекрасні рекомендації, то, очевидно, з ними щось не те: чи то вони проґавили протестантську реформацію, чи то над ними тяжіє важке колоніальне минуле, або ж їхнє пересічне IQ занадто низьке.

Але припущення, що тільки культурою можна пояснити успіх настільки відмінних між собою Японії, Швейцарії та Каліфорнії (штат США) і що саме в ній полягає причина відносної бідності настільки ж культурно розрізнених Китаю, Естонії та Байя Каліфорнії (штат Мексики), не тільки негуманне, але й непереконливе. Розрив у багатстві на Заході та в решті країн світу завелика, щоб її можна було пояснити виключно культурними відмінностями. Більшість людей настільки полюбляють плоди капіталу, що багато з них ― від дітей Санчеса (* Санчо Санчес ― видатний нікарагуанський комуніст, обраний наприкінці 1960-х рр. першим секретарем партії) до сина Хрущова ― линуть на Захід.

Міста країн третього світу та колишніх соціалістичних країн просто-таки переповнені підприємцями. Ви не зможете побувати на ринковій площі на Близькому Сході, у латиноамериканському селі чи впіймати таксі у Москві без того, щоб хтось не запропонував вам угоду. Мешканці цих країн мають необхідні талант, ентузіазм та виняткову здатність видобувати прибуток практично з нічого. Вони легко опановують сучасні технології та ефективно застосовують їх. В інакшому разі американські підприємці не боролися б за дотримання патентного законодавства у бідних країнах, а уряд США не виявляв би такої турботи про те, щоб позбавити третій світ доступу до сучасних технологій виробництва зброї. Ринки ― це давня і поширена всюди традиція: Христос вигнав торговців із храму дві тисячі років тому, а мексиканці продавали свої вироби на ринках задовго до того, як Христофор Колумб відкрив Америку.

Та якщо люди у країнах, що намагаються перейти до капіталізму, не є жалюгідними жебраками, безвольними жертвами антипідприємницьких культур чи безпомічними заручниками застарілих ідей, то що ж тоді заважає капіталізму принести їм той же добробут, що й країнам Заходу? Чому капіталізм процвітає лише на Заході?

У цій книзі я хочу показати, що головна перешкода, яка заважає решті країн світу отримати користь від капіталізму, ― це їхня непроможність створювати капітал. Саме капітал є чинником, що підвищує продуктивність праці і створює багатство народів. Це кровоносна система капіталізму, фундамент прогресу та єдина річ, яку бідні країни світу неспроможні створити для себе, причому незважаючи на те, як енергійно їхні народи включаються у всі інші процеси, характерні для капіталістичної економіки.

Я також покажу, спираючись на факти та дані, зібрані мною та моїми помічниками, що більшість найбідніших країн Азії, Африки, Близького Сходу та Латинської Америки вже володіють ресурсами й активами, необхідними для успіху капіталізму. Навіть у найбідніших країнах бідняки мають заощадження. Загальний обсяг цих заощаджень у масштабах світу вражає ― він у 40 разів перевищує суму іноземної допомоги бідним країнам, що надавалася у світі з 1945 р.

Наприклад, у Єгипті накопичені бідняками заощадження у 55 разів перевищують суму прямих іноземних інвестицій, будь-коли зареєстрованих у країні, включно з вкладеннями у будівництво Суецького каналу та Асуанської греблі. На Гаїті, найбіднішій країні Латинської Америки, загальна вартість активів бідноти більш ніж у 150 разів перевищує суму прямих іноземних інвестицій, отриманих у 1804 р., коли країна здобула незалежність від Франції. Якби Сполучені Штати підвищили свій бюджет допомоги бідним країнам до рекомендованого ООН рівня — 0,7 % від національного доходу, — то найбагатшій країні світу не стало б і 150 років для того, щоб передати бідним країнам стільки ж ресурсів, скільки вони мають зараз.

Але всі ці величезні ресурси неповноцінні: будинки збудовані на землі, права власності на яку не зафіксовані належним способом; зобов’язання підприємств не визначені, а самі вони не інкорпоровані; промислові підприємства розташовані поза зоною контролю фінансистів та інвесторів. Оскільки права власності на ці активи не задокументовані належним чином, їх не можна продати нікому, крім вузького кола місцевих, які знайомі між собою і довіряють один одному, їх не можна використати як кредитне забезпечення чи запропонувати інвесторам для участі на паях. Інакше кажучи, їх неможливо перетворити у капітал.

На Заході, навпаки, кожна земельна ділянка, кожна будівля, кожна одиниця виробничого обладнання репрезентовані у належному майновому документі, який є наочним відображенням величезного прихованого процесу, що пов’язує усі ці активи з рештою економіки. Завдяки цьому активи живуть у двох паралельних світах: матеріальному і правовому. Їх можна використати як забезпечення по кредиту. У Сполучених Штатах найважливішим джерелом початкового капіталу для нових підприємств є кредит, отриманий під заставу житла підприємця. Ті самі активи допомагають встановити кредитну історію їх власників, вони слугують реальною адресою для збору податків та стягнення боргів, на їхній основі створюються надійні та універсальні системи комунального господарства, вони ж забезпечують випуск цінних паперів (наприклад, облігацій, забезпечених житловою заставою), які згодом можна реалізувати на вторинних ринках. Завдяки всьому цьому Захід вдихає життя в свої активи і перетворює їх на джерело нового капіталу.

У країнах третього світу та посткомуністичних країнах такі процеси не діють. Тому більшість з них недокапіталізовані, у тому ж сенсі, у якому недокапіталізованою є фірма, яка випустила цінних паперів на меншу суму, ніж дозволяють її активи та доходи. Підприємства бідних країн схожі на корпорації, які не можуть випускати акції чи облігації для залучення нових інвестицій. Без адекватного документального оформлення їхні активи ― це мертвий капітал.

Бідняки, що населяють ці країни ― п’ять шостих усього людства ― володіють майном, але не володіють процесом його репрезентації і створення з нього капіталу. Вони мають житло та збирають урожай, але не мають задокументованих прав власності на будинок і землю; вони створюють підприємства, але не реєструють їх. Відсутність правового оформлення ― головна причина того, що народи, здатні засвоїти усі західні винаходи від канцелярської скоби до ядерного реактора, не здатні створити достатню кількість капіталу для функціонування їхнього власного капіталізму.

Це і є таємниця капіталу. Для її розгадки потрібно зрозуміти, як саме на Заході належне оформлення прав власності перетворює активи на джерело капіталу.

Найважче оперувати тим, що не можна побачити і відчути. Наприклад, час є цілком реальним, але управляти ним можна лише за допомогою годинників чи календарів. Протягом своєї історії людство вигадало багато систем для фіксації нематеріальних подій: писемність, нотна грамота, подвійна бухгалтерія. Таким же чином усі великі діячі капіталізму — від творців всеосяжної системи прав власності та корпоративних акцій аж до «короля сміттєвих облігацій» Майкла Мілкена (* Американський ділок, який нажив собі багатомільйонні статки, фактично створивши у 1980-х рр. ринок т. зв. «сміттєвих облігацій» (облігацій компаній, що перебувають у дуже скрутному фінансовому становищі, а через це готових платити високі проценти за своїми ненадійними облігаціями).) — були здатні побачити та здобути капітал там, де інші бачили тільки непотріб. І все це лише завдяки умінню надійним і відчутним чином фіксувати прихований потенціал накопиченого нами майна.

У цю саму мить нас оточують хвилі українського, китайського та бразильського телебачення, яки ми не можемо побачити. Проте таким же чином ми оточені й активами, які містять у собі капітал, який ми теж не можемо побачити. Подібно тому, як хвилі українського телебачення за допомогою телевізора можуть бути декодовані у форму, яку можна побачити і почути, капітал може бути отриманий з активів. Але тільки західні країни володіють процесом, необхідним для цього перетворення. Це і є та принципова розбіжність, яка пояснює, чому країни Заходу можуть створювати капітал, а країни третього світу та посткомуністичні — ні.

Відсутність цього процесу у бідних регіонах світу, в яких мешкають дві третини людства, не є наслідком монополістичної змови країн Заходу. Просто мешканці західних країн настільки звикли до існування механізму створення капіталу, що навіть не уявляють собі його відсутність. Незважаючи на його масштаби, ніхто не помічає його, включно з американцями, європейцями та японцями, які завдячують йому усім своїм багатством. Йдеться про правову інфраструктуру, глибоко приховану у системі прав власності, з яких власність є тільки верхівкою айсбергу. Решта айсбергу ― це заплутана справа рук людських, що перетворює активи та працю у капітал. Цей процес не був створений за готовим рецептом, він не описаний у рекламній брошурі. Його джерела і важливість приховані глибоко у економічній підсвідомості капіталістичних країн Заходу.

Як така важлива річ могла оминути нашу увагу? Часто-густо ми знаємо, як користуватися тою чи іншою річчю, але не знаємо, яким чином вона працює. Мореплавці користувалися магнітним компасом задовго до виникнення теорії магнетизму, а тваринники вміли виводити нові породи задовго до того, як Грегор Мендель (* Австрійський природознавець XIX ст., який заклав основи наукової теорії спадковості) пояснив закони генетики. Чи розуміють самі західні нації, звідки береться капітал, якому вони завдячують своїм процвітанням? Якщо ні, то існує небезпека, що Захід може зруйнувати джерело власної сили. Чітке розуміння природи капіталу дасть Заходу можливість захистити себе та решту світу від нової кризи, яка обов’язково прийде на зміну теперішньому процвітанню. Тоді знову постане звичайне для всесвітніх криз питання: за чий рахунок ми вирішуватимемо проблему?

До цього моменту західні країни не помічали існування системи створення капіталу та не фіксували її історію. Цю історію слід відновити, і книга, яку ви тримаєте у руках, ― це спроба дослідити джерела капіталу і пояснити, як можна виправити економічні невдачі бідних країн. Ці невдачі ніяк не пов’язані з культурними чи генетичними чинниками. Чи можна серйозно розглядати твердження про якусь культурну схожість росіян та латиноамериканців? Між тим, коли у останньому десятиріччі обидва регіони спробували побудувати не забезпечений капіталом капіталізм, вони зіштовхнулися з тими самими політичними, економічними та соціальними проблемами: вражаюча майнова нерівність, тіньова економіка, всюдисуща мафія, політична нестабільність, втеча капіталу, кричуща неповага до закону. Ці проблеми годі шукати у православних монастирів чи на дорогах, прокладених інками.

Більше того, від цих явищ постраждали не тільки країни третього світу та посткомуністичні країни. Вони були актуальні й для Сполучених Штатів у 1783 р., коли президент Джордж Вашингтон скаржився на «бандитів, що… привласнюють в обхід багатьох найбільш ласі шматки країни». Цими «бандитами» були скватери (* Фермери, які самовільно захоплювали незайняті землі на Північному Заході США.) та дрібні нелегальні підприємці, які захоплювали землі, що їм не належали. Упродовж наступних ста років скватери та старателі змагалися за юридичні права на ці земельні ділянки, бо у різних містах та селищах діяли різні закони про власності. У молодих Сполучених Штатах захист прав власності спричинив такий клубок соціального невдоволення та протистояння, що у 1820 р. тодішній головний суддя Верховного суду США Джозеф Сторі висловив сумніви у тому, що юристи коли-небудь впораються з їх розв’язанням.

Скватери, бандити, кричуща неповага до закону ― усе це вам нічого не нагадує? Американці та європейці радять іншим країнам світу: «Потрібно діяти, як ми». Але фактично інші країни і так дуже схожі на Сполучені Штати, якими вони були сто років тому, коли вони були лише країною, що розвивається.

Політики Заходу у той час доводилося вирішувати надважкі проблеми, з якими сьогодні мають справу лідери країн третього світу і посткомуністичних країн. Але їхні нащадки забули про ті часи, коли піонери, які освоювали американський Дикий Захід, були страждали від нестачі капіталу, бо не мали надійних прав власності на свої ділянки та інше майно; коли Адам Сміт (* Видатний економіст кінця XVIII ст., автор англійської класичної школи політичної економії) здійснював свої покупки на чорному ринку; коли лондонські волоцюги рилися у багнистих берегах Темзи, відкопуючи кинуті туди туристами монети; коли “технократи” уряду Жан-Батіста Кольбера (* Французький державний діяч XVII ст., який зосередив у своїх руках за Людовика XIV майже всі громадські сфери управління) стратили 16 тис. дрібних підприємців тільки за те, що ті виробляли та імпортували бавовняну тканину, порушуючи цим французьке промислове законодавство.

Це минуле західних країн є сьогоденням для інших країн світу. Країни Заходу настільки успішно інтегрували свою бідноту у економічну систему, що вже й давно забули, як це було зроблено, як почалося створення капіталу у ті дні, про які американський історик Гордон Вуд написав: «У суспільстві й культурі відбувалося щось дуже важливе, щось таке, що вивільнило прагнення та енергію простих людей так, як це ще ніколи не траплялося в американській історії». Це «щось важливе» полягало у тому, що американці та європейці почали закладати єдині формалізовані закони про власність та відкривали складову частини цієї системи ― процес, який давав можливість перетворювати цю власність у капітал.

Це й був момент, коли Захід перейшов Рубікон на шляху до повноцінного капіталізму, який перетворився із закритого клубу для обраних на основу масової культури. Саме тоді огидливі «бандити», про яких писав Джордж Вашингтон, перетворилися на уславлених піонерів, яких так шанує сучасна американська культура.

Отже, ми ясно бачимо тривожний парадокс: капітал, найважливіший компонент економічного успіху Заходу, отримав найменше уваги істориків. Це нехтування призвело до того, що капітал оточений таємницею, а точніше, одразу п’ятьма таємницями.

Таємниця недостатньої інформації

Благодійні організації настільки популяризували недолю та безпорадність бідних районів світу, що ніхто навіть не спробував реально оцінити можливості цих районів накопичувати активи. П’ять років тому я та ще сотня моїх колег з шести країн закрили книги, відкрили очі та вирушили на вулиці міст та у села чотирьох континентів, щоб підрахувати, скільки ж заощаджено найбіднішими прошарками суспільства. Суми виявилися величезними. Проте здебільшого усі ці активи є мертвим капіталом.

Таємниця капіталу

Це головна таємниця та центральна тема цієї книги. Капітал є темою, яка хвилювала мислителів протягом трьох сторіч. Маркс казав, що для того, щоб доторкнутися до «курки, яка несе золоті яйця», потрібно вийти за закони фізики; Адам Сміт вважав, що для цього треба «прокласти щось на зразок залізниці в повітрі». Але ніхто так і не пояснив, де ховається сама курка. Що таке капітал? Як він створюється і як співвідноситься з грошима?

Таємниця політичної обізнаності

Якщо у світі так багато бідних людей, які володіють такою кількістю мертвого капіталу, то чому ж уряди бідних країн не намагаються дістатися до цього потенціального багатства? Тільки тому, що переконливі для них факти з’явилися тільки протягом останніх 40 років, коли мільярди людей у всьому світі перебралися із сіл у міста. Масова міграція у міста швидко призвела до розподілу праці і спричинила у бідних країнах справжню промислово-торговельну революцію, що змінила життя найбідніших країн світу, проте, як не дивно, була практично усіма проігнорована.

Забуті уроки історії США

Те, що відбувається зараз у країнах третього світу та посткомуністичних країнах, вже відбувалося колись у Європі та Північній Америці. На жаль, ми були настільки загіпнотизовані невдалими спробами багатьох націй перейти до капіталізму, що забули, як саме це зробили ті нації, що нині процвітають. Я вже багато років час від часу зустрічаюся з політиками та економістами-практиками різних розвинутих країн, від Аляски до Токіо, але ніхто з них про це не знав. Це було таємницею. Потім я знайшов відповідь — в історії їх власних країн, насамперед в історії США.

Таємниця закону: чому закони про права власності працюють тільки на Заході?

Починаючи з XIX ст. багато країн світу намагаються копіювати закони західних країн, щоб дати своїм громадянам правові умови для накопичення багатства. Копіювання законів триває і досі, і очевидно, що це анітрохи не допомагає. Більшість громадян все ще не можуть скористатися законами для створення капіталу зі своїх заощаджень. Чому так трапляється і що потрібно зробити, щоб закони запрацювали, залишається таємницею.

Розкриттю кожної з п’яти таємниць присвячено окремий розділ цієї книги.

Настав слушний момент відповісти на запитання, чому капіталізм тріумфує на Заході, але практично не працює у всіх інших країнах. Оскільки всі мислимі альтернативи капіталізму остаточно дискредитовано, ми нарешті можемо ретельно й неупереджено дослідити капітал.

Розділ 2. Таємниця відсутньої інформації

Економічна теорія з роками ставала все більш абстрактною та відірваною від подій реального життя. Економісти, переважно, не вивчають роботу конкретних економічних систем. Вони обмежуються лише теоретизуванням. За словами англійського економіста Елі Девонса, «якби економісти захотіли вивчити коня, то не пішли би дивитися на коней. Вони б залишилися у своїх кабінетах і зайнялися відповіддю на питання: «Що б я робив, якби був конем?»

Роналд Г. Коуз. «Завдання суспільства»

(* Коуз Роналд ― англо-американський економіст, лауреат премії пам’яті А. Нобеля з економіки (правильна назва премії, яку частіше називають Нобелівською премією з економіки; заснована Шведським банком в 1968 р. на честь 300-літньої річниці свого заснування))

Уявіть країну, в якій неможливо визначити, хто чим володіє; де непросто підтвердити справжність адреси; де людей неможливо примусити до сплати боргів; ресурси важко перевести в гроші, а власність ― розділити на частки чи акції; де описи майна не стандартизовано, і тому їх важко порівнювати, а закони про власність різні не лише в різних районах, а навіть на різних вулицях. Уявили? Тим самим ви занурилися в життя країни, що розвивається, або посткомуністичної країни. Точніше кажучи, ви уявили життя 80 % її населення, а відмінність між ним і життям еліти, побудованої за взірцем Заходу, є ще більшою, ніж життя білих та чорних південноафриканців у часи апартеїду.

Ці 80 % населення не живуть у жорстоких злиднях, як помилково вважають на Заході. Хоча вони, без сумніву, бідні, але навіть ті, хто живе у найбільш нерівних умовах, створених владою, мають набагато більше власності, ніж можна уявити. Але майно, яким вони володіють, не є таким, з якого можна створити додаткову вартість. За порогом готелю «Найл Хілтон» не закінчується високотехнологічний світ факсових апаратів, машин для приготування льоду, телебачення й антибіотиків. Люди в Каїрі мають доступ до всього цього.

Насправді в цьому світі не вистачає забезпечених законом правочинів щодо прав власності. Іпотечні застави або легальне майно, з яким можна було б створити додатковий дохід, недоступні навіть для тих мешканців Каїру, які б здалися вам доволі заможними. За межами Каїру найбідніші з бідних живуть серед старих гробниць, які називають «місто мертвих». Проте майже весь Каїр є «містом мертвих» — містом мертвого капіталу і майна, які не можна використати на повну. Тут не існують правові інститути, що дають життя капіталу, дозволяючи захищати інтереси третіх сторін роботою і майном.

Щоб зрозуміти, як це взагалі можливо, слід звернутися до історії Сполучених Штатів у ХІХ ст., до періоду, коли це суспільство звільнялося від пут власної дикості. США успадкували від Британії не тільки фантастично складну систему земельного права, але й розгалужену систему землевідводів, що перекривають один одного. Той самий гектар землі міг належати одній людині, яка отримала його як частину великого землевідводу від британського монарха, другій людині, яка заявляла, що купила землю в індіанського племені, і третій, яка прийняла ділянку як плати за послуги, надані законодавчим зборам штату — і жоден із цих трьох насправді міг ніколи не бачити її. Тим часом країну наповнювали іммігранти, які встановлювали межі, орали поля, будували житло, продавали ділянки і брали під них кредити задовго до того, як уряд надав їм будь-яке право вчиняти такі операції. Це були епоха піонерів і «Дикого Заходу». Однією з причин його «дикості» було якраз те, що ці піонери здебільшого просто захоплювали землю і «наполягали на тому, що саме їхня праця, а не формальні документи на право власності або довільно визначені межі надають землі цінність і узаконюють власність»1. Вони були переконані, що якщо вони першими зайняли землю і покращили її будинками та фермами, то вона стала їхньою. Федеральний уряд та уряди штатів вважали інакше. Влада посилала війська спалювати ферми і знищувати будинки. Поселенці відчайдушно оборонялися. А коли солдати йшли, вони відбудовували свої ферми і продовжували боротьбу за життя. Ось таке минуле є сьогоденням країн третього світу.

Несподівана революція

До 1950 р. більшість країн третього світу були сільськогосподарськими суспільствами, упорядкованими таким чином, що європеєць ХVIII ст. відчув би себе там як удома. Більшість людей працювали на землі, якою володіли дуже невелика кількість великих землевласників — спадкових туземних олігархів або колоніальних плантаторів. Міста були невеликими і виконували роль ринків і портів, а не індустріальних центрів. Ними заправляли малі комерційні еліти, які захищали власні інтереси великою купою норм та правил.

Після 1950 р. у третьому світі розпочалася економічна революція, подібна до соціальних і економічних заворушень в Європі 1800-х рр. Нові машини зменшували попит на працю сільськогосподарських працівників, а нові ліки та нові методи охорони здоров’я забезпечили зниження рівня дитячої смертності і зростання тривалості життя. Незабаром сотні тисяч людей котили візки новозбудованими автострадами у міста, які так принадно описувалися в нових радіопрограмах.

Населення міст почало швидко зростати. Лише в Китаї з 1979 р. з сіл у міста переїхало більше 100 млн осіб. Населення столиці Гаїті Порт-о-Пренса зросло у 1950—1988 рр. із 140 до 1550 тис осіб. У 1998 воно наближалося до 2 млн. Майже дві третини цих людей живуть у халупах. Експерти були у відчаї щодо такого напливу нових мешканців міста ще у 1973 році, задовго до того, як надійшла найбільша хвиля міграції. «Усе відбувається так, ніби місто просто почало розвалюватися на шматки, — писав один урбаніст. — Будівництво неконтрольоване: хто як хоче і де хоче. Каналізація не в змозі відводити дощову воду та нечистоти і забивається щодня. Населення концентрується у певних районах, де взагалі немає санітарної інфраструктури… Тротуари авеню Десалін буквально окупували дрібні торговці… У містах стало нестерпно жити» [2].

Мало хто передбачав ці грандіозні зміни в образі життя та організації праці. Модні теорії того часу «розвитку» хотіли принести сучасність у сільське життя. Ніхто не очікував, що в пошуках XX ст. селяни рушать у міста. Але десятки мільйонів, попри зростання ворожості жителів міст, все одно прийшли. Вони постали перед нездоланною стіною правил та законів, які забороняли для них законні форми соціальної та економічної діяльності. Новим жителям міста було надзвичайно важко законно знайти собі житло, відкрити нормальний бізнес або знайти легальну роботу.

Перепони на шляху до легальності

Щоб зрозуміти, яким складним було життя мігранта, ми з групою дослідників вирішили відкрити невелике швейну майстерню на околицях Ліми (столиця Перу). Нашою метою було зареєструвати нове і абсолютно легальне підприємство. Щоб отримати всі дозволи на ведення малого бізнесу, згідно з буквою перуанського закону, група почала заповнювати документи, стояти в чергах та їздити автобусами у центр Ліми, в мерію. Вони витрачали на це по шість годин на тиждень і зрештою зареєстрували бізнес — 289 днів потому. Хоча в ательє мав працювати тільки один робітник, вартість його офіційної реєстрації становила 1231 дол. — в 31 раз більше офіційної мінімальної заробітної плати за місяць. Щоб отримати дозвіл на будівництво приватного будинку на землі, яка належала державі, пішло шість років і одинадцять місяців. Для цього нам довелося зробити 207 адміністративних кроків у 52 державних установах (див. мал. 2.1). Для отримання законного права на використання цієї ділянки знадобилося 728 адміністративних кроків. Також ми дізналися, що водій автобуса, маршрутки або таксі для отримання офіційного дозволу на обслуговування свого маршруту мав витратити 26 місяців на бюрократичну тяганину.

Моя дослідницька група за підтримки місцевих партнерів повторила подібні експерименти в інших країнах. Перепони на шляху до легалізації бізнесу були не менш значними, ніж у Перу, а подекуди ще більш страхітливими. На Філіппінах для реєстрації помешкання, вже збудованого у місті на державній або приватній землі, необхідно створити об’єднання мешканців, щоб подати заявку на участь у державній програмі фінансування житлового будівництва. Весь процес може зайняти 168 кроків, включаючи 53 установи публічного та приватного сектору, на що піде від 13 до 35 років. (див. мал. 2.2). Досягти успіху можна лише у тому випадку, якщо в державній програмі фінансування житлового будівництва є необхідні фонди. Якщо ж помешкання збудовано на землі, яка за призначенням все ще є сільськогосподарською, забудовнику знадобиться для зміни її статусу пройти 45 додаткових бюрократичних процедур у 13 адміністративних установах, на що піде ще два роки життя.

В Єгипті особа, яка хотіла б придбати і легально зареєструвати ділянку землі в пустелі, яка перебуває в державній власності, має пройти щонайменше 77 бюрократичних процедур в 31 установі публічного та приватного сектора (див. мал. 2.3). На це може піти від 5 до 14 років. Щоб побудувати законне помешкання на землі, виведеній із сільськогосподарського призначення, потрібно від 6 до 11 років бюрократичних суперечок, а то й більше. Саме тому 4,7 млн єгиптян вирішили побудувати свої помешкання позалегально. Якщо після будівництва такого будинку законослухняний єгиптянин вирішить узаконити своє житло, він ризикує тим, що будинок буде знищено, а сам він змушений буде сплатити великий штраф і провести у в’язниці до 10 років.

На Гаїті пересічний громадянин, щоб легально поселитися на державній землі, спочатку має взяти її в оренду в держави на 5 років, а лише потім може викупити її. Співпрацюючи з партнерами на Гаїті, наші дослідники з’ясували, що для отримання такої оренди треба пройти 65 бюрократичних процедур, на які піде трохи більше 2 років ― і все це лише заради п’ятирічної оренди. Щоб після закінчення 5 років викупити землю, знадобиться подолати ще 111 бюрократичних перепон і 12 років (див. мал. 2.4). Загальний час для законного отримання землі на Гаїті становить 19 років, проте навіть таке довге випробування не гарантує покупцю, що його власність буде визнано законною, тобто стане юридично повноцінною. <мал. 2.4>

Насправді в кожній дослідженій нами країні ми з’ясували, що залишатися легальним так само важко, як і стати легальним. Абсолютно зрозуміло, що не стільки самі мігранти порушують закон, скільки останній їх ламає ― і неминуче вони виходять із легальної правової системи. У 1976 р. дві третини тих, хто був зайнятий у народному господарстві Венесуели, були працювали на законно створених підприємствах; сьогодні їх ― менше половини. У Бразилії тридцять років тому більше двох третин нового житла будувалося для здачі в оренду. Сьогодні лише 3 % нового житла офіційно зареєстровані для здачі в оренду. То куди ж подівся цей ринок? У ті райони бразильських міст, які називають фавелами і діють поза легальною економікою та живуть відповідно до попиту та пропозиції. У фавелах не діють закони про граничну величину орендної плати; тут за оренду платять доларами США, а неплатників швидко виганяють.

Як тільки прибульці до міст виходять у тіньовий сектор, вони стали «позазаконними». Їхня єдина альтернатива ― жити і працювати, використовуючи власні неформальні домовленості для захисту і мобілізації своїх активів, які перебувають поза межами легальної правової системи. Ці домовленості випливають з комбінації правил, вибірково запозичених з офіційної системи права, звичаїв, привезених переселенцями у місто з рідного села, та зімпровізованих правил. Це все утримується разом за допомогою соціального договору, який підтримується всією громадою в цілому і захищається обраним громадою органом влади. Цей позазаконний соціальний договір створив достатньо енергійний, але недокапіталізований сектор господарства, центр світу бідноти.

Недокапіталізований сектор

Хоча мігранти втекли від закону, вони не поринули у ледарство. У країнах третього світу та посткомуністичних країнах недокапіталізовані сектори господарства киплять від важкої праці і винахідництва. Дрібне кустарне виробництво виникло всюди, виготовляючи що завгодно ― від одягу та взуття до підробних годинників Cartier і сумочок Vuitton. У місцевих майстернях збирають будують та ремонтують що завгодно ― техніку, машини, навіть автобуси. Нова міська біднота створила цілі галузі промисловості і поселення, що діють на таємних підключеннях до електрики і води. Там працюють навіть дантисти, які ставлять пломби, не маючи медичної ліцензії.

Це не просто розповідь про те, як біднота допомагає бідноті. Ці нові підприємці також заповнюють прогалини легальної економіки. У багатьох країнах, що розвиваються, більшість міських перевезень здійснюють автобуси, маршрутки і таксі без відповідних ліцензій. В інших частинах третього світу торговці з халуп продають більшість їжі, що є на ринку — чи то з візків на вулиці, чи то з прилавків у побудованих власноруч будинках.

У 1993 р. Мексиканська торговельна палата встановила, що кількість вуличних торговців у федеральному окрузі Мехіко-сіті становить приблизно 150 тис., а ще 293 тис. існують у 43 інших центрах Мексики. Середня ширина цих маленьких кіосків лише 1,5 м. Якщо продавців Мехіко-Сіті з їхніми лотками вишикувати в ряд на одній вулиці без проміжків, довжина такої вулиці становитиме 210 км. У позазаконному секторі працюють тисячі тисяч людей ― на вулицях, вдома, в не зареєстрованих належним чином крамницях, офісах та фабриках. Інститут національної статистики Мексики у 1994 р. спробував підрахувати кількість неформальних «мікробізнесів» по всій країні і отримав результат — 2,65 млн осіб.

Це все реальні приклади економічного життя недокапіталізованого сектора суспільства. У посткомуністичних країнах можна побачити іще більш складну діяльність поза обліком — від збирання комп’ютерів та написання програмного забезпечення до виробництва реактивних винищувачів на експорт.

Історія Росії, звісно, кардинально відрізняється від історії таких країн третього світу, як Гаїті та Філіппіни. Проте після падіння комунізму пострадянські країни зіткнулися з подібним поширенням позалегальних прав власності. У 1995 році тижневик «Business Week» повідомляв, що через чотири роки після краху комунізму в Росії лише 280 тисяч із приблизно 10 мільйонів селян мали права власності на землю. Інший репортаж змальовував знайому картину: у колишньому Радянському Союзі право приватного володіння, користування й розпорядження землею було визначене недостатньо чітко і не мало належного правового захисту; ринкові механізми захисту земельних прав лише зароджувалися, а держава й далі обмежувала використання землі, яка їй не належала.3 За оцінками, що спиралися на споживання електроенергії, у 1989–1994 роках частка неофіційної господарської діяльності в пострадянських країнах зросла з 12 до 37 відсотків загального обсягу виробництва. За іншими оцінками, зростання було ще значнішим.

Це все не буде новиною для тих, хто живе не на Заході. Варто лише відчинити вікно чи взяти таксі від аеропорту до свого готелю, і ви побачите околиці міста, заповнені домами, армії лоточників на вулицях, спалахи метушливих майстерень за гаражними дверима і переповнені автобуси, що перетинають брудні вулиці. Позазаконність часто вважається «маргінальним» явищем, щось на зразок чорних ринків розвинених країн, бідності чи безробіття. Позалегальний світ зазвичай вважається місцем, де ходять гангстери, зловісні персонажі, якими цікавиться тільки поліція, антропологи та місіонери.

Насправді це саме законність стала маргінальною, а позазаконність стала нормою. Бідняки вже встановили контроль над обширними житловими районами і цілими галузями національного господарства. Міжнародні агенції, які відправляють консультантів на реактивних літаках до блискучих скляних веж у елегантних кварталах міста, щоб познайомитися з місцевим «приватним сектором», мають справу лише з крихітною частиною світу підприємницького світу. У країнах третього світу та посткомуністичних країнах зростає економічна могутність таких секторів, як збирання сміття, виробництво предметів домашнього вжитку і нелегальному будівництву. Єдиний реальний вибір для урядів цих країн ― або відкрити для цих людей можливість продуктивно діяти в межах закону і порядку, або залишити їх у стані анархії.

Наскільки великий мертвий капітал?

Протягом останнього десятиліття мої дослідники разом із місцевими фахівцями вивчили досвід п’яти міст країн третього світу — Каїра, Ліми, Маніли, Мехіко та Порт-о-Пренса. Ми прагнули оцінити сукупну вартість майна тих верств населення, які через дискримінаційні закони залишалися поза капіталізованою економікою. Результати наведено в додатку. Для надійності розрахунків ми зосередилися на нерухомості, яку найлегше виявляти й оцінювати.

На відміну від продажу одягу або взуття, ремонту автомобілів або виробництва підробних годинників Cartier, тобто діяльності, яку важко обрахувати і ще важче оцінити, будівлю не можна приховати. Оцінити вартість будинку можна просто подивившись на вартість будівельних матеріалів і порівнявши з ринковою вартістю подібних споруд. Ми провели тисячі днів на підрахунок будинків ― квартал за кварталом. Коли ми мали відповідний дозвіл, то публікували отримані результати по кожній країні, щоб їх можна було відкрито обговорювати і критикувати. За допомогою місцевих експертів ми перевіряли і повторно перевіряли наші методи та результати.

Ми з’ясували, що в недокапіталізованому секторі стільки ж форм будівництва, скільки існує законних перепон для цієї діяльності. Найбільш наочна форма ― це халупи, побудовані на державній землі. Але наші дослідники відкрили більш витончені способи обійти закони про нерухомість. Наприклад, у Перу люди створювали сільськогосподарські кооперативи, щоб викупати землю у колишніх власників і перетворювали її на житлові або промислові містечка. Оскільки легких способів легально змінити призначення землі не існує, фермери у державних кооперативах незаконно ділили землю на менші ділянки, які передавали у приватне користування або продавали забудовникам. У результаті лише деякі особи (якщо такі взагалі були) мали документи на право власності на землю. У Порт-о-Пренсі навіть досить дорога власність переходить із рук в руки, ніхто не турбується про те, щоб повідомити управління реєстру, записи в якому все одно безнадійно застаріли. У Манілі активне житлове будівництво йде в зонах, призначених лише для промислової забудови. У Каїрі мешканці старих чотириповерхівок, створених за проектом масового забезпечення житлом, незаконно надбудовують три поверхи над своїми будинками і продають квартири родичам та іншим клієнтам. Також у Каїрі законні власники або квартиронаймачі помешкань, орендну плату яких було заморожено на початку 1950-х рр. і яка становить зараз менше одного долара на рік, дроблять свої квартири на кілька менших і здають в оренду за ринковими цінами.

Деякі з цих помешкань позазаконні з першого дня, оскільки збудовані з порушенням усіх можливих законів. Інші будівлі ― будинки у Порт-о-Пренсі, суборендовані квартири в Каїрі ― спочатку були в правовій системі, але потім випали з неї, бо відповідати закону було занадто дорого та складно. Так чи інакше, але майже кожне помешкання у містах, які ми вивчали, виходило за межі законів — причому тих самих законів, які і мають допомагати власникам житла перетворювати його на капітал. Можливо, хтось іще має інформацію про операції з цією нерухомістю, але реальний статус власності цього майна вислизнув з системи офіційної реєстрації, а кадастри і реєстри лишилися застарілими.

У результаті більша частина ресурсів, що перебувають у приватній власності, з комерційного та фінансового поглядів невидимі. Ніхто насправді не знає, хто, чим і де володіє, хто відповідальний за виконання зобов’язань, хто несе ризик за збитки та шахрайство, які існують механізми забезпечення оплати за надані товари чи послуги. Як наслідок, більшість потенціальних активів цих країн не встановлені і не реалізовані; обсяг доступного капіталу мало, а господарська діяльність є обмеженою і пасивною.

Ця картина недокапіталізованого сектору разюче відрізняється від загальноприйнятого уявлення про світ, який країн, що розвиваються. Але саме так живе більшість населення Землі. У цьому світі важко визначити приналежність майна, важко підтвердити власність, оскільки законні правила відсутні або не діють; тут потенційно корисні економічні властивості майна не описані і не упорядковані; їх не можна використати для отримання додаткової вартості шляхом складного ланцюга операцій, оскільки їхня невизначеність і незафіксованість відкриває великий простір для непорозумінь, помилок і розірваних угод. Коротше кажучи, тут більшість майна є мертвим капіталом.

Скільки коштує мертвий капітал?

Віртуальні гори мертвого капіталу окреслюють вулиці кожної країни, яка розвивається, та посткомуністичних країн. За нашими підрахунками, на Філіппінах 57 % мешканців міста і 67 % людей у селі живуть у помешканнях, які є мертвим капіталом. У Перу 53 % мешканців міста і 81 % людей у селі проживають у житлі, що не має легального статусу.

На Гаїті та в Єгипті ситуація ще гірша. Згідно з нашими дослідженнями, на Гаїті 68 % мешканців міст і 97 % сільських жителів живуть у помешканнях, на які ніхто не має документів на право власності. Для Єгипту відповідні показники становлять 92 % (місто) і 83 % (село).

Більшість цього житла за західними мірками коштує недорого. Халупа у Порт-о-Пренсі може обійтися у 500 дол., хатинка біля засміченого водоканалу в Манілі ― лише 2700 дол., досить солідний будиночок у селищі поблизу Каїру — лише 5000 дол., а респектабельне бунгало на пагорбах поблизу Ліми з гаражем і краєвидом — лише 20 000 дол. Але таких помешкань дуже багато, і їхня сукупна вартість істотно перевищує загальну вартість активів, що належать багатіям.

На Гаїті сукупна вартість невизнаних законом об’єктів нерухомості в містах та селах становить близько 5,2 млрд дол. Чи це багато? Це в 4 рази більше, ніж сукупні активи усіх компаній, що легально діють на Гаїті, у 9 разів перевищує вартість усього державного майна, і у 158 разів ― вартість усіх прямих іноземних інвестицій за всю історію Гаїті до 1995 р. Можливо, Гаїті — лише виняток? Частина франкомовної Африки, яка помилково опинилася поблизу берегів Америки? Країна, в якій режим Дювальє відклав виникнення систематизованої правової системи? Можливо.

Але погляньмо на Перу, країну з іспанськими та індоамериканським корінням та культурними традиціями, яка має зовсім інакший етнічний склад. Тут загальна вартість позазаконної сільської та міської нерухомості становить приблизно 7,4 млрд дол. Це вп’ятеро перевищує сукупний обсяг цінних паперів, що були в обігу на фондовому ринку Ліми до кризи 1998 р.; в 11 разів більше, ніж вартість державних підприємств, які можуть підлягати приватизації; і в 14 разів більше, ніж вартість усього прямих іноземних інвестицій за всю історію країни. Чи станете ви вважати, що розвиток легального сектора економіки Перу також був обмежений традиціями давньої імперії інків, корумпуючим впливом іспанського колоніалізму та нещодавньою війною з маоїстськими партизанами із руху «Сяючий шлях» (Sendero Luminoso)?

Гаразд, звернімося тоді до Філіппін, колишньої протекторату Сполучених Штатів у Південно-Східній Азії. Вартість не оформленої у законному порядку нерухомості становить 153 млн дол., тобто в 4 рази перевищує капіталізацію 216 вітчизняних компаній, зареєстрованих на філіппінському фондовому ринку, у 7 разів перевищує загальну суму депозитів у комерційних банках країни, у 9 разів перевищує сукупний капітал державних підприємств і в 14 разів — суму прямих іноземних інвестицій.

Можливо, і Філіппіни є аномалією — на кшталт того, як католицтво насаджувалося іспанцями у своїх колоніях. Якщо так, погляньмо на Єгипет. Вартість мертвого капіталу в єгипетській нерухомості становить, за оцінками, зробленими спільно з єгипетськими колегами, 240 млрд дол. Це в 30 разів перевищує вартість усіх акцій на фондовій біржі Каїра, і, як уже зазначалося, у 55 разів перевищує вартість усіх прямих іноземних інвестицій у цю країну.

У кожній країні, яку ми дослідили, підприємницька винахідливість бідноти створила багатство в широкому масштабі ― багатство, яке також складає чи не найбільше джерело потенційного капіталу для розвитку цих країн. Вартість цих активів не тільки перевищує активи держави, місцевих фондових ринків і прямих іноземних інвестицій; вони також набагато більші, ніж уся допомога від розвинених країн і усі кредити, які видає Світовий банк.

Якщо взяти дані з чотирьох країн, які ми досліджували, і спроектувати на увесь третій світ і посткомуністичні країни в цілому, результати вражають ще сильніше. Можна приблизно визначити, що 85 % земельних ділянок у містах і від 40 до 53 % у селі знаходяться у такому володінні, яке не дає можливості використовувати їх для створення капіталу. Оцінка вартості усього цього майна неминуче буде дуже приблизною. Але ми прагнули бути якомога акуратними і обережними в оцінках.

За нашими підрахунками, загальна вартість нерухомості, яку використовує біднота країн третього світу та посткомуністичних країн, але яка не є її законною власністю, становить щонайменше 9,3 трлн дол. (див. табл. 2.1).

Над цим числом варто поміркувати. 9,3 трлн дол. — це майже вдвічі більше за загальну кількість валюти США, яка циркулює в господарському обігу всього світу. Це майже дорівнює загальній вартості усіх компаній, виставлених на 20 найбільших фондових ринках світу: біржах Нью-Йорка, Токіо, Лондона, Франкфурта, Торонто, Парижа, Мілана, у системі NASDAQ (*) та ін. Це у понад 20 разів перевищує суму прямих іноземних інвестицій в усі країни третього світу і посткомуністичні країни за період 1989―1999 рр., у 46 разів ― суму кредитів Світового банку за три останні десятиріччя, і в 93 рази ― суму економічної допомоги, наданої розвиненими країнами третьому світу за той самий період.

Гектари діамантів

Слова «міжнародна бідність» занадто легко викликають у пам’яті образи злиденних волоцюг, які сплять на тротуарах у Калькутті, і голодних африканських дітей, що вмирають від голоду в пісках. Ці картини, безперечно, є реальними, і мільйони людей в усьому світі потребують нашої допомоги. Проте ці найпохмуріші уявлення про життя третього світу не є зовсім точними. Більше того, вони відвертають увагу від вражаючих досягнень тих дрібних підприємців, яким вдалося перебороти усі можливі перепони та створити більшу частину [національного] багатства свого суспільства. На більш реалістичній картинці слід було б зобразити чоловіка і жінку, які доклали неймовірних зусиль, щоб накопичити кошти на побудову житла для себе і своїх дітей, які створюють підприємства там, де ніхто не міг навіть уявити. Мене обурюють заяви, що ці героїчні підприємці посилюють проблеми світової бідності.

Вони не є проблемою. Вони ― її вирішення.

Невдовзі після закінчення Громадянської війни викладач на ім’я Расселл Конвелл їздив Америкою і розносив послання, яке збудило мільйони людей. Він розповідав історію про індійського купця, якому провидець напророчив, що той скоро безмежно розбагатіє за умови, що знайде заповітний скарб. Купець мандрував світом і повернувся додому постарілий, сумний і переможений. Увійшовши у покинутий дім, він відчув спрагу, але з’ясувалося, що колодязь на його землі пересох. Утомлений, він знайшов лопату і почав копати новий і тієї ж миті натрапив на Голконду ― найбільшу алмазну родовище у світі.

Ця історія дуже повчальна. Лідерам країн третього світу і посткомуністичних країн немає потреби оббивати пороги міністерств закордонних справ та міжнародних фінансових установ у пошуках допомоги. У найбідніших районах цих країн, прямо в нетрях приховані якщо не гектари діамантів, то трильйони доларів. Ці величезні гроші готові до використання, варто лише відкрити таємницю перетворення приватної нерухомості на живий капітал.

Розділ 3. Загадка капіталу

Сенс світу повинен бути поза світом. У світі усе так, як воно є, і відбувається, як відбувається. У ньому немає нічого цінного, а якби й з’явилося, то не мало б у собі жодної цінності.

Якщо цінність має якусь цінність, то вона повинна бути поза усіма подіями і існуванням. Оскільки усе, що відбувається і що є, – несуттєве.

Те, що надає суть існуванню, не може бути в межах світу, інакше воно все одно стане несуттєвим.

Воно повинне бути поза світом.

Людвіг Відгенштайн, Tractatus Logico Philosophicus (“Логіко-філософський трактат”)

 

(* Вітгенштейн Людвіг — австрійський, згодом англійський філософ першої половини XX ст.)

Йдучи дорогами Середнього Сходу, колишнього Радянського Союзу чи Латинської Америки, можна багато чого побачити: домівки людей, зорану і засіяну землю, збирання урожаю, купівлю-продаж товарів. У країнах, що розвиваються, і країнах колишнього СРСР активи зазвичай слугує для задоволення цих матеріальних потреб. Однак на Заході ті самі активи паралельно існують як капітал поза матеріальним світом. Їх можна використовувати для збільшення виробництва, захищаючи інтереси інших сторін, або, наприклад, як іпотечну заставу чи для інших видів кредитів і суспільних послуг.

Чому в інших частинах світу нерухомість і земля не можуть вести таке ж паралельне життя?

Чому величезні ресурси, про які ми згадували в розділі 2 ― 9,3 трлн дол. мертвого капіталу, ― не можуть приносити жодної користі поза межами прямого господарського використання? Моя відповідь така: мертвий капітал існує, бо ми забули (або ніколи й не усвідомлювали), що перетворення матеріальних активів на виробничий капітал (наприклад, використати будинок як заставу для кредиту на фінансування якого-небудь бізнесу) ― це дуже складний процес. Це можна порівняти з тим, чому нас навчив Ейнштейн, показуючи, як єдина цеглинка може вивільнити неймовірну кількість енергії у вигляді атомного вибуху. За аналогією, капітал є результатом виявлення і вивільнення енергії з трильйонів цеглинок в будинках бідняків.

Проте існує істотна відмінність між отриманням енергії з цеглини і отриманням капіталу з цегляного будинку. Незважаючи на те, що людство (принаймні, група науковців) опанувало процес отримання енергії з матерії, ми, здається, забули про процес, що дає нам змогу добувати капітал з активів. У результаті 80 % населення світу має недостатньо капіталу; люди не вміють вивільнити економічну енергію, приховану в їхніх будинках чи іншій власності, щоб перетворити її на капітал. Ще гірше те, що розвинені держави не можуть їх навчити цьому. Загадка полягає в тому, чому власність може давати великий капітал на Заході і зовсім мізерний в інших частинах світу.

Підказки з минулого: від Сміта до Маркса

Щоб розгадати загадку капіталу, слід повернутися до первісного значення цього слова. У середньовічній латині слово «capital» позначало голову великої рогатої та іншої худоби — традиційне джерело багатства й продуктів. Худоба не потребувала складного утримання, була рухомою, її можна було відвести від небезпеки, легко порахувати й оцінити. Найважливіше те, що вона створювала додаткове багатство: давала молоко, шкіру, вовну, м’ясо та паливо, а також розмножувалася. Так слово «капітал» поєднало два значення — матеріальне майно і його здатність створювати додаткову вартість. Звідси поняття перейшло з господарського двору до економічної теорії, де капіталом стали називати ту частину активів країни, яка підтримує подальше виробництво й підвищує продуктивність.

Класики економічної науки Адам Сміт і Карл Маркс вважали капітал двигуном ринкової економіки. Саме слово вказувало на щось головне або найважливіше — як у висловах «першорядне значення», «найвища міра покарання» чи «столиця держави». Економісти прагнули зрозуміти, що таке капітал, як його створювати й накопичувати. Можна сперечатися з їхніми теоріями — Сміт, ймовірно, не усвідомлював повного масштабу промислової революції, а трудова теорія вартості Маркса не знайшла практичного підтвердження. Проте саме ці мислителі заклали підвалини сучасних пошуків відповіді на питання, що породжує капітал і чому за межами Заходу його створюють так мало.

На думку Сміта, виробнича спеціалізація ― система розподілу праці і подальшого обміну продуктами праці на ринку ― була джерелом збільшення продуктивності і, відповідно, „багатства народів”. І цю спеціалізацію, і обмін уможливив саме капітал, який Сміт визначив як сукупність майна (активів), накопиченого для виробничих цілей. Підприємці можуть використовувати свої накопичені ресурси для підтримки спеціалізованих підприємств доти, поки мають можливість обміняти свою продукцію на інші потрібні їм речі. Чим більше накопичено капіталу, тим ширші можливості спеціалізації і тим вищою є продуктивність праці суспільства. Маркс погоджувався з цим; для нього багатство, яке дає капіталізм, ― це величезна купа споживчих товарів.

Сміт вважав, що капітал виник унаслідок природного переходу людства від суспільства мисливців, скотарів і землеробів до торгового суспільства. Зростання взаємозалежності, спеціалізація праці й торгівля забезпечили безпрецедентне підвищення продуктивності. Капітал мав бути тим засобом, який посилює продуктивність і створює додаткову вартість. «Кількість корисної праці в кожній країні, — писав Сміт, — не лише зростає зі збільшенням запасу капіталу, який її забезпечує; завдяки цьому та сама кількість праці дає значно більше продукції».1

Сміт підкреслював один момент, який лежить в основі загадки, яку ми намагаємося розгадати: щоб перетворити накопичені активи в активний капітал і мати додаткове виробництво, їх потрібно реалізувати і зафіксувати в якомусь конкретному об’єкті, який „існуватиме принаймні протягом якогось часу, поки роботу буде закінчено. Насправді це певна кількість накопиченої, заготовленої роботи, яка за необхідності буде використана за будь-якої іншої можливості”2. Сміт попереджав, що якщо праця, інвестована у вироблення активів, не буде відповідним чином закріплена, вона безслідно зникне і не матиме жодної цінності.

Можна довго сперечатися про те, що насправді мав на увазі Сміт. Одначе завдяки йому я зрозумів, що капітал ― це не накопичений запас активів, а потенціал для розгортання нового виробництва. Цей потенціал, без сумніву, є абстракцією. Його можна реалізувати лише після відповідного оброблення і закріплення в адекватній матеріальній формі — так само, як у випадку з потенційною ядерною енергією в цеглині Ейнштейна. Без процесу перетворення, тобто вивільнення і фіксування потенціальної енергії з цеглини, не буде ніякого вибуху. Цеглина залишиться просто цеглиною. Створення капіталу також потребує процесу перетворення.

Ідею, що капітал є спочатку абстрактним поняттям і почне працювати, лише отримавши фіксовану матеріальну форму, поділяли й інші економісти-класики. Сімонд де Сісмонді (Simonde de Sismondi), швейцарський економіст ХІХ ст., писав, що капітал ― це «незмінна цінність, яка не вичерпується, а збільшується… Коли вона сама відділяється від продукту, який її створив, то стає метафізичною і нематеріальною величиною, яка завжди належить тому, хто її створив, і за його бажанням може бути зафіксованою в різноманітних формах”3. Великий французький економіст Жан Батист Сей (Jean Baptiste Say) вважав, що капітал за своєю природою завжди нематеріальний, оскільки капітал породжує не матерія, а її цінність”4. Маркс погоджується з ним. Він стверджував, що виготовлений з дерева стіл «залишається деревом, але як тільки він стає товаром, він перетворюється на щось видатне. Він не просто стоїть на землі на своїх ногах, а, порівняно з іншими товарами, стоїть на голові і породжує в ній фантастичні ідеї, ще більш неймовірні, ніж якби він почав сам обертатися навколо себе”5.

З часом таке принципове розуміння капіталу забули. Зараз капітал плутають з грошима, які є всього лише однією з форм, в яких він втілюється. Завжди простіше запам’ятати складне поняття в одному з його матеріальних проявів, ніж його суть. Розуму простіше збагнути поняття «гроші», ніж поняття «капітал». Одначе думка про те, що саме гроші є кінцевим втіленням капіталу, є абсолютно помилковою. Адам Сміт наголошував, що гроші — «це величезний велике колесо обігу, але це не сам капітал, оскільки цінність «не може полягати в металевих монетах»6. Іншими словами, гроші полегшують процес купівлі і продажу товарів, але самі вони не є основою додаткового виробництва. Сміт також наполягав, що «золоті і срібні гроші, які перебувають в обігу будь-якої країни, цілком можна порівняти з шосейною дорогою, яка забезпечує розповсюдження всього сіна і зерна країни, сама ж по собі не дає й жмені цього збіжжя»7.

Загадка капіталу стає яснішою, якщо ви не вважатимете «капітал» синонімом «заощаджених і вкладених у справу грошей». Помилкове переконання, начебто саме гроші є капіталом, виникло, на мою думку, через те, що в сучасному бізнесі величину капіталу вимірюють у грошах. Справді, досить важко визначити повну величину настільки різних активів, як машинне обладнання, нерухомість, землі, якщо не виражати їхню цінність у грошах. Зрештою, саме для цього і винайшли гроші — вони є стандартною одиницею вимірювання цінності чого завгодно, що полегшує обмін різнорідними активами. Та якими б гроші не були корисними, вони самі по собі не мають корисних властивостей жодного з активів, які є необхідними для створення капіталу. Країни третього світу та посткомуністичні країни мають дурну славу через схильність наповнювати економіку грошима, не здатними дати капітал.

Потенціальна енергія активів

Що може виступати в ролі носія потенціальної здатності активу запускати рух виробництва? За допомогою чого ми можемо відділити і зафіксувати цінність простого будинку, щоб потім обернути її на капітал?

Провівши аналогію з енергією, ми зробимо перший крок до розв’язання. Уявіть собі гірське озеро. Можна сприймати його в безпосередньому фізичному стані і використовувати за прямим призначенням — скажімо, плавати на каное чи ловити рибу. Але якщо ми поглянемо на це озеро очима інженера, зацікавленого в його здатності виробляти електричну енергію, яка дає додаткову цінність, окрім його природного стану як водного простору, то одразу побачимо потенціал, який воно має завдяки місцезнаходженню над рівнем моря. Завдання інженера ― знайти спосіб створити процес, який дасть йому змогу перетворити і втілити потенціал у формі, здатній здійснювати додаткову роботу. Для озера цей процес полягає у створенні гідроелектростанції, яка за допомогою гравітаційної сили стимулюватиме рух води, перетворюючи таким чином потенціал спокійного озера на кінетичну енергію рухомої води. Отримана кінетична енергія рухає турбіни, створюючи механічну енергію, та приводить у рух електромагніти ― з’являється електроенергія. Тепер потенційна енергія спокійного озера має форму електроенергії, яку по проводах можна передавати у віддалені місця для розгортання нової виробничої діяльності.

Отже, на перший погляд спокійне озеро можна використати для освітлення оселі чи живлення заводського устаткування. Для цього людство мало навчитися виявляти потенційну енергію води й перетворювати її на електроенергію, яка створює додаткову вартість. Ця додаткова вартість не міститься в самому озері так, як коштовна руда міститься в землі. Вона виникає завдяки штучно створеному процесу, що перетворює озеро з місця для риболовлі та купання на джерело електроенергії.

Капітал, як і енергія, є прихованою цінністю. Щоб увести її в дію, нам необхідно припинити розглядати активи, які вони є, і активно міркувати над тим, якими вони могли б бути. Для цього треба втілити економічний потенціал активу в такій формі, яка б допускала його використання для організації додаткового виробництва.

На відміну від добре відомого процесу перетворення потенційної енергії води на електричну енергію, процес добування економічної енергії активів невідомий. Словом, ми знаємо, що саме турбіни, генератори, трансформатори і дроти гідроелектричної енергетичної системи перетворюють потенційну енергію озера і фіксують у відповідній формі, але ми не можемо знайти ключовий процес, який перетворює економічний потенціал будинку в капітал.

 

А все тому, що цей ключовий процес був задуманий, передусім, не для створення капіталу, а з більш приземленою метою ― захистити право власності на майно. Оскільки системи власності в країнах Заходу формувалися, вони непомітно розвивали різноманітні механізми, які поступово об’єдналися в процес, який продукував капітал в небаченій до того кількості. Ми повсякчас використовуємо ці механізми, не усвідомлюючи, що вони виконують функції створення капіталу, адже на них немає цього ярлика. Ми розглядаємо їх як складові системи захисту власності, а не як взаємопов’язані механізми надання економічному потенціалу активів такої форми, яка б давала можливість конвертувати його в капітал. Іншими словами, створення капіталу на Заході ― це невидимий процес, схований в заплутаності його формальних систем власності.

Прихований процес перетворення капіталу на Заході

Можливо, це звучить надто просто чи, навпаки, надто складно. Та поміркуйте: хіба можуть активи бути продуктивно використані, якщо вони нікому не належать? Чи могли ми бути впевненими в існуванні активів і операцій, що їх трансформують і підвищують їхню продуктивність, якби не формальна система прав власності? Де б ми фіксували економічні особливості активів, якщо не в юридичних документах про права власності? Чим би ми могли керуватися у процесі використання і передачі активів, якби не формальна система власності? Саме офіційно визнані, формальні відносини власності визначають процес, форми і правила, що дають змогу перетворити активи на активний капітал.

На Заході ця офіційна система власності починає перетворювати активи на капітал, описуючи і впорядковуючи найбільш економічно і соціально корисні властивості активів, а потім зберігає цю інформацію в системах записів ― наприклад, в бухгалтерських книгах чи на комп’ютерних дисках, ― потім втілюючи їх в документах права власності. Цей процес регулює низка детальних і точних правових норм. Записи, що фіксують право приватної власності, відображають те, що є економічно важливим і значущим у наших активух. Вони містять і впорядковують всю інформацію, необхідну для визначення потенціалу активів з метою контролю над ними. Система відносин власності ― це королівство, в якому ми розпізнаємо й використовуємо активи, комбінуємо їх і пов’язуємо з іншими активами. Формальна система власності ― це гідроелектростанція капіталу, місце, де він народжується.

Будь-який актив, економічні і соціальні властивості якого не зафіксовані у формальній системі власності, надзвичайно важко просувати на ринку. Як в умовах сучасної ринкової економіки можна контролювати величезну кількість активів, що переходить з одних рук до інших, як не через формальну систему власності? Без такої системи будь-який продаж активу, скажімо, частини нерухомого майна, вимагатиме надзвичайних зусиль тільки для того, щоб визначити основи угоди:

― чи насправді продавець є власником майна і має право передавати його?

― чи може він використати його як заставу?

― чи вúзнають відповідальні за дотримання прав власності чиновники права нового власника майна?

― як унеможливити претензії інших претендентів на землю?

У країнах що розвиваються, і посткомуністичних країнах на ці питання важко знайти відповідь. Для більшості активів не існує єдиного центру, який би вміщувало всю цю інформацію. Саме тому купівля чи оренда будинку можуть потягнути за собою довгі та обтяжливі процедури узгодження угоди з усіма сусідами.

Часто це єдиний спосіб перевірити, що будинок справді належить власнику і на нього більше ніхто не претендує. Ось чому більшість операцій з нерухомістю на Заході відбувається в межах вузького кола місцевих ділових партнерів.

Як ми побачили в попередньому розділі, головна проблема цих країн не в дефіциті підприємництва: за останні 40 років бідняки стали власниками нерухомого майна на трильйони доларів. Але вони не мають легкого доступу до механізмів, які могли б законним чином зафіксувати економічний потенціал їхніх активів так, щоб їх можна було використати для забезпечення більшого прибутку на ширшому ринку. На Заході кожен актив ― кожний клаптик землі, кожен будинок, кожна одиниця рухомого майна ― юридично зафіксований у регулярно поновлюваних записах, що здійснюються відповідно до правил системи власності. Кожен приріст виробництва, кожна нова будівля чи споруда, продукт чи комерційно цінна річ є чиєюсь законною власністю. Навіть якщо активи належать корпорації, все ж реальні люди володіють ними непрямо ― завдяки праву на власність корпорацією, якою вони володіють як „акціонери”.

Як і електричну енергію, капітал не можна отримати, якщо не буде встановлений ключовий механізм, який надає активам форму. Так само як озеру потрібна гідроелектростанція, щоб виробляти готову енергію, так і активу, щоб давати додаткову цінність, необхідна формальна система власності. Без законної власності для вилучення їх економічного потенціалу і втілення його в придатній для контролю і транспортування формі, активи країн, що розвиваються, а також посткомуністичних країн нагадують воду високогірного озера в Андах ― невикористаний запас потенційної енергії.

Чому походження капіталу стало такою таємницею? Чому заможні народи світу, такі спритні на поради, не можуть пояснити, якою необхідною є система формальної власності для формування капіталу? А справа в тому, що в умовах формальної власності процес перетворення активів на капітал дуже складно побачити. Він схований у тисячах сторінок законодавства, угод, правил, інструкцій і установ, що керують системою. Будь-кому, хто потрапив в таку законодавчу пастку, було б надзвичайно складно з’ясувати, як, власне, цей процес відбувається. Побачити його можна тільки перебуваючи поза системою, з нелегального сектора, тобто саме там, де працюємо я та мої колеги.

Вже протягом тривалого часу я аналізую закон з нелегального погляду, аби краще зрозуміти, як він функціонує і який дає ефект. Це не так безглуздо, як видається. Французький філософ Мішель Фуко переконував, що для розуміння значення багатьох речей необхідно подивитися на них з протилежного боку. „Щоб збагнути, що наше суспільство розуміє під здоровим глуздом, ― пише Фуко, ― корисніше за все поглянути, як визначають божевілля. А для розуміння законності варто, мабуть, дослідити сферу беззаконня”8. Окрім того, як і енергія, власність є поняттям; її не можна сприйняти безпосередньо. Ніхто ніколи не бачив і не відчував чисту енергію.

Так само ніхто не може побачити власність. Можна сприймати тільки прояви енергії і власності.

З позиції нелегального сектора я побачив шість проявів системи власності на Заході, які дають змогу громадянам створювати капітал. Нездатність нарощувати капітал в інших частинах світу пояснюється тим, що більшість населення країн третього світу і посткомуністичних країн відрізані від цих можливостей чи ефектів формальної системи власності.

Ефект приватної власності № 1: фіксування економічного потенціалу активів.

Потенційну цінність, ув’язнену в будинку, можна виявити і перетворити на активний капітал таким же чином, як у гірському озері виявляють потенційну енергію і потім перетворюють її на корисну. В обох випадках перехід від одного стану до іншого потребує процесу, що переміщує матеріальний об’єкт у створений людиною простір символічних відображень, де ми можемо вивільнити ресурс з обтяжливих матеріальних обмежень і зосередитися на його потенціалі.

Капітал виникає завдяки письмовому відображенню в записах про права власності, про заставу, в текстах контрактів, в інших подібних паперах, що фіксують найбільш економічно і соціально корисні якості активів на противагу візуально більш приголомшливим аспектам самих речей. Саме на цій стадії вперше відбувається опис і реєстрація потенційної цінності активів. Тієї миті, коли ви зосереджуєте увагу, наприклад, на праві власності на будинок, а не на самому будинку, ви автоматично переходите з матеріального світу в концептуальний простір, у якому існує капітал.

Ви читаєте реєстраційний запис, який концентрує вашу увагу на економічному потенціалі будинку, відкидаючи усі неважливі для справи особливості його фізичного боку і оточення. Формальне право власності змушує вас розглядати будинок як економічне і соціальне поняття. Тим самим нам пропонують перестати бачити у будинку лише помешкання, а значить, і мертвий капітал, та побачити у ньому живий капітал.

Підтвердження того, що власність ― це саме поняття, з’являється, коли будинок переходить до іншого власника, а в матеріальному світі нічого не змінюється. Погляд на будинок не дасть вам відповіді, кому він належить. Ваш будинок виглядає сьогодні точно так само, як учора, коли він був моїм будинком. Він завжди однаковий, незалежно від того, чи він належить мені, чи я взяв його в оренду, чи продав вам. Власність ― це не сам будинок, а економічне поняття стосовно будинку, втілене в юридичних документах. Звідси випливає, що правова норма, яка встановлює право власності, відділена від самого активу.

Завдяки чому юридичні записи про права власності можуть виконувати додаткові функції? Хіба вони не є просто формальним відображенням активів? Ні. Повторюю: юридичні записи, наприклад, про право власності на будинок, ― це не відображення будинку, як фотографія, а відображення наших понять про будинок. Тобто, вони відображають невидиму здатність будинку давати додаткову цінність. Це не безпосередньо фізичні якості самого будинку, а його економічно і соціально значущі якості, які ми надали будинку (наприклад, здатність бути корисним в операціях отримання кредиту, забезпечення вимог кредиторів, встановлення права проходу чи проведення робіт на чужій землі та в інших угодах).

У розвинутих країнах система документального відображення активів слугує для забезпечення інтересів іншої сторони угод та гарантує відповідальність, надаючи всю інформацію, довідки, правила і механізми, що забезпечують дотримання цих норм і правил. На Заході, наприклад, більшу частину нерухомого майна можна легко використати як майнову заставу для позики, як інвестицію, як адресу для збирання боргів, відсотків, податків, як адресу для ідентифікації особи з комерційною, судовою чи суспільною метою, як термінал для отримання комунальних послуг типу електроенергії, водопостачання, телефонного зв’язку чи кабельного телебачення. У той час, як будівлі в розвинених країнах виконують свою початкову роль ― помешкання чи робочих місць, їхнє документальне відображення має паралельне життя, виконуючи різноманітні додаткові функції для гарантування інтересів інших сторін.

Таким чином, юридичне затвердження права власності дало Заходу інструменти для вироблення додаткової вартості, окрім існуючих матеріальних активів. Це дало змогу людям розглядати активи не тільки з матеріального боку, але й з погляду їхніх латентних економічних і соціальних можливостей.

Було це заплановано чи ні, але формальна система власності стала сходами, які привели ці народи зі світу матеріальних активів в концептуальний світ капіталу, де виробничий потенціал активів розкривається повною мірою.

Для народів розвинутих країн система приватної власності стала ключем до сучасного розвитку; тепер їх громадяни знають способи легко виявляти потенційні найбільш продуктивні властивості своїх ресурсів. Ще 2300 років тому Аристотель відкрив, що можливості використання різних речей безперервно зростають, якщо ми зосереджуємо наші думки на їхньому прихованому потенціалі. Навчившись виявляти економічний потенціал з активів через реєстраційні записи, мешканці Заходу створили можливості для швидкого вивчення найбільш продуктивних якостей їхнього майна. Система приватної власності стала сходами до концептуального світу, де можна виявляти економічний потенціал речей і де, власне, і народжується капітал.

Ефект приватної власності № 2: інтеграція розпорошеної інформації в одній системі

Як ми побачили у попередньому розділі, більшість людей у країнах, що розвиваються, і посткомуністичних країнах не можуть, як би вони не намагалися, скористатися формальною системою власності як такою. Оскільки вони не можуть включити свої активи в формальну систему власності, то обмежуються їхнім утриманням в нелегальній сфері. Причина того, що капіталізм тріумфував на Заході і програв в інших частинах світу, полягає в тому, що більшість активів західних народів були включені в єдину систему законних процедур реєстрації приватної власності.

Цей процес виник далеко не випадково. У ХІХ ст. політичні діячі, законодавці і судді десятиліттями збирали факти і правила, що регулюють відносини власності в містах, селах, на заводах і фермах, об’єднуючи їх в одну систему. Внаслідок цього «об’єднання» документів і правил про відносини власності, що стало революційним моментом в історії розвинених країн, вся інформація, норми і правила керування набутим статком їх громадян були зібрані в єдину базу. До цього моменту інформація про активи була набагато менш доступною. У кожному земельному господарстві та селищі інформація про активи і правила їхнього управління фіксувалися в рудиментарних бухгалтерських книгах, у вигляді символів чи усних переказах. При цьому інформація була розпорошеною і недоступною в потрібний момент.

Зараз ми добре знаємо, що велика кількість фактів зовсім не означає велику кількість інформації. Щоб знання стали функціональними, розвиненим народам довелося об’єднати в єдиній єдиній зрозумілій системі усі розрізнені і непов’язані дані про власність.

У країнах, що розвиваються, і в посткомуністичних країнах цього зроблено не було. У жодній з країн, які ми вивчали, я не знайшов єдиної правової системи реєстрації нерухомості, а натомість побачив десятки, а то й сотні різноманітних організацій, частина з яких діяла на законних підставах, деякі ― ні; починаючи від маленьких підприємницьких груп аж до великих житлових організацій. Як наслідок, можливості використання майна в цих країнах обмежені уявою власників і їхніми зв’язками. У країнах Заходу, де інформація є стандартизованою та легкодоступною, можливості власників зростають завдяки колективним ідеям великої кількості учасників системи.

Західного читача може здивувати той факт, що в більшості країн світу нелегальні угоди про власність ще досі не об’єднані в єдину законну систему. Для мешканців Заходу існує єдиний офіційний закон. Проте опиратися на єдину систему власності Захід почав не більше 200 років тому. А в більшості країн Заходу інтегровані системи реєстрації нерухомості з’явилися тільки 100, а в Японії ― 50 років тому. Як ми пересвідчимося нижче, розрізнені нелегальні системи власності колись були нормою для кожної країни. Правовий плюралізм був стандартом у країнах континентальної Європи, поки в XIV ст. знову не відкрили римське право і уряди країн не зібрали усі закони в єдину скоординовану систему* (* Так зване римське право, яке склалося у Давньому Римі, містило детальну розробку правовідносин майнового обороту в умовах приватної власності. Засвоєння римського права в країнах Західної Європи (рецепція римського права) почалося в XII ст. і досягло кульмінації у XV—XVI ст.).

У Каліфорнії наслідком золотої лихоманки 1849 р. стало близько 800 відокремлених юрисдикцій власності, кожна із своїми власними нормами і правилами, затвердженими місцевою громадою. По усіх Сполучених Штатах, від Каліфорнії до Флориди, земельні асоціації претендентів на нерухомість затверджували свої власні правила і обирали власних чиновників. Пройшло понад 100 років, перш ніж наприкінці ХІХ ст. американському уряду вдалося прийняти спеціальний закон, який об’єднував і легалізував американські активи.

Прийнявши понад 35 законодавчих актів, які регулювали переважне право купівлі державної землі та розробку надр, Конгресу поступово вдалося об’єднати в єдину систему неофіційні правила власності, створені мільйонами іммігрантів і поселенців. У результаті виник єдиний ринок нерухомості, який став підґрунтям для швидкого економічного зростання країни.

Причина того, чому так складно дослідити історію об’єднання розрізнених систем управління нерухомістю, полягає в тому, що цей процес відбувався протягом тривалого часу. У Німеччині, наприклад, законні реєстри власності почали з’являтися приблизно в XII ст., але не були остаточно об’єднані до 1896 р., поки система реєстрації земельних угод Grundbuch* (* Grundbuch (нім.) — Земельна книга.) не почала функціонувати в загальнонаціональному масштабі. В Японії загальнонаціональна кампанія з легалізації земельної власності фермерів розпочалася ще наприкінці ХІХ ст., а завершилася тільки в кінці 1940-х рр. Надзвичайні зусилля Швейцарії об’єднати розрізнені системи, які регулювали право власності і угоди на зламі ХХ ст., не досліджені належним чином навіть самими швейцарцям.

Завдяки інтеграції систем реєстрації, громадянам розвинутих країн немає необхідності бачити сам актив, щоб отримати інформацію про економічні і соціальні характеристики будь-якого доступного активу. Більше немає потреби їздити усією країною, щоб відвідати кожного власника і його сусідів. Формальна система власності містить відомості про доступні активи, а також можливості створити додаткову цінність.

Отже, стало простіше оцінити потенціал активу, обміняти його, збільшуючи обсяги капіталу.

Ефект приватної власності № 3: Відповідальність власників

Об’єднання різних систем власності в єдину формальну систему вивело легітимність прав власників за межі місцевої юрисдикції та підпорядкувало її загальнонаціональному закону. Звільнення від місцевих правових обмежень і включення до ширшої правової системи полегшили ідентифікацію власників та підвищили їхню відповідальність.

Перетворюючи людей з інтересами власності на відповідальних індивідуумів, формальна система власності створює з мас індивідуальні особистості. Люди більше не залежали від сусідських стосунків чи необхідності укладання місцевих угод для захисту своїх прав власності. Звільнені від примітивної економічної діяльності і обтяжливих місцевих обмежень, тепер вони могли вивчати способи отримання додаткової вартості з їхніх активів.

Але за все треба платити: через появу єдиної формальної системи власності власники втратили свою анонімність. Через нерозривний зв’язок з майном і бізнесом, місцезнаходження яких тепер було легко визначити, люди втратили можливість ховатися серед натовпу. На Заході така анонімність практично зникла, натомість істотно зросла індивідуальна відповідальність. Тепер було легко виявити людей, які не платять за товари чи послуги, щоб накласти на них штраф, покарати, конфіскувати майно чи позбавити кредиту. Влада може легко отримати інформацію про правопорушення чи невиконання угод; вона може призупинити надання послуг, накласти арешт на майно чи позбавити всіх або частини прав на власність.

В країнах Заходу повага до прав власності і взятих зобов’язань навряд чи закладена в ДНК громадян. Скоріше за все, це результат існування надійної формальної системи власності. Той факт, що роль формальної системи власності полягає не тільки в захисті прав власності, а й забезпеченні виконання угод, заохочує громадян країн Заходу поважати права власності, договори і підкорюватися закону. Нечесні дії громадянина фіксуються в системі, що лишає слід на його репутації в очах сусідів, комунальних служб, банків, телефонних компаній, страхових агенцій і решти учасників мережі, з якою його пов’язує система власності.

Проте у переваг формальної системи власності Заходу є й інша сторона медалі. Хоча завдяки їй сотні мільйонів людей отримали свою частку в капіталістичній грі, її значущість полягала втому, що її легко було втратити. Значна частина потенційної вартості законної власності визначається можливістю її конфіскації. Відповідно, корисність системи залежить від відповідальності, яку вона створює, від обмежень, які вона викликає, від правил, які вона породжує, і санкцій, які вона може застосувати. Давши людям змогу бачити економічний і соціальний потенціал активів, формальна власність змінила в розвинутих країнах сприйняття не тільки потенційної вигоди від володіння активами, але також і потенціальних ризиків. Легалізація власності викликала зобов’язання.

Таким чином, відсутність правового закріплення власності пояснює, чому громадяни країн третього світу і колишніх комуністичних країн не можуть укладати вигідні контракти з незнайомцями, не можуть взяти кредит, оформити страхування чи користуватися комунальними послугами. Вони не мають власності, яку можна втратити. Оскільки вони не мають власності, яку можна конфіскувати, як надійну сторону договору їх сприймають тільки їхні родичі чи сусіди. Люди, яким нема чого втрачати, потрапили у пастку, закладену в фундаменті докапіталістичного світу.

Отже, громадяни розвинених країн можуть укладати практично будь-які доцільні угоди, але ціною цього є прийняття зобов’язань. Надійність таких зобов’язань забезпечується майном, яке можна передати в іпотеку, використати як заставу або, за рішенням суду, стягнути на користь кредитора. Таке забезпечення гарантує законні інтереси іншої сторони угоди.

Ефект приватної власності № 4: Підвищення ліквідності активів

Одним із найважливіших наслідків формальної системи власності є підвищення ліквідності активів, завдяки чому вони можуть виконувати додаткову економічну роботу. На відміну від самих фізичних об’єктів, права власності на них легко поєднувати, ділити, передавати й використовувати для укладення ділових угод. Відокремлюючи економічний потенціал активу від його матеріальної форми, система реєстрації прав власності робить актив ліквідним — придатним для використання у різноманітних операціях.

Описуючи активи за стандартними категоріями, інтегрована формальна система власності дає змогу порівнювати навіть архітектурно різні будівлі, створені для однієї мети. Завдяки цьому можна швидко й недорого визначати спільні та відмінні властивості активів і поводитися з ними як із взаємозамінними об’єктами, не аналізуючи щоразу кожен із них окремо.

На Заході стандартизація описів полегшує комбінування об’єктів нерухомості. Уніфіковані правила опису власності дають можливість підкреслити як унікальні особливості кожного об’єкта, так і їх схожість, що сприяє пошуку можливих комбінацій. Використовуючи стандартизовані записи, можна визначити (аналізуючи обмеження, ким є сусіди, чим вони займаються, площа будівель у квадратних метрах, чи можна їх добудовувати або об’єднувати тощо), як можна експлуатувати якусь частину нерухомого майна з найбільшим прибутком – віддати її під офіси, готельні номери або ж побудувати книжкову крамницю, спортмайданчик чи сауну.

Стандартні описи дають змогу ділити активи, не торкаючись їх фізично. Завод може бути неподільним матеріальним об’єктом, але у правовому світі власності його можна поділити на будь-яку кількість часток. Ними можуть володіти різні люди з різними правами та функціями. Завдяки формальній системі власності фабрика може належати багатьом інвесторам, кожен із яких здатен продати свою частку, не порушуючи цілісності й роботи самого підприємства.

Так само в розвиненій країні син фермера, який вирішив продовжити справу батька, може викупити частки більш комерційно схильних братів і зберегти цілісність ферми. У багатьох країнах, що розвиваються, фермери не мають такої можливості і повинні щораз ділити свої ферми для кожного покоління, поки частини не стануть настільки малими, що не даватимуть прибутку від фермерства, залишаючи нащадкам два шляхи: голодувати чи красти.

Формальні описи власності можуть також слугувати рухомими замінниками фізичних активів, даючи змогу власникам і підприємцям моделювати гіпотетичні ситуації, аби вивчити інші вигідні способи використання їхніх активів — приблизно так само, як військові планують стратегію бою, пересуваючи символи їхніх військ і зброї на мапі. Варто лишень задуматися про це, і ви зрозумієте, що саме достовірні стандартні описи власності дають змогу підприємцям моделювати ділові стратегії, розвивати їхні компанії і створювати капітал.

До того ж, усі стандартні юридичні документи власності оформлені таким чином, щоб полегшити визначення якостей активу. Якби стандартні описи активів не були завжди доступні, той, хто забажав купити, орендувати чи дати кредит під заставу активу, повинен був би використати величезні ресурси для оцінювання і порівняння їх з іншими активами, які також не мають стандартного опису. Запровадивши стандарти, західні формальні системи власності істотно зменшили операційні витрати на залучення і використання активів.

Якщо активи зареєстровані у формальній системі власності, вони дають їхнім власникам величезні переваги, бо тепер є більше способів їх розділити і об’єднати, ніж комбінацій у наборі конструктора. Жителі країн Заходу можуть підлаштувати свої активи до будь-яких економічних умов, аби формувати все більш і більш прибуткові комбінації, тоді як громадяни країн третього світу залишаються у пастці у матеріальному світі фізичних, неліквідних форм.

Ефект приватної власності № 5: розвиток суспільних зв’язків

Роблячи активи взаємозамінними, закріплюючи власників за активами, активи за адресами, права власності за правовими нормами, роблячи інформацію про активи і власників легкодосяжною, формальні системи власності перетворили громадян західних держав не мережу відповідальних ділових агентів, яких можна легко ідентифікувати.

Завдяки функціонуванню формальної системи приватної власності утворилася ціла інфраструктура поєднаних механізмів, які, подібно до залізничних сортувальних станцій, дають змогу активам, немов потягам, успішно пересуватися між людьми (станціями). Важливість формальної системи власності для людства полягає не в захисті власності: поселенці (скватери), житлові кооперативи, мафія і навіть примітивні племена можуть досить ефективно захищати свої активи. Головне велике досягнення формальної власності полягає в тому, що вона радикально покращила можливості комунікацій щодо активів і їх потенціалу. Водночас підвищився статус їхніх власників, оскільки вони стали економічними агентами, здатними використовувати активи в більш широкій мережі.

Це пояснює, як законна система приватної власності заохочує постачальників таких комунальних послуг, як електроенергія і вода інвестувати у розвиток мережі виробництва і постачання послуг.

Коли будинки, під’єднані до комунальних мереж, законно закріплені за власниками, які користуються послугами й оплачують їх, формальна система власності знижує ризик розкрадання ресурсів. Вона також спрощує виставлення та оплату рахунків, позбавляє постачальників необхідності розшукувати платників і зменшує технічні втрати, спричинені неправильним оцінюванням потреб у районах із незареєстрованими підприємствами та неформальним житлом.

Не знаючи, хто і на що має право, і без інтегрованої правової системи, що з боку держави забезпечує дотримання зобов’язань, комунальним підприємствам було б дуже складно надавати послуги, маючи від цього прибуток. На що ще могли б вони спиратися для ідентифікації платників, підписуючи сервісні контракти, для встановлення зв’язку і забезпечення доступу до кожного будинку і ділянки землі? Як би ще вони могли б налагодити систему виставлення рахунків, вимірювання кількості спожитого, отримання оплати і контролювання втрат? Як за відсутності усіх цих механізмів можна було б запобігти шахрайству, притягнути до відповідальності за невиконання зобов’язань і застосувати такі механізми покарання, як відключення від постачання?

Будь-який будинок — це термінал комунальних мереж. Саме формальна власність робить їх підзвітними і відповідальними. Той, хто має сумніви щодо цього, має поглянути на ситуацію з системами комунального господарства поза Заходом, де технічні і фінансові втрати плюс розкрадання ресурсів становлять від 30 до 50 % усього обсягу надаваних послуг.

Західна система формальної власності надає фірмам інформацію про активи і їх власників, їх точні адреси і про об’єктивну цінність власності, що служить фундаментом для кредиту. Ця інформація і правова база дають змогу керувати ризиком завдяки різним типам страхування.

Мало хто звернув увагу, що формальна система власності передових країн ― центр складної мережі зв’язків, яка дає можливість простим громадянам контактувати з державним і приватним секторами і відповідно отримувати додаткові блага і послуги.

Без інструментів формальної власності неможливо використовувати активи так само ефективно й різноманітно, як на Заході. Як інакше фінансові установи могли б визначати кредитоспроможність мільйонів позичальників? Як ліс, що росте в Орегоні, міг би забезпечувати інвестиції у промислове підприємство в Чикаго? Як страхові компанії знаходили б надійних клієнтів, а держава організовувала недорогий контроль, перевірку даних і збирання податків?

Саме формальна система власності вивільняє абстрактний потенціал нерухомості і втілює його в документах, завдяки яким ми можемо вийти за межі пасивного використання будівель тільки за прямим призначенням — як помешкань і захисту від негоди. Багато правових систем власності в країнах на шляху розвитку не здатні породжувати капітал, оскільки вони не визнають, що власність має відношення до чого-небудь, окрім володіння нерухомістю.

Такі системи функціонують лише як реєстр документів про право власності та відображення активів. Вони не враховують додаткових механізмів, потрібних для створення мережі, у якій активи можуть вести паралельне життя у формі капіталу. Формалізацію власності не слід зводити до масштабної інвентаризації на кшталт англійської «Книги Страшного суду» (Domesday Book) — загального перепису земель і господарств 1086 року — або до реєстрації багажу в аеропорту. Належно організована система власності створює суспільні зв’язки, завдяки яким люди можуть використовувати активи в цінніших і прибутковіших поєднаннях.

Ефект приватної власності № 6: Захист угод

Західні системи приватної власності працюють як мережа тому, що всі реєстраційні записи — свідоцтва про право власності, документи про операції, цінні папери та контракти — постійно відстежуються й захищаються під час їх руху в часі та просторі. Першою ланкою цього ланцюга є державні архіви, які зберігають економічно важливі описи земельних ділянок, будівель, рухомого майна, суден, літаків, шахт і підприємств.

Ці досьє доступні всім зацікавленим і містять відомості про чинники, які можуть обмежувати або підвищувати вартість активів: обтяження, сервітути, договори оренди, заборгованість, банкрутство та іпотеку. Державні установи також гарантують точне подання відомостей у стандартних форматах, щоб їх можна було легко оновлювати й використовувати.

Поряд із державними архівами виникла мережа приватних компаній, які фіксують, передають та аналізують економічну інформацію. До неї належать нотаріуси, організації умовного депонування й супроводу завершення угод, реєстратори, оцінювачі, компанії зі страхування прав власності та належного виконання угод, іпотечні брокери, трастові служби й приватні сховища документів.

У Сполучених Штатах страхові компанії захищають учасників операцій від різноманітних ризиків: дефектів документів про право власності, неможливості примусового виконання іпотечних зобов’язань або непридатності прав для продажу. За законом установи, що обслуговують такі операції, повинні дотримуватися чітких стандартів зберігання й передавання документів та добору персоналу. Хоча ці правила захищають і право власності, і виконання угод, західні системи особливо наголошують на надійності операцій. Саме можливість гарантувати виконання угод дає активам друге життя у формі капіталу.

У більшості країн, що розвиваються, навпаки, закон і державні органи перебувають у полоні раннього колоніалізму і римського права, що схиляються до першої функції — до захисту прав власності. Вони перетворилися на охоронців мертвих традицій. Це пояснює, чому на Заході отримання перетворення власності на капітал відбувається так легко, і чому в країнах на шляху розвитку і посткомуністичних країнах більшість активів заради підвишення мобільності вийшли поза межі формальної юридичної системи.

Схильність Заходу до захисту угод дає змогу громадянам обертати велику кількість активів, укладаючи мінімум угод. Як ще можна пояснити той факт, що в країнах, що розвиваються, і посткомуністичних країнах селяни і досі самі везуть вирощених свиней на базар і там поштучно їх продають, як і тисячу років тому? Тоді як на Заході фермери делегують ці права розповсюджувачам. На Чиказькій товарній біржі торговельні операції здійснюються через сертифікати якості, що дають більш повну інформацію про свиней, ніж можна було б отримати у результаті дослідження кожної тварини. Вони можуть здійснювати оптові операції, не переймаючись безпекою угод.

Капітал і гроші

Шість ефектів приватної власності свідчать про те, що будинки на Заході служать не тільки захистом від дощу та холоду. Завдяки своєму існуванню в офіційних документах, ці будинки тепер можуть вести паралельне життя, створюючи економічні ефекти, неможливі у минулому.

Добре організована формальна система приватної власності, загалом, робить дві речі. По-перше, вона відчутно зменшує витрати на отримання інформації про економічні характеристики активів, представляючи їх так, щоб наш розум міг швидко їх осягнути. По-друге, вона спрощує процес досягнення згоди про те, як використовувати активи, щоб створити додаткове виробництво і поглибити поділ робочої сили. Геній Заходу повинен був створити систему, що давала б людям змогу керувати цінностями, які вони ніколи не бачили, і маніпулювати речами, яких вони ніколи не торкалися руками.

Кілька століть тому вчені вважали, що ми використовуємо слово «капітал» (лат. «голова»), тому що в ній ми тримаємо всі інструменти, за допомогою яких ми створюємо капітал. У цьому полягає причина того, чому навколо капіталу завжди існує загадка, бо його, як і енергію, можна виявити і керувати ним тільки розумом. Єдиний спосіб відчути капітал ― зафіксувати в документах системи формальної власності його економічні властивості і закріпити їх за окремим місцем і власником.

Отже, власність — не просто клаптик паперу, а механізм передавання та збереження інформації, необхідної для роботи ринкової економіки. Система приватної власності робить людей відповідальними, надає активам ліквідності, дає змогу відстежувати угоди й забезпечує роботу кредитної, банківської та інвестиційної систем. Саме інститут приватної власності створює зв’язок між капіталом і грошима.

У сучасній економіці облік прав власності та угод дає органам грошово-кредитного регулювання інформацію, необхідну для визначення обсягу емісії законних платіжних засобів. У 1976 році Джордж А. Міллер і Філіп Н. Джонсон-Лерд (George A. Miller, Philip N. Johnson-Laird) писали: «Паперовим грошам передували боргові розписки. Тому гроші… передбачають інститут приватної власності».9

Саме документи про право власності фіксують економічні характеристики активів так, щоб їх можна було використовувати як забезпечення комерційних і фінансових операцій. Ці відомості також дають центральним банкам підстави визначати обсяг грошової емісії.

Щоб отримувати кредити й залучати інвестиції, люди використовують не самі фізичні активи, а їх відображення в системі приватної власності — реєстраційні записи, бухгалтерські книги та акції, обіг яких регулюють загальнодержавні закони. Гроші не виникають із грошей. Навіть позика приносить дохід лише тоді, коли її надають під забезпечення документом про право власності, який фіксує права кредитора на основну суму та проценти. Повторюю: власність завжди передує грошам.

Як підкреслюють німецькі економісти Гуннар Гейнсон і Отто Стайгер (Gunnar Heinsohn, Otto Steiger), гроші не виникають із нічого: їм завжди передує власність.10 Вони звернули мою увагу на неопубліковану статтю, де стверджувалося, що проценти й гроші неможливо зрозуміти без інституту приватної власності.11 Цей зв’язок приховує поширене уявлення, ніби центральні банки самі створюють гроші й забезпечують платоспроможність комерційних банків. Насправді у здоровій банківській системі всі кредити мають забезпечення,12 тобто спираються на законні документи про право власності. Гейнсон і Стайгер погоджуються з Гарольдом Демсецем (Harold Demsetz), який вважав систему приватної власності самоочевидною основою капіталізму, і зауважують, що Йозеф Шумпетер (Joseph Schumpeter) також пов’язував створення грошей із правами власності. Як пише Том Бетелл (Tom Bethell) у книжці «Найвидатніший тріумф» (The Noblest Triumph), багато переваг приватної власності досі не були належно проаналізовані.13

Капітал, як я стверджував вище, не може створювати гроші. Його створюють люди, системи власності яких дають їм можливість співпрацювати і міркувати над тим, як можна використати накопичені ними активи для додаткового виробництва. Значне нарощування капіталу на Заході за останні два століття ― результат поступового покращення систем власності, що дало змогу економічним агентам виявляти і використовувати потенціал своїх активів і таким чином виробляти гроші, що не підвладні інфляції, і за допомогою їх мати додаткове виробництво.

Тобто ми не просто білки, які запасаються харчами на зиму і потім їх споживають [зразок «відкладеного споживання»]. Ми знаємо, що завдяки розумному використанню інститутів приватної власності можна дати паралельне життя нашому майну. Об’єднавши всю відому інформацію і правила про активи і створивши системи власності, які відстежували їх економічні зміни, розвинені країни зібрали в єдине ціле увесь процес, який супроводжує створення капіталу. Якби капіталізм був наділений свідомістю, вона б містилася б у системі приватної власності. Але сучасний капіталізм, як і більшість речей, що стосуються свідомості, оперує на підсвідомому рівні.

Чому класики економічної науки, які розуміли, що капітал абстрактний і потребує фіксації, не встановили зв’язків між капіталом і власністю? Це можна пояснити тим, що за часів Адама Сміта і навіть Маркса система приватної власності була досить обмеженою і нерозвиненою і їхнє значення було складно оцінити. Можливо, важливішим був той факт, що боротьба за майбутнє капіталізму вийшла за межі книжних досліджень теоретиків і охопила широку кола підприємців, фінансистів, політичних діячів і юристів. День за днем, рік за роком, увага всього світу переміщувалася з теорій на реальні справи.

Щойно потужна машина капіталізму запрацювала, а її машиністи зосередилися на створенні багатства, питання про те, як саме вона діє, втратило актуальність. Подібно до мешканців багатої та родючої дельти великої річки, прихильники капіталізму не відчували потреби досліджувати витоки свого добробуту. Після завершення холодної війни капіталізм став єдиним загальновизнаним шляхом розвитку, і світ звернувся до Заходу по пораду. У відповідь він почув про стабільну валюту, відкриті ринки, приватне підприємництво, макроекономічні та структурні реформи. Але всі забули, що багатство дельти живлять недосліджені верхів’я річки. Доступна правова система власності і є тим джерелом, яке забезпечує розквіт сучасного капіталу.

Це одна з основних причин того, чому макроекономічні реформи не спрацьовують. Імітувати капіталізм на рівні дельти, імпортуючи МакДоналдз і блокбастери, недостатньо для накопичення багатства. Потрібен капітал, а це вимагає складної і дієздатної системи приватної власності, яку ми завжди сприймали як належне.

Скляний ковпак Броделя

Головна причина маргіналізації бідних у посткомуністичних країнах і країнах, що розвиваються, полягає в неможливості скористатися шістьма позитивними ефектами приватної власності. Питання не в тому, чи зможуть ці держави надрукувати більше грошей або отримати їх у борг, а в тому, чи здатні вони зрозуміти природу правових інститутів і мобілізувати політичну волю для створення системи власності, доступної бідним.

Французький історик Фернан Бродель (Fernand Braudel) вважав великою загадкою те, що на початку свого розвитку капіталізм на Заході, як і зараз у деяких районах світу, слугував інтересам тільки привілейованій меншості:

Головна проблема ― з’ясувати, чому той сектор суспільства, який я без зайвих вагань назвав би капіталістичним, існував немовби під скляним ковпаком, ізольовано від інших? Чому він був нездатний розширитися та охопити все суспільство?…

[Як вийшло], що свого часу помітне накопичення капіталу відбувалося лише в окремих секторах, не зачіпаючи усе ринкове господарство тих часів? Це може прозвучати занадто парадоксально, але було багато речей, яких для цього бракувало, але точно не грошей…

Це був час, коли скуповувалися землі бідняків, будувалися розкішні заміські маєтки, створювалися величні пам’ятники і оплачувалися культурні витребеньки… Як же стерти протиріччя… між послабленим економічним кліматом і блиском і пишнотою Флоренції часів Лоренцо Прекрасного?14

Я вважаю, що відповідь на питання Броделя лежить в обмеженому доступі до формальної системи власності як країн Заходу в минулому, так і в країнах, що розвиваються, і посткомуністичних країнах у наш час. Місцеві та іноземні інвестори справді мають капітал; їхні активи більш-менш об’єднані, ліквідні, працюють в мережі і захищені формальними системами приватної власності. Але всі вони ― крихітна меншість, яка може оплатити послуги досвідчених адвокатів, має внутрішні зв’язки і терпіння, аби здолати бюрократизм їхньої системи власності. Переважна більшість людей, які не мають доступу до формальної системи власності, живуть поза скляним ковпаком Броделя.

Скляний ковпак перетворив капіталізм на приватний клуб, відкритий тільки для привілейованої меншості, який розлючує мільярди тих, що знаходяться поза ним. Ця система капіталістичного апартеїду триватиме доти, поки ми не виправимо важливі помилки в юридичних і політичних системах багатьох країн, які перешкоджають більшості скористатися формальною системою власності.

Саме час з’ясувати, чому більшість держав не спромоглися створити відкриту формальну систему приватної власності. Сьогодні, коли країни третього світу і посткомуністичні країни здійснюють амбітні спроби перейти до капіталізму, настав час підняти скляний ковпак, що відгороджує від них Захід.

Але перш ніж ми дамо відповідь на це питання, ми повинні розгадати іншу частину загадки того, чому уряди країн так пізно усвідомили, що скляний ковпак існує.

Розділ 4. Таємниця політичної свідомості

(*Чуєте! Чуєте! Собаки брешуть, жебраки йдуть у місто, хтось в лахмітті, хтось в дранті, хтось у шовковому платті.

Англійський дитячий віршик)

 

Розмежування суспільних моделей поведінки і законодавчих приписів стало очевидною тенденцією в усіх країнах, що розвиваються, протягом останніх 40 років, а в колишніх комуністичних країнах ― від початку 1990-х рр. Від початку запровадження у 1979 р. економічних реформ Дена Сяопіна 100 млн китайців залишили свої офіційні місця проживання і вирушили в міста у пошуках незаконних робочих місць. Три мільйони нелегальних переселенців із села, що заполонили Пекін, заснували на околицях міста безліч підпільних фабрик, де такі ж нелегальні мігранти працювали за безцінь в нелюдському режимі. Населення Порт-о-Пренса зросло у 15 разів; Гуаякіля ― в 11, а Каїра ― в 4 рази. Сьогодні нелегальний сектор господарства створює 50 % ВВП Російської Федерації і України і перевищує 62 % в Грузії. Міжнародна організація праці повідомляє, що з 1990 р. 85 % робочих місць у Латинській Америці і країнах Карибського басейну було створено у тіньовому секторі. У Замбії тільки 10 % робочої сили працює легально.

Що роблять ці країни з новими проблемами? Досить багато. Вони беруться розв’язувати кожну з них окремо. У серпні 1999 року, наприклад, влада Бангладешу зруйнувала 50 тисяч халуп у столиці — Дакці. Там, де знесення неможливе, уряди будують школи й тротуари для мільйонів переселенців, які зайняли державні та приватні землі. У всьому світі запроваджують програми мікрофінансування для домашніх виробництв, упорядковують робочі місця вуличних торговців, посилюють будівельні норми, борються з крадіжками води й електроенергії та намагаються забезпечити дотримання патентних і авторських прав. Власників неформальних маршруток і старих таксі змушують виконувати мінімальні вимоги безпеки, а правоохоронні органи переслідують гангстерів і наркоторговців та стримують вплив екстремістських угруповань на вразливих мігрантів.

Кожною з цих проблем займаються фахівці, для кожної існує окрема політична або адміністративна програма. Проте лише одиниці усвідомлюють, що перед нами одна велика глобальна індустріальна революція — перехід від дрібномасштабного способу життя до великого й взаємозалежного. На щастя чи на лихо, люди за межами Заходу масово залишають самодостатні та ізольовані сільські громади, прагнучи заможнішого, різноманітнішого й незалежнішого життя у містах та участі у значно більших ринках.

Ще рідше усвідомлюється факт, що країни третього світу і колишні комуністичні країни переживають майже таку саму промислову революцію, через яку країни Заходу пройшли понад два сторіччя тому. Відмінність лише в тому, що сучасна революція просувається значно швидше і перевертає з ніг на голову життя значно більшої кількості людей. Коли Британія 250 років тому почала свій прискорювальний рух від ферми до портативного комп’ютера, її населення становило лише 8 млн осіб. А Індонезія з населенням 200 млн осіб здійснює аналогічний перехід всього за 40 років. Не дивно, що її владні структури не зовсім встигають адаптуватися до такого темпу. Проте вони неодмінно мають адаптуватися. Людство сьогодні рухається від ізольованих спільнот і родинних господарств, щоб брати участь у коловороті економічного і інтелектуального обміну, що постійно розширює свій розмах. Саме цей процес перетворив Джакарту, Мехіко, Сан-Паулу, Найробі, Бомбей, Шанхай і Манілу на мегаполіси з населенням 10, 20, 30 млн осіб і розтрощив їхні політичні і правові інституції.

Неспроможність правових інститутів упоратися з цим масштабним економічним і соціальним переворотом змусила мігрантів створювати неформальні замінники чинного правопорядку. У розвинених країнах більшість господарських операцій має безособовий характер. Натомість у країнах, що розвиваються, мігранти можуть вести справи переважно з тими, кого особисто знають і кому довіряють. Такі неформальні домовленості не дають надійного результату. Як зауважував Адам Сміт, що ширший ринок, то глибший поділ праці, ефективніша економіка й швидше зростають заробітки та вартість капіталу. Слабкість правових інститутів заважає підприємцям домовлятися з незнайомими людьми, звужує можливості спеціалізації та прирікає їх на низьку продуктивність.

Процвітання підприємництва на Заході пояснюється тим, що правові інститути об’єднали всіх у межах єдиної системи законів про власність, надавши кожному надійні засоби для співпраці і розширення виробництва товарів і послуг, що поглинаються інтегрованими національними ринками. Економічне зростання Заходу, у тому числі сьогоднішнє експоненціальне зростання телекомунікаційних і електронних інформаційних технологій, стало можливим тільки через те, що системи гарантії прав власності, необхідні для того, щоб цей розвиток відбувся, вже існували. Інтегровані системи правового захисту майнових прав зруйнували більшість закритих груп, сприяючи створенню ширшої мережі, в межах якої потенціал створення капіталу істотно збільшився. У цьому сенсі власність підкоряється Закону Меткальфа (названий на честь Боба Меткальфа, винахідника стандарту організації локальних мереж Ethernet, що використовується, як правило, для об’єднання в мережу персональних комп’ютерів), згідно з яким:

Цінність мережі, що визначається її корисністю для населення, є приблизно пропорціональною квадрату кількості користувачів. Прикладом є телефонна мережа. Так, один телефон є непотрібним — кому телефонувати? Два телефони ― вже краще, але не набагато. Тільки тоді, коли більшість населення має телефон, сила мережі набуває найбільшої спроможності змінити суспільство1.

Так само, як і комп’ютерні мережі, що існували не один рік до того, як хтось додумався їх з’єднати, системи власності стають неймовірно сильними, коли вони об’єднані у більші мережі. Тільки тоді потенціал конкретного майнового права не буде обмежуватися уявленням його власника, сусідів цього власника або ж його знайомих, а підлягатиме ширшій мережі інших уявлень. Тільки тоді люди вважатимуть за необхідне дотримуватися букви закону, коли вони усвідомлять, що без цього їхнє процвітання припиниться. І тільки тоді зможе уряд почати адміністрування розвитку, замість героїчного поспішного затикання кожної дірки. Сучасни уряди і ринкова економіка є недієздатними без інтегрованої формальної системи власності. Значна кількість проблем “незахідних” ринків сьогодні спричинена фрагментарністю їх механізмів забезпечення права власності і відсутністю стандартних норм, що далі б змогу взаємодіяти власникам капіталу і суб’єктам економічної діяльності, а також надали б можливість урядам у їх діяльності спиратися на закон.

Коли мігранти прибувають із країн, що розвиваються, а також посткомуністичних країн, до більш розвинутих країн, добре сформовані інституції втягують їх у розгалужену систему власності, що дає їм змогу продукувати надприбуток. Люди, які мігрують в межах своєї власної країни, не потрапляють в такі умови, принаймні не досить швідко. Бідніші країни є недостатньо інституціоналізованими, аби інтегрувати мігрантів в офіційний сектор, встановити їх активи, зробити власників цього капіталу відповідальними суб’єктами економічних відносин і забезпечити їх засобами зв’язку і інвестування, що дало б їм змогу ефективно співпрацювати і генерувати капітал на широкому легальному ринку. Тому мігранти винаходять, жертвуючи правопорядком, безліч позаправових схем, що замінюють правові норми і структури, які є необхідними для взаємодії на розширеному ринку.

Політична сліпота, отже, полягає в неспроможності усвідомити, що зростання нелегального сектору і розвал існуючого правового порядку спричинений виключно глобальним переходом від життя, що будується в межах локального масштабу, до такого, що існує в великому контексті. Національні лідери упускають з виду, що люди спонтанно самоорганізовуються у відокремлені нелегальні групи, допоки держава не зможе забезпечити їх єдиною системою правових механізмів захисту прав власності.

Головна проблема незахідних країн полягає не в тому, що люди переїжджають до міст, накопичується сміття, інфраструктура не встигає за зростанням, а сільська місцевість втрачає населення. Проблемою не є й урбанізація сама по собі: у XX столітті Лос-Анджелес зростав швидше за Калькутту, а Токіо нині втричі більше за Делі. Справжня проблема — запізніле усвідомлення того, що безлад за межами Заходу є радше перспективою, ніж руйнівною загрозою. Якщо використати потенційну енергію цього руху, значну частину спричинених ним труднощів буде легше подолати. Посткомуністичні країни й країни, що розвиваються, мають обрати: створити системи, які допоможуть владі пристосовуватися до революційних змін у поділі праці, чи й надалі жити в позаправовому хаосі.

Чому всі випускають з виду цю справжню причину? Тому що існують дві білих плями. По-перше, більшість з нас не бачить, що імпульс зростання серед народів світу, критична маса населення яких існує поза правовим полем, породив новий клас підприємців з їхніми власними механізмами правового регулювання відносин. Влада бачить тільки масовий приток людей і нелегальних працівників, а також загрозу поширення інфекцій і підвищення рівня злочинності. Отже, в той час як міністерство з житлових питань вирішує власні справи, міністерства охорони здоров’я і юстиції фокусуються на своїх, ніхто не помічає, що причина безладу не в населенні чи урбанізації, і навіть не в бідних меншинах, а в тому система права власності застаріла.

Більшість з нас, як ті шість сліпих чоловіків коло слона: один хапає рухливий хобот тварини і думає, що це змія; інший знаходить хвіст і вирішує, що слон ― це мотузка; третій зачарований величезними вухами, схожими на вітрила; інший обіймає його ногу і доходить висновку, що це ― дерево. Жоден не бачить слона цілком, в наслідок чого ніхто не може розробити стратегію вирішення проблеми в цілому. Як ми бачимо, населення, що живе за межею бідності у розвиваючихся і посткомуністичних країнах складає дві третини населення світу ― і в них немає іншої альтернативи, як жити поза законом. Також ми бачимо, люди, що живуть за межею бідності мають багато речей, проте їх майнові права не визначені жодним законом. Мільйони людей, які займаються підприємницькою діяльністю, що надають 85% всіх нових робочих місць у Латинській Америці, ті 3 мільйони китайців, які тримають незаконні фабрики на околицях Пекіну, і ті росіяни, які виробляють 50% національного ВВП роблять це на підставі нелегальних схем. В більшості випадків ці “самостворені” механізми регулювання майнових прав відкрито суперечать офіційному, писаному закону.

Я не вірю, що виникнення маленьких анклавів процвітаючих секторів економіки на фоні величезних недорозвинутих або тіньових секторів позначає шорсткуватий, проте неминучий перехід до капіталістичної системи. Скоріше існування процвітаючих анклавів серед моря бідності свідчить про абсолютну неспроможність країни створити, поважати і зробити придатними для застосування більшістю своїх громадян юридичні механізми захисту майнових прав.

Другою білою плямою є те, що тільки деякі визнають, що проблеми, з якими вони стикаються, не є новими. Міграція і тіньова діяльність, що переповнює міста в посткомуністичних країнах і країнах, що розвиваються, дуже схожа на те, через що пройшли розвинуті країни Заходу протягом своєї індустріальної революції. Вони також фокусувалися на проблемах одна за одною. Урок Заходу полягає в тому, що часткових і тимчасових рішень недостатньо для зменшення бідності і сприяння розподілу праці. Маючи можливість підвищити продуктивність за допомогою переваг інтегрованої системи власності, звичайні були спроможні спеціалізуватися на постійно що постійно розширюються ринках і збільшувати обсяги продукування капіталу.

Біла пляма № 1: життя поза скляним ковпаком сьогодні

Чому ми не бачимо, що насувається ця нова індустріальна революція? Ще у вісімдесятому році, коли я і мої колеги почали працювати в Перу, більшість можновладців була впевнена, що наша частина світу здебільшого керована законом. Для Латинської Америки була характерна тривала, добре налаштована і поважна правова традиція. Щоб бути точним, варто зауважити, що там були бідні люди, які працювали і володіли власністю в тіні, проте цей тіньовий сектор вважався незначним, а отже “маргінальним” питанням. Розвинуті країни переживали перерозподіл власності, характеризувалися безробіттям, наявністю чорних ринків і в нас також були ці проблеми. Цими питаннями займалася переважно поліція і пригоршня науковців соціологів, які присвятили свою кар’єру вивченню доморощеної екзотики. В кращому випадку бідняки ставали хорошим матеріалом для статті в журналі National Geographic або програми на каналі Discovery.

Проте ніхто не мав ніяких точних даних. Ніхто навіть не знав, чим точно займається бідне населення країні, чи яким саме майном володіють. Таким чином мої колеги і я вирішили відкласти свої книжки і наукові журнали, не згадувати про стоси офіційної статистики і карт і відвідати справжніх експертів по цій проблемі: самих бідняків. Відколи ми вийшли на вулиці і почали оглядатися довкола і слухати, ми почали стикатися із несподіваними фактами. Наприклад: будівельна промисловість Перу була в розрусі. Будівництво в країні було в крайньому занепаді, робітників звільняли. Тим не менше, на диво, касові апарати в точках продажу будівельних матеріалів все ще активно наповнювалися готівкою. Насправді, обсяги продажу цементу зросли. Мішків цементу ― отак. Після подальшого розслідування нам вдалося з’ясувати, що бідняки купували більше цементу ніж будь-коли для реалізації своїх будівельних проектів ― домівок, будівель, бізнесових приміщень, що не були зареєстровані або названі і тому ніколи не відображалися на екранах урядових економістів і статистиків. Ми почали відчувати вібруюче, незалежне, офіційно невидиме нелегальне господарство, яке вирувало в містах світу, що розвивається. У Бразилії, наприклад, у 1995р. було зареєстровано зростання в галузі будівельної промисловості менш ніж на 0,1%; при цьому обсяги продажу цементу за перші шість місяців 1996 р. стрімко зросли на 20%. Причина такої очевидної аномалії, згідно з аналізом Deutsche Morgan Grenfell, полягала в тому, що 60-70% обсягів регіонального будівництва ніколи офіційно не реєструється.2

Ми усвідомили, що тіньовий сектор економіки — це не дрібниця. Це грандіозна структура.

Зростаючі міста

Рух населення в напрямку міст розразився в своїх грандіозних масштабах у 1960-х роках в більшості країн, що розвиваються, і у 1980-х роках ― в Китаї. З різних причин самодостатні спільноти відмовилися від ізоляції і почали намагатися почати нове життя в містах і на їх околицях. Починаючи з 1980-х років мільйони китайських селян гронами нелегально розселяються довкола міст, обсяги переселення досягли таких масштабів, що офіційна газета Beijing Youth Daily оголосила, що “управління міграційними потоками населення вийшло з-під контролю”.3

Цей феномен також знайомий і Середземноморським країнам. Так, Генрі Болдрік свідчить, що після Другої світової війни мігранти з сільської місцевості Туреччини попрямували до міст, будуючи власні домівки на урядових землях. В цих спонтанних поселеннях, відомих як gecekondus, проживає щонайменше половина міського населення Туреччини. Незважаючи на те, що деякі gecekondus були частково легалізовані і, як наслідок, отримали доступ до певних комунальних послуг, більшість з них все ще залишаються неофіційними.4

На Філіппінах газета Business World закликала уряд “зупинити людський потік, що переповнює наше місто до межі вибуху… Ви бачите баронг-баронги, змайстровані з порожніх всередині блоків і у вас виникає маса запитань. Що уряд робить із зростаючою проблемою бездомності, з переселенцями в нашому місті?”5

Деякі спостерігачі (включаючи і мене самого) вірять, що тіньовий ринок нерухомості Південної Африки зараз перебуває на межі свого другого найбільшого розширення. У 1998 р. тижневик Newsweek повідомив, що “все збільшується і збільшується кількість осіб [чорношкірих південно-африканців], що населяють табори переселенців і халупні містечка, які оточують кожне велике місто Південної Африки. За часів апартеїду расистські закони про обов’язкову паспортизацію африканців заточили багатьох чорношкірих у сільській місцевості. Сьогодні вони вільно подорожують, проте, навряд чи з комфортом.”6 Журнал Economist підтвердив існування тенденції: “Незважаючи на те, що політичне насильство проти білих ніколи не реалізувалося насправді, кінець расової сегрегації спростив міграцію бідного чорного населення в багаті білі регіони.”7

Здавалося, що інтелектуалам і технократам Єгипту було відомо про проблему досить давно. Згідно з даними, наведеними в одному нещодавньому звіті, між 1947 і 1989 роками “загальна кількість міського населення… зросла… з 6.2 мільйонів до 23,64 мільйонів осіб.”8 Дані, зведені Жерардом Бартелемі, свідчать, що кількість населення в межах мегаполісів Порт-о-Пренс (Гаїті) зросла з 140000 у 1950р. до 1550000 у 1988 і на сьогодні наближається до двох мільйонів. За приблизною оцінкою Бартелемі, близько двох третин з цих людей живуть у хрущобах, чи як їх називають гаїтянці “bidonvilles”.9

У Мексиці, приватний сектор все більш занепокоєний проблемою тіньового ринку і намагається щось із нею вдіяти. Згідно з одним повідомленням у новинах:

За даними дослідження, проведеного Центром економічних досліджень приватного сектора (CPSES) у 1987 р., в тіньовому секторі економіки виробляється від 28% до 39% ВВП Мексики, а дослідження, проведене у 1993р., свідчить, що… число осіб задіяних у тіньовому секторі економіки приблизно дорівнює 8 мільйонам, тоді як загальна кількість працездатного населення Мексики становить 23 мільйони… “На один офіційний бізнес припадає 2 нелегальних”, — каже Антоніо Монтіель Гуерреро, президент Торгової палати у справах малого підприємництва м. Мехіко (CACOPE), що представляє інтереси 167 тисяч офіційно зареєстрованих малих підприємств. “У Федеральному окрузі (м. Мехіко) функціонує 350 000 нелегальних малих підприємств, при загальній кількості населення у вісім мільйонів”. Не важко здогадатися, у що це виливається для двомільйонного мегаполіса Мехіко, особливо беручи до уваги той факт, що довкола міста швидко розростаються нелегальні хрущоби.”10

Для нелегально забудованих зон у країнах, що розвиваються, характерними є бідні будиночки, що тісно тлумляться по периметру міст, міріадами майстерень прямо посеред домівок мешканців хрущоб, арміями вуличних торгівців, які вивалюють свій крам прямо на вулицях, незліченними чергами мікроавтобусів, що перетинаються на кожному перехресті. Все це, здається, виникло нізвідки. Рівномірні струмки різноробочих з інструментами в руках, розширили спектр діяльності, що провадиться у місті. Дотепні пристосування, винайдені місцевими майстрами, до речей повсякденного вжитку, кардинально перетворюють певні галузі виробництва, роздрібної торгівлі, будівництва і транспортних послуг. Голі ландшафти, що колись оточували міста третього світу, стали продовженням цих мегаполісів, в характері міст, що були побудовані на європейський лад, тепер переважає більш галасливий, місцевий, строкатий характер, з домішками блідої імітації Американського передміського рекламного ролика.

Справжній розмір цих міст створює також і свої власні можливості. Бізнесмени нової генерації тут, на відміну від своїх попередників, досить-таки скромні. Системи споживання і ексклюзивної розкоші, характерні для старого суспільства, замінені сьогодні новими, більш широко розповсюдженими.

Рух до міст

Міграція, безперечно, є головною причиною зростання міст у більшості посткомуністичних країн і країн, що розвиваються, однак визначити її причини непросто. Серед пояснень називають війни, аграрні реформи, торговельні ембарго, відкриття міжнародних ринків, тероризм, діяльність партизанів, моральний занепад, провали капіталізму або соціалізму й навіть поганий смак: мовляв, якщо в селі так гарно, чому люди там не залишаються? Останнім часом серед цих версій виокремилися кілька основних чинників. Найочевидніший із них — розвиток доріг. Нові шляхи, мости та автомагістралі дали сільським жителям змогу подорожувати, і вони рушили до міст. Міграцію стимулювали й нові засоби зв’язку: радіо розповідало про вищі заробітки, можливості та зручності міського життя. Сучасність здавалася досяжною кожному, хто наважувався вирушити їй назустріч.

Багато хто погоджується з тим, що криза сільського господарства в багатьох країнах також стала одним з основних факторів, що спричинив “хворобу”. Модернізація сільського господарства, непевне становище на ринку деяких зернових культур після Другої світової війни сприяло масовим звільненням працівників, що були задіяні в традиційному господарстві, які, в результаті, втратили зв’язок із сільською місцевістю, не маючи можливості заробити там на життя і були готовими до пошуку нових горизонтів.

Також у сільській місцевості існувала проблема недосконалості механізмів захисту майнових прав. Тривалий, складний процес аграрної реформи тільки поглибив ― і категорично загострив ― проблему надбання землі, придатної для сільського господарства. Не маючи можливості володіти землею або знайти роботу на селі, багато мігрувало до міст.

Іншою привабливою рисою міст був нижчий рівень смертності серед неповнолітніх порівняно із сільською місцевістю. Ця різниця збільшилася з удосконаленням медичних послуг у містах після Другої світової війни. Вищі зарплатні також були вагомим фактором. Наприклад, у Латинські Америці ще до 1970 селяни, яким вдавалося влаштуватися у столичних містах різноробочими, могли подвоїти, а то і потроїти свій місячний прибуток. Постійна оплачувана робота давала їм можливість збільшити прибуток вчетверо, а особи із вищою освітою або ж працюючі за технічними спеціальностями могли заробити у шість разів більше. Мігрант, який був безробітним протягом року, міг компенсувати втрачений за цей час прибуток протягом двох із половиною місяців роботи в місті. Життя у далеких містах здавалося кращим, воно було кращим.

Навіть розростання державних бюрократичних структур стало стимулом для міграції. Централізація влади в руках уряду означало, що більшість чиновників, що є вповноваженими надавати консультації, відповідати на запити, видавати дозволи або ж надавати роботу перебували у містах. І будь-який мігрант, який прагнув кращого життя для своїх дітей, прекрасно усвідомлював, що його діти матимуть значно більше шансів отримати добру освіту, якщо житимуть у місті. Для селян, які перебивалися від заробітку до заробітку, і не мали жодних істотних ресурсів, окрім власної винахідливості, освіта ставала все більш цінною і продуктивною інвестицією. Більшість випускників середніх шкіл, відвідувачів різноманітних курсів, технікумів, інститутів, університетських абітурієнтів і тих щасливчиків, яким пощастило вступити в університети проживала в містах.

Враховуючи все вище викладене, навряд чи можна назвати міграцію ірраціональним вчинком. Ця тенденція не має нічого спільного із “стадним інстинктом”. Скоріше, це результат прорахованої, раціональної оцінки селянами ситуації, в якій вони опинилися, співвідношення її із можливостями, що відкриваються в іншому місці. Вірно чи помилково, вони вірили, що міграція на більший ринок допоможе їм. Переїзд, однак, був не з легких.

Бідним радять повертатися додому

Мігранти до міст зіткнулися із ворожим світом. Вони швидко усвідомили, що хоча міщани й мали романтичне, інколи навіть трохи сентиментальне уявлення про фермерів, з готовністю визнавали, що всі громадяни мають право на щастя, вони б віддали перевагу тому, щоб хороші селяни добивалися свого щастя вдома. Селяни не повинні були приїздити у пошуках сучасності. Зрештою, кожна з тих країн, що розвиваються, або ж посткомуністичних країн підтримує програми розвитку, що мають на меті впровадження сучасності на селі.

Найбільш неприязно мігрантів зустріла правова система. На початку система могла легко їх інтегрувати або ж ігнорувати, оскільки невеличкі групи, що прибули, навряд чи могли порушити status quo. У міру зростання кількості мігрантів, аж доти, коли їх неможливо було ігнорувати, новоприбульці були відрізані від доступу до законної господарської чи соціальної діяльності. Для них було практично неможливим отримати житлове приміщення, легально зайнятися бізнесом або ж знайти легальну роботу. Правові інституції у більшості країн Третього світу розвивалися протягом років, щоб слугувати певним групам міського населення, селяни у сільській місцевості були окремою справою. Допоки селяни залишалися нерухомими, прихована юридична дискримінація не спливала на поверхню. Проте, раптово, скляний ковпак став видимим.

Деякі народи колишнього Радянського Союзу також стикнулися дезорганізацією власних систем гарантії майнових прав, і принаймні еліти деяких країн усвідомлюють потребу розкласти все по поличках. Згідно із повідомленням 1996 року,

Механізми захисту права власності на землю… у Росії знаходяться у зародковому стані… У багатьох регіонах реєстрація землі відбувається в одних установах, а реєстрація будинків ― в інших. Більше того, залишається незрозумілим який саме юридичний захист забезпечує така реєстрація… Процедури і практики захисту і користування правом на землю мають розроблятися з нуля… Земля є, певно, одним з найцінніших ресурсів Росії, тим ресурсом, на який може спиратися вся економіка країни і демократичне суспільство, що розвивається.11

Ми з’ясували, що в усіх країнах третього світу нелегальна діяльність розквітає рясним цвітом тоді, коли правова система накладає правила, що суперечать інтересам тих, кого ігнорує. Як було проілюстровано у другій главі, нагромаджують жахаючи перешкоди на шляху до вступу у легальне володіння, при цьому людям, щоб подолати ці перешкоди доведеться немало заплатити переш ніж вони досягнуть заповітної мети, законно придбати землю ― ця дистанція в Єгипті складає 31 державну і доять років приватну установу і триває 14 років, а в Гаїті ― 176 бюрократичні кроки, і дев’ятнадцять років виснажливого шляху для легалізації покупки землі.

Якщо є кошти на те, щоб легалізуватися, мусять бути і кошти на те, щоб залишатися в тіні. Нам вдалося з’ясувати, що тіньова діяльність є несподівано дорогим задоволенням. В Перу, наприклад, ведення тіньового бізнесу передбачає, що 10–15 % прибутку від нього, власник такого бізнесу мусить виплачувати як хабарів різноманітним комісіям і представникам влади. Додайте до суми таких виплат вартість уникнення сплати штрафів, виконання розрахунків поза легальними каналами, роботи непевних місцях, недовіри з боку клієнтів і життя тіньового комерсанта стає набагато дорожчим і сповненим щоденним перепон ніж життя легального бізнесмена.

Ймовірно, найбільш суттєві витрати спричинені відсутністю структур, які б заохочували громадян використовувати економічні і соціальні можливості, щоб спеціалізуватися на ринку. Нам вдалося з’ясувати, що люди, яким не вдалося діяти у правовому полі, не можуть захистити свої майнові права, або примусити до виконання договірних зобов’язань через суд; звісно, що поряд із цим їм не доступні такі механізми зниження ризику підприємницької діяльності як захист через системи обмеженої відповідальності, страхування або створення акціонерних компаній із метою залучення додаткового капіталу і розподілу ризику. Вони також не можуть заробляти гроші на інвестиціях, не можуть збільшити прибуток за рахунок зростання обсягів виробництва, не можуть захистити власні інновації за допомогою роялті і патентів.

Бідні, яким закрито шлях в середину скляного ковпаку, не можуть навіть мріяти про юридичні механізми захисту майнових прав, які дозволили б генерувати капітал. Катастрофічний економічний вплив такого апартеїду найбільш вражаюче проглядається у правовому регулюванні ринку нерухомості. В кожній країні, охопленій нашим дослідженням, 80% земельних ділянок не були захищені необхідною реєстрацією, або їх не можна була назвати такими, що перебувають у власності легально. Обмін такою незареєстрованою власністю відбувався, з цієї причини, у вузькому колі торгових партнерів, що відмежовувало власність тіньових власників від широкого ринку.

Власники тіньового майна таким чином не користають довірою, щоб дозволила їм розширити їх операції ― що є важливим кроком для початку або ж розширення бізнесу у розвинутих країнах. У Сполучених Штатах Америки, наприклад, на 70% довіра до нових підприємств забезпечується завдяки використанню ними юридичних назв, споріднених із закладеним нерухомим майном. Перебування поза правовим полем також означає, що стимули для інвестування, забезпечені правовим захистом, відсутні.

Вилучення з поля дії правової системи мігрантів спричинюється до того, що єдине, що може гарантувати мігрантам процвітання ― це їх власні руки. Вони мають вступати до конкурентних стосунків не тільки з іншими особами, а і змагатися із правою системою. Якщо правова система їхніх власних країн не приймає їх, вони не мають іншої альтернативи, як встановлювати свої власні системи. Ці тіньові схеми, на мою думку, становлять найбільш вагомий бунт проти існуючого порядку в історії країн, що розвиваються з часу здобуття ними незалежності і у колишніх комуністичних країнах з моменту падіння комуністичного режиму.

Зростаюча тінь

Чисельність населення основних міст Третього світу збільшилася щонайменше вчетверо за останні чотири десятиріччя. До 2015р. більш як 50 міст у країнах, що розвиваються налічуватимуть 5 мільйонів або більше мешканців,12 більшість з яких житиме і працюватиме в тіні. Тіньовий сектор є всюдисущим у країнах, що розвиваються і посткомуністичних країнах. Нові сфери діяльності виникли і замінили собою традиційні. Пройдіться вулицями і ви не уникнете того, щоб натикнутися на нелегальні крамниці, обміни валют, транспортні та інші послуги. Навіть більшість книг, що виставляються на продаж, були надруковані нелегальні.

Цілі райони придбавалися нелегальними переселенцями і підприємствами, розвивалися і будувалися, на межі закону, чи відверто всупереч законодавчим положенням. На кожну сотню будинків, побудованих у Перу, приходиться тільки тридцять, право власності на які юридично оформлене, 70 будуються нелегально. Нам вдалося з’ясувати, що у Латинській Америці шість з восьми будинків були побудовані на непризначених для забудови територіях і що 80% всієї нерухомості перебуває в тіні. Відповідно до більшості оцінок, у тіньовому секторі економіки задіяні від 50 до 70 відсотків робочої сили і виробляється від одної п’ятої частини до двох третин загального обсягу виробництва країн Третього світу.

Звернемо увагу на Бразилію: тридцять років тому більш як дві третини житлового фонду здавалися і оренду; сьогодні орендні приміщення складають тільки три відсотки приміщень, що будуються у Бразилії. Переважна частина ринку змістилася у неформальні частини міст Бразилії ― favelas. Дональд Стюард вважає, що

Люди не усвідомлюють того, які обсяги господарської діяльності здійснюються саме у бразильських хрущобах. Ці тіньові господарства були породжені підприємницьким поривом селян із Північного Сходу Бразилії, яких привабили міські центри. Вони діють поза межами чітко врегульованої офіційної економіки і функціонують відповідно до законів попиту і пропозиції. Незважаючи на очевидну нестачу ресурсів, ці неофіційні господарства ефективно функціонують. Відносини оренди у хрущобах Бразилії є неконтрольовані, рента сплачується у доларах США і орендарі, які не платять її блискавично опиняються на вулиці. Прибутковість інвестицій тут є зовсім непоганою, в результаті спостерігається високий рівень пропозиції житлової нерухомості в цих районах.13

Журнал Wall Street Journal повідомив у 1997р., що згідно із даними Групи “Друзі Землі” тільки 10% земельних ділянок, що зайняті під поселення у Бразильських джунглях Амазонки, є належним чином оформлені у власність.14 В інших країнах тіньовий сектор на підйомі.

На відміну від ситуації, яка склалася у розвинутих країнах, де “нижній клас” становить маргінальної меншість суспільства, в деяких країнах люди, що живуть і працюють в тіні завжди складали більшість. Наприклад, згідно із результатами нашого дослідження, тільки вартість нелегальної нерухомості в багато разів переважає загальну суму вартості збережень і депозитів у комерційних банках, вартість компаній зареєстрованих у місцевих біржах і всіх приватизованих державних підприємств разом узятих. Це не дивно, якщо подумати. Нерухомість складає близько 50% національного статку в розвинутих країнах; у країнах, що розвиваються, ця цифра досягає двох третин. Тіньові поселення, часто є єдиним ґрунтом для зовнішніх інвестицій у посткомуністичних країнах, та країнах, що розвиваються і тому вони складають важливу частину заощаджень і процесу формування капіталу. Більше того, зростаючий внесок міст до валового внутрішнього продукту конкретних країн наштовхує на думку, що саме в містах акумулюється значна частина потенційного капіталу і технічних ноу-хау.

Розділ 5. Змарновані уроки історії США

Ця земля благословенна, маючи долати тільки одну тиранію – статус кво.

– Мілтон і Роза Фрідман

Відколи Я СТАВ все більше цікавитися роллю офіційної системи власності в економічному розвиткові, я здійснив багато подорожей до розвинутих країн, щоб вияснити, як їхні експерти з права власності діятимуть в справі об’єднання національних позалегальних активів в одну легальну систему власності. Після тринадцяти років, тисяч миль і трохи більше посивілого волосся, я відвідав мало не кожну організацію провідної половини світу, пов’язану з справами власності – від моїх друзів з Земельного Реєстру Її Величності (Her Majesty’s Land Registry) та Земельної Влади Аляски (Alaska Land Authority) до Японської Токі Бо (Japanese Toki Bo). Ніхто не мав відповіді. Всі експерти, яких я питав, всі професіонали, пов’язані з купою інституцій і агенцій з права власності, яких я відвідав, зізналися, що ніколи не думали над цим питанням.

Люди, що керують системою прав власності в передових країнах мають фундаментально інші підходи. Вони в найбільшій мірі переймаються справами, пов’язаними з правом власності. Моїм головним підходом, тим не менш, було не право власності, як таке, але “мета-права” – доступ чи право на права власності. Попри те, що в нас є багато речей в яких ми маємо спільний інтерес, таких як яким чином перебудувати реєстрову організацію, щоб інтегрувати інформацію зібрану з поля в одну базу даних чи як побудувати процедури переводу в цифровий формат меж на основних мапах, експерти з власності не могли сказати мені як включити народ, що утримує свої активи у позалегальному стані до легальної системи власності. Як ви даєте народу права на офіційне право власності?

З короткого огляду історії Заходу було очевидно, що в певний момент усі західні народи перейшли від розрізнених неформальних правил до цілісної офіційної системи власності. Тож я вирішив звернутися до історії й простежити, як розвивалися ці системи. Мої співрозмовники охоче підтримали цю ідею, а знавці історії з Земельного реєстру Її Величності та Німецької асоціації ліцензованих землевпорядників порадили свої улюблені книжки.

Мною прочитане, тисячі сторінок старовини, вивели мене до фундаментального висновку, що перехід до цілісної офіційної системи власності мало пов’язане з технологіями (хоч технології грають велику допоміжну роль, як буде можливо побачити в 6-му розділі). Вирішальна зміна стосувалася пристосування законодавства до соціальних і економічних потреб більшості населення. Поступово західні народи стали спроможні зрозуміти, що соціальні домовленості, народжені поза офіційним законом є джерелом легітимізації закону, і знайти шляхи прийняти ці домовленості. Закон був таким чином писаний, щоб обслуговувати найпоширеніші фінансові формації і економічне зростання. Це те, що дало теперішнім інституціям власності Заходу їх життєву силу. Більше того, ця революція власності була завжди політичною перемогою. В кожній країні це було результатом кількох освічених людей, які вирішували, що офіційний закон не має сенсу, якщо значна частина населення живе поза ним.

Різні історії власності в Західній Європі, Японії і Сполучених Штатах, всі мають дещо корисне висловити про теперішній стан розвитку і колишні комуністичні країни. В кожній країні, видиме беззаконня не було справжнім злочином, але колізією між правилами, що діють на нижньому рівні і правилами витвореними на горі. Революція в кожному випадку призводила до послідовного об’єднання обох систем.

Втім детальні історії всіх цих країн зайняли б надто багато місця в цій книзі. Я вирішив, відповідно, зосередитись на Сполучених Штатах, оскільки більш, як 150 років тому це була країна Третього Світу. Уряди і суди молодих штатів не були ще настільки офіційно об’єднані, коли намагались впоратись з законом і безладом мігрантів, поселенців, шукачів золота, озброєних гангстерів, нелегальних ділків і решти колоритних персонажів, що витворили життя Американського Заходу таким диким, і якщо дивитися з віддалі часу, таким романтичним. Уродженцю Третього Світу наподобу мене, ця картина минувшини “грінго” дивовижно близька. Хоч мої колеги і я зазнаємо проблем у зв’язку з показником Доу-Джонса на рівні 11000, ми почуваємося цілком як вдома серед скватерів Вірджінії Томаса Джеферсона чи в довгому возі поселенців Кентуккі Деніела Буна.

Як і владні інститути Третього Світу тепер, Американські уряди пробували стримати експоненціальне зростання кількості скватерів (самочинних поселенців) і неофіційних порядків, але на відміну від влади Третього Світу, вони зрештою погодились, за висловом одного конгресмена Сполучених штатів, що “земельна система фактично поламана… і замість писати закони для них, ми пишемо їх після них, женучись до Скелястих гір (Rocky Mountains) чи до Тихого океану”. Що політики США вкінці взнали, як подав Френсіс Філбрік (Francis Philbrick), що “сила, що міняє закон відмінним від найпростішого способу брехня поза ним.”1 Навіть святкований Акт Батьківщини 1862 року, який дав право поселенцям на 160 акрів вільної землі просто для дозволу жити на ній і обробляти її, був менше актом офіційних щедрот, а більше визнанням доконаного факту: американці заселили і обробляли землю неофіційно десятиліттями. Їхні політики поступово змінювали закон, щоб поєднати цю реальність з офіційною законною системою і виграти якісь політичні бали в цій оборудці. Приймаючи ці змінені закони для пристосування до існуючих неофіційних правил, влада Штатів залишила майно американських поселенців та шукачів основою для перетворення в капітал. Як в Сполучених Штатах у ХІХ столітті, проблема капіталізації бідноти в Третьому Світі і колишніх комуністичних країнах є основою політичної проблеми, яку необхідно розв’язати легальними інструментами.

Змальовуючи еволюцію власності в Сполучених Штатах, що я робитиму в цьому розділі, я не беру на себе сміливість писати історію Америки, як мій легендарний тезка, я просто використовую її. В процесі, як ви побачите, я знайшов багато прикладів, які нагадували мені країни, що розвиваються і колишні комуністичні країни тепер: масові міграції, вибухи нелегальної діяльності, політична нестабільність і головне незадоволеність застарілою офіційною системою, яка відмовляється розуміти, що її доктрини і формули мають малий зв’язок з реальним світом. Я також знайшов, як закон Сполучених Штатів поступово вбирав в себе неофіційні порядки, щоб встановити мирний лад – таким чином підтверджуючи переконання судді Холмса (Justice Holmes), що це “досвід”, який дає життя продемонстроване законом, як ми побачимо у наступному розділі, що закон має бути сумісний з тим як люди реально впорядковують свої життя. Шлях закону, щоб залишатись живим – дотримувати близькість з соціальними угодами, зібраними разом з середовища реального народу на землі.

Паралель з історією Сполучених Штатів

Це важко вловити наскільки важливим є неофіційний тиск і реакція політики тут в Сполучених Штатах, читаючи все підряд в розділі бібліотеки з історії США. Чи буде це легше для політиків більш орієнтованих на реформи і технократів пізнати Американську історію, вони мали б найбільше про це піклуватись, а саме зв’язком між легалізацією власності і створенням капіталу. Щоб бути соціально і політично корисною, історію потрібно зібрати, щоб висвітлити проблему зблизька. Загалом і зокрема, фахівці з власності не пишуть про перехід неофіційних прав до цілісної офіційної системи власності. Для цього може бути кілька причин.

По-перше історичний процес ще не закінчився. Супроти популярних переконань, система власності відкрита для всіх громадян – відносно новітній феномен, якому не більше двох сотень років і повне впровадження змін вже проявляється. В більшості народів Заходу основна частина широких реформ власності закінчилася всього лиш століття тому. В Японії це сталося за менш як п’ятдесят років. Відтоді весь процес створення цілісної системи власності був більше результатом несвідомої еволюції ніж свідомо спланованим, не дивно, що знадобиться час, щоб всі корисні уроки по створенню власності розвинутих країн стали очевидними для народів, що розвиваються.

По-друге, власність традиційно розглядалася з точки зору розвинутих країн. Більшість зразків сучасної літератури про власність бере цей розвиток на Заході як доведений.

Третьою причиною чому процес створення офіційної власності важкий для розуміння є те, що важко слідувати за ниткою історії. Повільне впровадження неофіційних практик, традицій і норм у офіційне законодавство затіняють інші історичні події. Надання офіційних прав власності поселенцям і скватерам в Сполучених Штатах, яке зрештою стало основою для накопичення капіталу і операцій на відкритих ринках, що типово розглядається, як політична стратегія захисту американських імперських амбіцій, допомога першовідкривачам експлуатувати багаті ресурси країни і послабити регіональну напруженість. Що ці самі кроки дозволяють Сполученим Штатам подолати конфлікт між офіційною системою і неофіційними традиціями скватерів і інших піонерів не займало головну увагу фахівців з власності.

Те, що я хочу викласти в цьому розділі, дозвольте мені підкреслити ще раз, не є переписуванням історії Сполучених Штатів, а перегрупування споріднених подій таким чином, який допоможе нам зрозуміти, що видимий хаос у країнах, що розвиваються і колишніх комуністичних країнах – це фактично пошук нового офіційного ладу. Отже погляньмо на перетворення неофіційних “законів” лісів і рівнин молодих Сполучених Штатів на її кодекси законів.

Відхід від старих британських законів

XVI століття побачило початок небаченої міграції західноєвропейців до берегів Північної і Південної Америки, яку історик Бернард Бейлін (Bernard Bailyn) називав “одною з найвеличніших подій записаної історії.”2 У Британській Північній Америці, за Гофером (Hoffer), “замерзла, змучена, налякана юрба чоловіків і жінок… зібрана на західному березі Атлантики вглядалася у густі лісові хащі. Стискаючи мушкети і Біблії, дехто мав згадувати світ, який вони залишили.”3

Серед тих споминів були уявлення про те, як будувати і зберігати громаду, вести суперечки, обробляти землю і організовувати урядові інституції. Офіційна система відігравала головну роль у вирішенні конфліктів, що постійно виникали. Насправді закон “дістався всюди” в ранній Америці у вигляді “першого колоніального уряду на підставі офіційних документів – “хартій”… Колоніальна економіка функціонувала за законами, що регулювали ціни, ваги і якість товарів. Закон давав засіб для людей продавати чи заповідати землю іншим, передбачав для поселенців вияснення про порушення меж і заблукалу худобу і навіть вказував людям як ходити до церкви, одружуватись, виховувати своїх дітей, ставитись до прислуги і сусідів.”4

Спочатку колоністи намагались впровадити англійську доктрину законодавства про власність для наведення ладу. Але англійські громадські закони не передбачали соціуму, що швидко виробляв нові форми доступу до власності, не врегульовані і переважно не прийняті головною системою. Англійські громадські закони, наприклад, не давали роз’яснень про те як поводитись в справах стосовно людей, що купили чи успадкували землю з сумнівним право на неї. В результаті “відкриття 1 розслідування з права на власність в судах країни стало винятково необхідним. Всі зацікавлені сторони могли свідчити і рішення суду стало відносно ефективною і публічною гарантією, коли жодної іншої не існує”.5

Більшість цих колоністів, тим не менш, мали слабке уявлення про технічні деталі англійського законодавства. Багато не знали й не переймались тим, які відмінності між судовою постановою, законом і правом справедливості й іншими тонкощами. Більш важливо, що англійське цивільне законодавство про власність було нерідко непридатне для роботи з проблемами, що постали перед колоністами. Величезні землі у Британській Північній Америці дали першим поселенцям можливості, які неможливо було уявити в Європі, яку вони покинули. Прибуваючи “на континент, де стільки землі було природно вільної чи звільненої від індіанців, англійці [та інші європейці] кинулись ділити своє нове джерело добробуту… Як результат, скрупульозне дотримання деталей було легко загублене. Допускалися помилки в розподілі землі і записах та малу увагу приділялося впорядкованому плануванню, якого бракувало [з боку колоніальної влади], яке мало послідувати.”6 Не всі землі були родючими, добре осушеними чи з легкодоступними багатими луками і сіножатями для худоби і коней поселенців.7 У своїх пошуках придатних земель американські колоністи часто з власної охоти розтікались поза межі, обробляли поля, будували хати, а потім покидали те все, щоб перебратись на кращі території.

Результатом для прав власності була велика проблема у різноманітності і неофіційності. У своєму аналізі офіційних змін в колоніальному Массачусетсі Девід Томас Коніг (David Thomas Konig) змалював бюрократичну і технічну неспроможність, що посилювало проблеми міграції. Нестача уніфікованої земельної системи, наприклад, зумовила порушення і безлад. Повсюди в Массачусетсі представники колоніальної влади часто сперечалися про те, як треба ділити землі. Тут “не було згоди, наприклад, відповідно вздовж прямої лінії чи відповідно до природних особливостей місцевості потрібно проводити межі земельних ділянок.” Один колоніст “мав переконання, що його дозвіл на три сотні акрів в Рідінгу (Reading) мають прямокутну форму, але з жахом дізнався, що багато його сусідів в сусідньому містечку встановили межі в формі “кола”, дуга якого вираховується з площі землі [колоніста].”8 Технічні недоліки в процесі поділу землі також породжували сумніви і плутанину. Коніг зауважував, що проблеми в поправках для різних меридіанів в Північній Америці часто викликали суперечки стосовно ділянок що заходять одна на одну, аж поки Джон Вінтроп IV видав таблицю поправок для вимірювання землі у 1763 році.9

В справі розв’язання загрозливої маси майнових суперечок, природа яких мала нечисельні чи не мала англійських прецедентів, колоніальні представники влади не могли легко слідувати англійській юриспруденції. Натомість “суди часто йшли назустріч місцевим міським жителям і перетворювались ними на новий орган закону, що міг впорядкувати земельні відносини.”10 В справах від місцевого політичного самоврядування до розподілу землі колоністи почали значно відходити від англійських законів, що мали мало спільного з реаліями колоніального життя. Як висловився Пітер Чарльз Гофер (Peter Charles Hoffer): Теоретично вони були частиною особистого королівського володіння [і суб’єктом всіх його законів], але дійсність відсунула теорію. Далеко від Англії, рідко заселена, багата на природні ресурси і зайнята чоловіками і жінками, які мали свою власний розум і хватку до бізнесу, коли побачили це, колоністи потихеньку рухались до самоврядування.”11

Рання американська традиція — скватерство

Хоч ранні мігранти були переважно британськими підданими і підлягали англійському закону, відколи вони переїхали до Америки, інша реальність, спосіб їх відносин між собою почав змінюватись. В Англії, займати клаптик землі довгий час не маючи права – “скватерство” – було незаконним. В Сполучених Штатах, не зустрічаючи спочатку опору і маючи багато можливостей, скватерство на вільних землях швидко стало загальною практикою. Скватерство давніше від самої нації. Відповідно до американських студій Форда колоніальних прецедентів земельної системи США “до прибуття Массачусетської Портової Компанії (Massachusetts Bay Company) в Нову Англію там були поселенці без прав чи дозволів жити в різних місцях довкола затоки… Перші поселенці Конектікуту (Connecticut) були офіційно захоплювачами своєї території і могли основувати свої права тільки окупацією і купівлею її в індіанців”12 В перших роках Меріленду (Maryland) французи та інші неанглійські народи жили на землі, якої вони не могли бути власниками відповідно до дозвольних умов. В 1727 році юристи Пенсільванії (Pennsylvania) апелювали що “всілякі [хто] селяться часто в будь-якому місці вільної землі, яку можуть знайти.“ Ці американські скватери вже зайняли і обробляли 100 000 акрів землі без жодної, як сказав один історик, “тіні прав.”13

У Новій Англії заможні політики не були прихильні до діяльності скватерів, котрих вони вважали просто незаконними захоплювачами. Напочатку, як у 1634 році в Массачусетсі, Генеральний Суд (General Court) спробував обмежити скватерство наказом “що всі земельні дозволи вільним поселенцям будуть записуватись і їх копії повинні надсилатись до нього. Обмір землі повинен відбутись у кожному місті констеблем і чотирма іншими вільними поселенцями”14 Це не діяло взагалі. Коли широке поширення відмови тих, хто займав землю “послідувати наказам 1634 і 1635 років примусила Генеральний Суд [in 1637] до дій ще раз і вимагати ‘щоб якесь рішення прийняти щоб змусити людей записати свої землі або залишити все як є’”15

Тим не менш, тут не було ефективних офіційних методів загасити числених конфліктів, що виникали. В результаті скватери зробили дієвим спосіб, що відкрило дорогу до легітимізації скватерства. Багато з найзапекліших конфліктів мали місце на величезних вільних окраїнних територіях, тепер відомих, як Вермонт (Vermont) і Мейн (Maine). До Американської Революції і Нью-Йорк (New York) і Нью-Гемпшир (New Hampshire) претендували на землі Вермонта.16 Щоб обійти Нью-Йоркські зазіхання, губернатор Нью-Гемпшира Бенін Вентворт (Benning Wentworth) “діючи відповідно до того, що право власності складає дев’ять десятих законів… давав вільно дозволи для громадян Нью-Гемпшира і в Массачусетса… [В результаті між 1764 і 1769 роками] 131 містечка дали дозволів більше як шістьом тисячам… окремим громадам і особам.”17

Невдовзі потому скватери, що мали невелику повагу до будь-якого штату, скоро опанували цю територію. Насправді “скватери почали стікатися до Вермонту і селитися де тільки захочуть.”18 Скоро вони зрозуміли важливість діяти злагоджено і почали “писати спочатку в Нью-Гемпшир, а потім губернатору Нью-Йорка за дозволами на землю, на якій були їх поселення чи про якийсь наказ, що потверджував би їх на їхній землі.”19 Навіть якщо б обидві колонії спробували протистояти скватерським сутичкам періодично висилаючи проти них команди для виселення, скватери настільки контролювали територію, що Етан Ален (Ethan Allen) і його “скватери послідовники”, повставши, відвоювали б незалежність Вермонту. Найголовнішим результатом цієї незвичайної перемоги “скватерської сили” було офіційне визнання їх звичаїв щодо власності.

Скватерство було часто підтримуване заможними політиками, що хотіли використати ресурси колоністів. В більшості колоній політики вірили, що розвиток земель можна забезпечити тільки завдяки еміграції. Щоб довершити цю справу колоніальні політики давали дозволи окремим особам і громадам заселяти незаймані землі, скріпляючи звичай права на зайняття і використання. У Вірджинії за Фордом “посісти ділянку означало збудувати будинок, засіяти один акр і прожити один рік. Якщо цього не було зроблено протягом трьох років, земля переходила у власність штату.”20 За Массачусетським законом обов’язки поселенця “включали зайняття відповідні ділянки і протягом трьох років зведення будинку визначеного розміру, як правило вісімнадцять чи двадцять квадратних футів та очищення від п’яти до восьми акрів для сіножатей і пашні.”21

В Меріленді у 1670-ті Лорд Балтимор (Lord Baltimore) використовував скватерів для заселення “деяких спірних територій на узбережжі східного берега і затоки Делавер (Delaware Bay).”22 У намаганні зберегти свої власні доходи від занепаду Піни (Penns) в Пенсильванії “надіслали вказівку, що люди, які поселились на будь-якій землі можуть купити її за ціну відповідну до часу поселення і відсотками з того часу за мінусом вартості спорудженого. Той, хто не спроможний це зробити буде примушений платити відсоток пропорційний до суми купівлі.”23 Як Піни скоро дізнались, попри все, такий наказ наразився на значні труднощі для виконання, коли скватери не бажали платити. Фактично “стало очевидно, що без влаштування якогось погодження сторін (modus vivendi) з цими рішучими, голодними до землі людьми, яких неможливо вивезти геть, величезні прибутки будуть втрачені… Відповідно, [Пенсильванський] земельний офіс полишив це чи дозволив в багатьох випадках які не міг запобігти, тут виникли поряд з стандартними писаними правами багато особливих, місцевих різновидів права на землю.”24

В охороні прав вони сподівались домогтися успіху такою політикою щодо поселенців, скватери часто вважали офіційну систему надто обтяжливою чи складною. Як писала також Амелія Форд (Amelia Ford), “ земельний офіс був так далеко, справи такими кепськими а методи надто застарілі, щоб годитись для практичних” скватерів.25 Британські закони ставали все більш відірваними від того, як багато людей жили і працювали.

Новий суспільний договір: «права томагавка»

У хаосі довколишніх законів, земель і власності мігранти зрозуміли, що якщо вони збираються жити мирно одне з одним, то мусять виробити якусь подобу правил, навіть якщо вони будуть виходити за межі офіційних законів. Скватери почали вигадувати свої власні зразки неофіційних земельних прав, знані як “право томагавка” (“tomahawk rights”), “право загорожі” (“cabin rights”) та “право врожаю” (“corn rights”). “Право томагавка” позначалось зрубуванням кількох дерев поблизу витоку джерела і зарубок на корі одного чи кількох дерев з ініціалами особи, що займала землю. Ще у 1660-ті роки скватери Меріленду виробили традицію відмічати дерева на землях, які вони хотіли посісти до того, як отримають дозвіл колоніального “генерал-землевпорядника” (“surveyor-general”).26 Наприкінці Американської Революції практика мітити дерева як знака власності на землю стало таким поширеним, що один армійський чиновник писав військовому секретарю: “Цей чоловік звиклий ставити поселення на найкращих землях, користуючись правом томагавка чи доказами, як вони їх трактують, стверджуючі що це є достатніми підставами на право власності.”27

“Право загорожі” (“cabin rights”) та “право врожаю” (“corn rights”) передбачають позначення меж землі будуванням дерев’яної загорожі чи вирощенням врожаю. Показово, що ці неофіційні права купувались, продавались і передавались – зовсім як офіційні права на землю.28 І супроти таких загородних чи врожайних прав ніхто не міг легально посісти землю. поза сумнівом, що такі неофіційні підтвердження права власності допомагали уникати сутичок, коли стали загальноприйнятими в американських прикордонних громадах і стали джерелом легального права в пізніші роки.

Попри неохочі поступки місцевих політиків у відношенні до неофіційних традицій, скватери й далі жили у ворожому світі. Вони постійно вступали в конфлікти з місцевим корінним населенням, вдираючись на їх землі. Але скватери були також загрозою для еліти, яка боялася втратити свої величезні володіння. Саме тому один з представників еліти – Джордж Вашингтон – сказав у 1783 році про “бандитів, що кидають виклик всілякій владі, допоки вони не платять податки й не утримують вершки країни грошима на витрати.”29

Полювання шерифів

Мігранти почали селитися, обробляти поля, будувати будинки, передавати землю і брати довгі кредити до того, як уряд надав їм право це робити. Зневажаючи їх ініціативність, тим не менш, багато представників влади залишались переконаними, що ці нові американці зухвало порушують закон і повинні бути покарані. Але це не легко було здійснити. Навіть коли Джордж Вашингтон, батько Сполучених Штатів, спробував виселити людей, що скватерували на його землях Вірджинії, його адвокат попередив, що “якщо він виграє в цій своїй тяжбі проти поселенців у своєму маєтку, вони ймовірно спалять його ферми і господарку”.30

Зв’язки між іншими штатами і місцевими скватерами теж почали загострюватися. Навіть перед Революцією мігранти з Массачусетсу вже почали селитися в Мейні, території, на яку Массачусетс претендував ще з 1691 року. Спочатку массачусетські політики не заперечували проти швидкого зростання скватерства у віддаленому Мейні. Після Революції, одначе, зважаючи на банкрутство їх резерву і девальвацією грошей, массачусетські політики звернули погляд на безкраї землі Мейну, як на головне джерело нового бюджету.31 Неочікувано скватери Мейну стали перешкодою продажу великого шматка землі. У 1789 році губернатор видав оголошення яка забороняла скватерство в Мейні.32

Щоб запевнити потенційних покупців в Массачусетсі призначили комітет з розслідування і стягнення плати з незаконних “правопорушників”.33 Більшість скватерів, проте, просто відмовились виселятись чи платити за свою землю. Звісно, замість компромісу з скватерами уряд охочіше наказав шерифам провести офіційно виселення, підпалюючи порохову діжку, що призвело до, як висловився один історик, до “чогось на подобу відкритої війни”.

“Найвизначальнішою рисою в характері [скватерів] є запальність і непримиренна зневага до закону”, коментував один мейнський юрист у 1800 році. “Шерифа округу і його офіцерів вони прирекли стати жертвами, а ненависне слово виконання [яке пишеться в акті виселення] не лякає їх більше. Вони оголосили, що служителів закону потрібно викінчити, юристи мусять бути ліквідовані а їх офіси стерті в порох”.34 І коли шериф був убитий при спробі виселити скватера, присяжні відмовились засудити звинуваченого в убивстві. Зокрема, в результаті політичного продовження ворожнечі з боку мейнських скватерів, Массачусетс визнав незалежність Мейну у 1820 році.35

Інші колонії також робили все можливе, щоб витіснити скватерів з громадських і приватних земель. В Пенсильванії шотландські і ірландські поселенці почали вдиратися на індіанські землі ще від 1730 років і корінні американці відповіли нападами. Колоніальна влада неодноразово застерігала поселенців “від пограбування земель індіанців і попутного паління їх житла”.36 Насправді з 1763 по 1768 рік Асамблея Пенсільванії намагалась налякати скватерів покаранням “на смерть”, поки губернатор Вільям Пен не наказав солдатам зігнати нелегальних поселенців.37 Попри ці заходи кількість скватерів подвоїлась. У відповідь, згідно до одного історика того часу, “розгніваний губернатор тоді оголосив, що той, хто селитиметься на індіанській землі буде покараний смертю. Але для таких арештантів не могли знайти суддів, поступливих присяжних та надійних тюрем”.38

Офіційний прорив: переважне право

В країні, де кожен поселенець був або емігрантом, або його нащадком, скватери були перешкодою для знаходження помічників в середовищі колоніальної влади, що зрозуміли як важко буде застосувати англійське цивільне законодавство до багатьох нових поселенців. За англійським законом, якщо хтось навіть помилково зайняв землю іншої особи і щось побудував чи засіяв, він не міг отримати відшкодування за те, що він створив. В колоніях, тим не менш, за наявного браку дієвого уряду і відповідної реєстрації та землевпорядників, влада мусіла визнати, що зроблене на землі, сплачені податки і місцеві звичаї стосовно сусідів тут теж прийнятне джерело права на власність. Ще від 1642 року Вірджинська колонія визнала виплату компенсації незаконному поселенцю за всі здійснені ним покращення з боку законного власника. В статуті Вірджинії писалося, що “якщо якась особа чи особи коли-небудь посіли якусь плантацію чи землю, яка належала насправді іншій людині”…”відповідна компенсація повинна бути присуджена за судовим процесом з дванадцяти чоловік”.39 Більше того, якщо повноправний власник не бажає відшкодовувати скватеру за його роботи, скватер може викупити землю за ціною, встановленою місцевим судом присяжних.40 Цей статут був невдовзі наслідуваний іншими колоніями. Такі поправки демонстрували межі, до яких місцева еліта симпатизувала людям, що хотіли створювати додаткові прибутки зі своєї землі.

Ця офіційна новація дозволяла поселенцю купити землю, яку він обробив до того, як вона буде запропонована для публічного продажу, була знана, як “пріоритет” (“preemption”) – принцип, що зміг стати визначальним для інтеграції неофіційних традицій з прав власності в американське законодавство на наступні дві сотні років. Політики і юристи почали витлумачувати “покращення” такими способами, що сповна винагородили скватерів. В Північній Кароліні та Вірджинії право загорожі і право врожаю вважалися за докази.41 В Массачусетсі було додано право томагавка.42 Важливо, що включення таких місцевих неофіційних звичаїв в закони “було не тільки визнанням, що якась компенсація належиться першим поселенцям за понесені ними витрати і ризик, це було офіційним втіленням поширеного переконання… що скватер був реальним благодійником штату, а не землезахоплювачем”.43 В часи Американської Революції право врожаю кочових скватерів трансформувалося, за переконанням багатьох людей, у право займанщини відважних піонерів. Навіть Джордж Вашингтон, що кричав “бандити” на тих, хто вдерся на його власні землі, в іншому місці свого рідного штату Вірджинія вів іншу політику заохочення скватерів, захищаючи їх неофіційні права власності.

Для штатів з небагатими фінансами “пріоритет” був також джерелом державних фінансів. Вони могли стягувати плату за вимірювання земель, які зайняті і оформлення на них офіційних дозволів. В результаті “пріоритетне” законодавство поширювалося і до і після Революції. У 1777 році Північна Кароліна відкрила земельний офіс для західного округу, що дав дозволів поселенцям на 640 акрів, надаючи перевагу людям, що вже скватерували в тій місцевості.44 Два роки пізніше Вірджинія прийняла закон, що давав поселенцям, що скватерували на її західних кордонах пріоритетне право на землі, які вони використовували.45

Більше офіційних перешкод — більше неофіційних правил

Отримавши багато перемог, американські скватери, тим не менш, були далекі від перемоги у війні. Протиріччя неофіційних правил існували все перше сторіччя існування Сполучених Штатів і ніде не було більше свідчень цього, як у новому федеральному уряді, який неочікувано став володарем таких величезних загальногромадських земель. Від 1784 до 1850 року Сполучені Штати набули майже 900 мільйонів акрів землі через завоювання і купівлю: купівля Луїзіани (1819) – 43 мільйона акрів, купівля Гудзону (1853) – 19 мільйонів акрів, війна з Мексикою (1848) – завоювання 334 мільйонів акрів.46 На додачу 1802 року федеральний уряд заволодів усіма західними територіями східних прибережних штатів.

Починаючи з 1784 року Конгрес новоствореної конфедерації (конституційне об’єднання ще не було втілене) штатів почав розробляти плани обмеження доступу і прав для національних громад. Найбільш вагомим рішенням стало те, що поселення північно-західних територій зможуть нарешті стати штатами з такими ж правами і привілеями, як і перші тринадцять.47 У 1785 році Конгрес розширив декрети попередніх років, впровадивши систему впорядкування і продажу громадських земель. Нанаступни модель, вживану у колоніях Нової Англії, система землевпорядкування ділила землі в містах на квадрати зі стороною 6 миль з наступним поділом на 36 секцій в одну квадратну милю або 640 акрів. Коли територію було поділено, ці 640-акрові секції продавались за ціною $1 за акр.

Через два роки, у 1787-му, Конгрес об’єднав попередні декрети в Північно-західний ордонанс (Northwest Ordinance). Він поділив північно-західні території на кілька частин і встановив три етапи розширення представництва, що мали завершитися створенням штатів. Закон закріпив поняття необмеженого права власності — fee simple ownership, за якого право є безстроковим, а власник може вільно продати або подарувати майно, — і надав перші у Сполучених Штатах гарантії свободи підприємництва.48

Попри це федеральне законодавство, яке історики вважають першим успіхом доконституційного уряду США, владі не вдалося ані контролювати, ані стримувати переселення людей на околиці країни. Головною проблемою була надто висока ціна федеральної землі: 640 доларів — величезна на той час сума.49 Автори ордонансу розраховували, що заможні інвестори продаватимуть менші ділянки, надаватимуть кредит або здаватимуть землю в оренду. Проте піонери здебільшого обирали невизначеність незаконних поселень,51 ставали сквотерами й керувалися неофіційними звичаями. Федеральний уряд майже відразу почав витісняти та карати їх. Вільям Батлер (William Butler) із Нью-Йорка писав про людей, які масово переходили річки із сім’ями, селилися й захоплювали землі Сполучених Штатів та окремих штатів, сподіваючись, що законодавці зупинять це «очевидне і дедалі більше зло».52

Під тиском таких настроїв члени Конгресу взялися до виселення скватерів, часто примусовим способом. У 1785 році Конгрес прийняв резолюцію, яка однозначно забороняла скватерство на громадських землях і надавала повноважень військовому секретарю виселяти незаконних поселенців з федеральних земель Північно-Західних територій. Ці правила запрацювали навесні 1785 року на землях, де зливаються річки Маскінгам (Muskingum) і Огайо (Ohio), де армія Сполучених Штатів виселила десять сімей, знищивши їх домівки і будуючи форт, щоб запобігти їх поверненню.53 Чотири роки пізніше президент Вашингтон наказав знищити хатинки і вивезти сім’ї, що оселились на прикордонних землях Пенсильванії, які належали корінним американцям.54

Втім, майже всі політики хотіли зберегти встановлені закони нового суверенного народу, деякі вже мали сумніви, що це можна буде досягти таким шляхом, що найкраще відповідатиме інтересам країни. Саме тому питання пріоритетів постало майже одразу.55 Під час самих перших сесій нового Конгресу у 1789 році один з конгресменів в’їдливо наголосив на виборі, що очікує скватерів:

На цей час є величезна кількість людей на землі, які бажають заволодіти нею, викупивши права на землю. Що подумають ці люди, що поселились на вільних землях, з тривогою чекаючи свого виселення урядом, виявивши свої пріоритетні права поглиненими покупкою мільйонів акрів? Чи чекатимуть вони, щоб стати жертвами цих людей?… Вони зроблять одне з двох: або перейдуть на іспанську територію, куди їх всіх ніхто не запрошував, та стануть підживленням сил іншого народу, створюючи для нас небезпечний кордон, або оберуть інший напрямок і переїздитимуть на територію Сполучених Штатів і братимуть собі осідок без вашого дозволу. Що тоді стане проблемою? Вони не платитимуть вам грошей. Збільшуватимете війська, щоб їх виселяти? Це вже спробували, солдатів зібрали, відправили… щоб досягти цієї мети. Вони спалили хатки, поруйнували загорожі, понищили картопляні поля, але через три години після того, як солдати пішли, люди знову повернулись, полагодили поруйноване і тепер знову живуть на тій землі відверто кидаючи виклик Союзу.56

Суперечності в Конгресі особливо виразно проявилися під час засідань Комітету Палати представників у справах державних земель. У 1801 році комітет рекомендував відхилити вимоги скватерів про переважне право на землю, хоча визнавав, що вони «з великими стараннями і труднощами заселяли, обробляли й поліпшували певні землі» та збільшували вартість не лише зайнятих ділянок, а й навколишніх територій — на користь Сполучених Штатів. Водночас комітет застерігав, що така поступка може бути витлумачена як заохочення до захоплення державних земель і невиправця жертва суспільними інтересами.57 Тому серед конгресменів переважала думка, що скватерам не слід надавати жодних прав.

За два наступних десятиліття від свого заснування відповідно до першого розділу Конституції США, Конгрес твердо тримався вороже стосовно поселенців, що нелегально жили на громадських землях. У 1796 році він збільшив мінімальну ціну для громадських земель з $1 за акр, яка встановлювалась Земельним Указом від 1785 року, до $2 за акр.58 У 1807 році Конгрес затвердив заходи, що передбачали розшук і ув’язнення будь-якого скватера, що відмовляється виконувати проголошений закон і уповноважив військо виселяти поселенців в разі потреби.59 В документі Комітету з громадських земель 1812 року писалося: “Різноманітні недозволені поселення на громадських землях у багатьох відношеннях шкідливі для громадських інтересів”.60

Тим не менш, проблема була в тому, що Конгрес, як це є тепер в багатьох країнах, був далекий від реальності: він не мав ні уявлення про розмах тиску скватерів, ні чи має сенс виконання їх наказів. Навіть головний Земельний офіс, створений у 1812 році для впорядкування, продажу і реєстрації громадських земель не міг виконувати свою роботу. Перевантажена підтвердженням земельних патентів, присланих з місцевих відділень, нова федеральна агенція також мала слідкувати за обліком купівель, зроблених в кредит. Законодавці сподівалися, що Земельний офіс зможе працювати, як інформаційний центр, обслуговуючий громадян, які потребують землі. Але всі ці завдання невдовзі захлиснули його невеличкий штат, що скоро не міг впоратись із головними своїми обов’язками.61 Як зауважила Патриція Нельсон Лімерік (Patricia Nelson Limerick), конгресмени самі сприяли проблемам Земельного офісу: “Від імені виборців конгресмени жалілися на повільність, з якою офіс працює, а від свого власного імені, конгресмени робили багато запитів інформації, що поглинали час клерків, а заради економії і скорочення конгресмени відмовились збільшити фінансування офіса”.62

На додачу з перших днів Сполучені Штати мали обмежені фінансові ресурси і вдавалися до земельних дозволів, щоб розплатитись з цілими прошарками населення. Багато істориків переконані, що практикуючи випуск “земельних облігацій” (“land scrip”), що були названі “еквівалентом продовольчих карток вісімнадцятого століття”, паперів, що погашались у вигляді землі, уряд заохочував беззаконня і скватерство.63 Від 1780 до 1848 року Конгрес роздав 2 мільйони акрів землі солдатам, що воювали в Революцію, 5 мільйонів – для ветеранів війни 1812 року та 15 мільйонів – для тих, що воювали у війні з Мексикою. Між 1851 і 1860 роком Конгрес додав ще 44 мільйона акрів за службу у революційній війні, війну 1812 року, війни з індіанцями і мексикансько-американську війну.64 Коли вперше була придумана континентальним Конгресом, в часі війни за незалежність, політика земельних облігацій була цілком логічною в тому, що дозволила американському уряду заплатити офіцерам і солдатам за їх службу. Конгрес також боявся постійної військової загрози з боку корінного населення, чи з власної волі, чи як найманців Англії чи Франції, яку вони складали для нової республіки. Рішення заселити колишніми солдатами прикордонні землі розв’язувало обидві проблеми одночасно.

В середині вісімнадцятого століття, одначе, розквіт чорного ринку земельних облігацій виявив, що живить він і скватерство і спекуляції. На кожну сотню солдатів, що отримали земельні облігації, дев’яносто чотири продали свої права на чорному ринку – ситуація, яка не відрізняється від тої, яка склалася сьогодні в багатьох країнах, що розвиваються і колишніх комуністичних країнах, які надавали громадське житло для деяких категорій громадян.65 Як висловився один історик, “ніхто не очікував півмільйона вдовиць і похилого віку чоловіків, що отримали [облігації] для утворення бар’єра проти іноземного вторгнення”.66 Федеральний уряд також віддав мільйони акрів вільних земель під нові залізниці, що перетинали континент. Впродовж дев’ятнадцятого століття більше 518 мільйонів акрів – майже п’ята частина всіх федеральних земель – були роздані, чи безпосередньо приватним залізничним компаніям, чи штатам, які могли потім передавати землю під колії. Логічним поясненням цих грандіозних роздач було таким, що це дозволить організувати впорядковані поселення на прикордонні. Попри те, що більшість землі мала невелику цінність, великі ділянки мали поклади мінералів чи були придатні для землеробства.67 Левова пайка відійшла трансконтинентальній залізниці, яка отримала всілякі інші ділянки землі окрім їх доріг, створивши шахівницю з почергово державних і залізничних земель. Конгрес вірив, що залізниці зможуть продати непотрібні їм землі швидше і дешевше для заохочення поселень.68 Тепер знову реалії поселенських земель увійшли в конфлікт зі сподіваннями політиків. Розташування у вигляді шахівниці, відповідно до одного з дослідників, “затримувало заселення на мільйонах акрів найкращих земель і перешкодило їх освоєнню”.69 Іноді це навіть призводило до відкритої війни. Стефан Шварц (Stephen Schwartz) доповідає про конфлікт, що виник у 1880 році у долині Сан Хуакін (San Joaquin Valley) в Каліфорнії, в місцевості званій Рване Болото (Mussel Slough), коли фермери і скотарі, що влаштувались на землях залізниці запротестували проти змін в угоді продажу, коли настав час платити. Залізнична компанія вирішила, що ціна продажу повинна враховувати всі покращення, такі як будови і канали. Це призвело не тільки до судового розгляду, який не зміг розв’язати справу, але також до стрілянини з п’ятьма вбитими серед поселенців і кількох з тих, що виселяли,70 про яку винний маршал зізнав, що “не встановлено хто стріляв першим”. Пишучи про інцидент, Сан Франциско Кронікл (San Francisco Chronicle) звинуватила залізниці, стверджуючи, що “Якими б певними не були їх офіційні права, очевидно, що справедливість цілком на боці поселенців”. Військова перевага була також на боці поселенців. Чиновники підрахували, що для наступу на них знадобиться від 200 до 1000 добрих солдат.71

Намагання федеральних урядів збудувати впорядковану земельну систему не змогли придушити волю громад відстоювати своє право в своїх районах. Хтось виразно висловив аргумент скватера: “Я запевняю, що всі люди згідно з конституцією, прийнятою в Америці, мають необмежене право переїхати в будь-яке вільне місце і … Конгрес не владний їм це заборонити”.72 Протягом перших двох десятиліть дев’ятнадцятого століття, політики і скватери воювали за те, як право власності може бути надано. Серед політиків “постало питання: ‘Що з цими землями робити?’ Одні вимагали: ‘Віддати солдатам’. ‘Використати їх, щоб сплатити державні борги’ – казали інші. ‘Зберегти їх для майбутнього використання’ – вперто радили інші і, були тут такі, що стояли на тім, що кожен, хто забажає повинен мати право оселитися на ній”.73

Беззаконня чи невідповідність офіційної системи?

На початку дев’ятнадцятого століття система власності Сполучених Штатів була в стані безладу. Наявні закони стосовно прав власності і протистояння законодавців тільки загострили кризу, що спіткала мігрантів країни. У своєму плідному вивченні скватерів і земельних законів у Вірджинії та Кентуккі Пол Гейтс (Paul Gates) переконує, що офіційний закон вимагав “постійного збільшення судових витрат для вияснення прав власності, виселення незаконних претендентів і захисту території від нападів і плюндрування”. У поєднанні “з платою за судовий розгляд і великими відсотками за позики”, неадекватність офіційного закону була “постійною загрозою безпеці розслідувань і залишала сторони в постійному протиборстві”.74

Як і слід було очікувати, мігранти, які посідали ці землі, переважно не мали офіційних прав на свою власність і як правило це закінчувалось суперечкою за право власності не з одним, а з двома власниками. А тоді, навіть якщо вони купили землю і щось на ній збудували, вони нерідко стикались з виконавцями виселення, насланими іншими власниками з пріоритетним правом на їх ділянку.75 Один колишній інспектор подорожуючи через Кентуккі у 1802 році писав, що в кожній хаті, де він зупинявся, господар переймався надійністю прав власності на довколишні землі.76 Між 1785 і 1890 роком Конгрес Сполучених Штатів видав більш як п’ять сотень різних законів по реформуванню системи власності, ніби заснованих на ідеалі Джеферсона про передачу власності в приватні руки громадян. Проте, складні процедури, пов’язані з цими законами, часто перешкоджали цій меті. Ще більш заплутуючи справи, окремі штати створювали свої власні правила для прав власності і продажу земель, які переважно були вигідні і захищали тільки їх власну багату еліту. В результаті спроби реформ системи власності тільки побільшили проблеми з громадськими землями і одночасно змушуючи мігрантів дуже перейматися втратою тих видимих прав власності, які вони мали. Коментуючи реформу в Кентуккі один сучасник підкреслював, що “багато мешканців організували охорону своїх володінь з-за цієї плутанини… [як наслідок] багато хто не наважився зголосити свої права, побоюючись бути зобов’язаним платити чималеньку компенсацію”.77 Протягом вісімнадцятого століття і на початку дев’ятнадцятого, “як вирішувалась стара проблема, то виникала нова. Були постійні труднощі з встановленням прав власності… [оскільки право власності стало] поняттям більш уявним ніж довгота, більш невизначене ніж три зарубки чи струмок. Право власності стало дратівливою і непокірною справою, як відмінений закон про феодальну власність”.78 Дуже легко офіційні інституції Сполучених Штатів здались в головному, щоб ефективно вести справи з буйно зростаючою міграцією.

На 1820 рік оригінальна система власності Сполучених Штатів була настільки невпорядкована, що суддя вищого суду Джозеф Сторі (Joseph Story) писав: “Ймовірно епоха перейде раніше, ніж винайдений судовий розгляд [в законах США з прав власності] скінчиться… Він назавжди лишиться загадковим кодом з особливим діалектом, щоб бути відкритим і досліджуваним, подібно до юриспруденції якоїсь давньої нації”.79 Гумор не залишив суддю Сторі і в тому, що Сполучені Штати були “не якимось старим консервативним суспільством, а новою країною на периферії закону”.80

Закони США стали такими незграбними, що стали головним каменем спотикання для поселенців, які хотіли захистити свої права на власність і покінчити зі статусом “скватерів”. Їм не залишилось нічого іншого, як формувати свої власні “закони”, особливо ті, що стосувалися власності, поєднуючи англійський закон і місцеві американські правові традиції зі своїм власним громадським глуздом. Результатом була “опозиція прав власності”81 у двох правових і економічних системах, одна покоїться кодифікована в книжках статутів, інша діє на землі. Таким чином Сполучені Штати винайшли себе з плюралістичною правовою системою в якій багато прав стосовно власності і звичаї володіння стали визначатися неофіційними законами.

Політичні і правові установи потрапили між своєю відданістю офіційному закону і своєю симпатією до потреб поселенців створювати їх власні звичаї. Промова Томаса Джеферсона якнайкраще відображає роздвоєність політиків в почуттях стосовно неофіційних звичаїв. “Така різноманітність тут [цих звичаїв]… що не встановлені принципи закону чи справедливості можуть застосовуватись для їх встановлення. Багато з них були створені на основі мита і звичаїв, які народилися в цій країні, вироблені методом випробування особливо на собі і які увійшли в майже кожне володіння не можуть бути цілком проігноровані”.82

Спроби штатів розв’язати проблему

Американські політики мали три можливості: й далі заперечувати або ігнорувати звичаї поселенців, неохоче робити поступки чи стати захисниками неофіційних прав. Поширення в першій половині XIX століття законів, які визнавали право на землю на підставі виконаних на ній робіт, свідчить, що політики дедалі частіше обирали останній шлях. Історія розвитку земельного законодавства у Сполучених Штатах — це водночас історія перетворення неофіційного сектору на політичну силу.

Поворотна подія сталася в новому штаті Кентуккі, чия система власності, як і в багатьох інших штатах, була зовсім розладнана. Його губернатор скаржився, що земельні клопотання в новому штаті збільшили в три рази його землі. Історик Пол Гейтс пояснює це сталося завдяки прийнятому політиками законодавству, яке догоджало виборцям між 1797 і 1820 роками. Ці дії сприяли “двом першорядним принципам справедливості в [американському] встановленому законі: право того, хто зайняв землю … на зроблені ним покращення і право поселенців на приватну власність землі, якщо протягом семи років воно не оскаржувалося і за яку сплачувались податки, щоб мати тверде і повне право на цю землю не залежно від того, які супротивні права на власність будуть заявлені”.83 Важливість законодавства Кентуккі, проте, полягає не в його внеску в офіційні принципи, а в його відображенню зростаючої політичної сили піонерів. Знаменно, що тиск, який ці незаконні поселенці чинили на виборних осіб, зможе привести багато урядів штатів до відмови від рішення верховного суду США проти великої кількості мешканців країни.

У 1812 році Суд оголосив закони займанщини Кентуккі неконституційними.84 Виникла справа спадкоємця великого землевласника, Джона Гріна (John Green), і Річарда Бідла (Richard Biddle), скватера, що нелегально поселився на землях Гріна. Спірна земля спочатку належала до Вірджинії, але тепер була частиною Кентуккі. В справі “Green v. Biddle” Верховний суд діяв проти законів займанщини Кентуккі, наголошуючи на “праві власності” відповідно до прецедентів англійського громадського законодавства.85

Вирок явно сподобався тільки тим людям, які мали офіційні права власності на землі, які вони посідали. Відповідно до вироку суду, закон Кентуккі “діє несправедливо і деспотично, оскільки законний власник примушений платити не тільки за наявну меліорацію землі, не тільки за збільшення її ціни, але компенсувати видатки займанця на уявні покращення незалежно від того чи вони корисні, чи уявні, і по суті є його смаком чи бажанням прикрашати, продиктовані виключно його дивацтвом і забаганками”.”86 Після перегляду справи “Green v. Biddle” місцевий суд у 1825 році підтвердив свій попередній вирок, підкреслюючи, що закон займанщини забирає в “законного власника землі ренту і прибуток, отримані займанцем”.

Політики, що шукали підтримки своїх виборців-“нелегалів” накинулися на Бідла, як “майже розореного” і зчинили “великий рейвах” за мешканців Кентуккі.87 Верховний суд міг не зважати на нову політичну і економічну реальність, що виявилась у швидкому розширенню американських кордонів, але західним політикам потрібно було тільки відкрити вікно, щоб побачити, як швидко міняється країна. В цей час, в перших десятиліттях дев’ятнадцятого століття, десятки тисяч сміливих мігрантів рушали на захід з початкових колоній через гори Апалачі, щоб оселитися на родючих, незайманих землях. Чисельність населення США подвоювалося кожних 20 років. У 1620 році тут було приблизно 5 000 поселенців у всій Британській Північній Америці. У 1860 році населення стане більш як 30 мільйонів. П’ятдесят відсотків населення мешкало на захід від Апалачів. Ці мешканці хотіли від судів визнання їх прав на власність, яку вони набули.88 Ця політична і юридична протидія рішенню Верховного суду в справі “Green v. Biddle” в Кентуккі стала великою перемогою “нелегалів” і вони швидко перейшли в наступ. В уявленнях багатьох політиків і місцевих редакторів газет ворогом тепер став Верховний суд США. Одна місцева газета писала про “зрадництво””суддів, які погрожують “анулювати” права “непостійних мешканців і прибульців”.89 В розпал суперечок стосовно суддівської влади, впливовий житель Кентуккі Річард М. Джонсон (Richard M. Johnson) заявив у виступі перед Сенатом, що це рішення “може зруйнувати політику [Кентуккі] … і, якщо так продовжуватиметься, може спричинити майже катастрофічні наслідки, спровокувавши надто багато майнових тяжб, де під питання потраплять поселення, яким уже роки, і поставлять в усьому поважну земельну власність під велику небезпеку”.90 Інший мешканець Кентуккі, навіть більш поважний сенатор США, Генрі Клей (Henry Clay), давній противник ліберального поширення прав скватерів, визнав: “Вони будують будинки, садять сади, огороджують поля, обробляють землю і обзаводяться родиною довкола. Між тим потік міграції охоплює їх, їх облаштовані ферми зростаннять в ціні і за них питають. Вони продають їх новоприбулим з великим прибутком і вирушають далі на захід… Таким чином тисячі, десятки тисяч щодня облаштовують своє довкілля і покращують його устрій”.91 Обидва губернатори законодавчої влади Кентуккі також висловили свій протест проти рішення Вищого суду.92

Від свого заснування суд був найпершою ціллю політиків, що критикували владу купки еліти суддів, яких ніхто не обирав. Але справа набула незвичайного розвитку. Судді Кентуккі також відмовились визнати рішення Верховного суду. В подібній справі двома роками пізніше суд Кентуккі зауважив, що справа “Green v. Biddle” не може слугувати зразком, оскільки справа “була вирішена тільки трьома з семи суддів, які складали Верховний суд Сполучених Штатів, і будучи думкою меншості суддів не може бути визнана за конституційний принцип”.93 У 1827 році інший суддя Кентуккі відмовив Бідлу, виправдовуючись тим, що оскаржувані закони займанщини були конституційними у “справах надто чисельних, щоб бути перерахованими”.94

У колотнечі, що піднялася довкола справи “Green v. Biddle” західні політики і демократи з усієї країни стали бачити це зростання скватерського електорату під іншим кутом. Відтоді вони говорили не про брудних злодіїв, що знімають вершки з державної землі, а про “благородних піонерів”, що допомагають розбудові країни. Звичайно, вони були також потенційними виборцями.95 Симпатизуючі політики почали атакувати систему власності. Один конгресмен з Канзасу наголошував, що “повсюди в його штаті поселенці зайняли громадські землі, облаштували їх, платили податки, а тепер їм наказано забиратися з землі без компенсації за рішенням секретаря внутрішніх справ з тих чи інших причин”.96

Федеральні зусилля підняти питання

В розпал суперечки довкола справи “Green v. Biddle” Ендрю Джексон (Andrew Jackson), герой війни 1812 року проти Британії і голос підтримки піонерів, майже виграв президентські вибори. Через чотири роки Джексон зрештою став президентом. За час двох термінів свого правління, коли останні майнові обмеження для голосування і діяльності політичних установ зникли, коли поширились громадські школи, коли штати гуманізували карний кодекс і позакривали боргові в’язниці, симпатії до прав скватерів побільшали. Так спрацювала громадська ворожість до суддів і прокурорів, яких сприймали за активних помічників багатих і впливових.97

До 1830 року з 13-ти початкових штатів стало 24, включаючи 7 західних, чиї представники у Вашингтоні були ярими захисниками політики сприяння скватерам. Щоб здобути підтримку цього зростаючого у впливі блоку Північні і Південні штати наввипередки намагались показати, які вони прозахідні.98 Західні штати і скватери, що домінували на цих землях почали тренувати свої зростаючі політичні мускули і результат був вражаючим. Між 1834 і 1856 роками Міссурі, Алабама, Арканзас, Мічиган, Айова, Міссісіпі, Вісконсин, Мінесота, Орегон, Канзас і Каліфорнія прийняли закони займанщини подібні до законів Кентуккі, відкинуті Верховним судом у справі “Green v. Biddle”.99 Пол Гейтс (Paul Gates) доводив, що “жодна справа, розглянута Верховним судом, не опротестовувалась так законодавцями і судами штатів, неспроможністю федерального суду зробити справу прецедентом і, вкінці неспростованим актом Конгресу, що поширював сферу дії федерального суду на справи займанців, як “Green v. Biddle”.100

Вашингтон зрештою почав отримувати повідомлення. В той час, як у 1806 році комітет громадських земель звинувачував скватерів у своїх власних труднощах, у 1828 році той самий комітет звітував до палати представників, що американський скватер виконав цінну громадську службу за яку він заслужив компенсацію.101 Колись страшний скватер тепер хтось “хто завдяки своїй ініціативі і підприємливості створив для себе і своєї родини домівку посеред диких земель [і] повинен мати право на винагороду. Він створив зручності для продажу громадських земель і призвів до конкуренції землі, які в іншому випадку могли не мати цінності для володіння і на які могло б не виявитися покупців, допоки він не облаштував її”.102

Члени Конгресу почали проект законодавства, яке б полегшило шлях для поселенських звичаїв до втілення в офіційній правовій системі.103 В його основі був офіційний девіз, що був спасінням скватерів в колоніальний період (і проти якого виступав Конгрес США) – пріоритет. У 1850 році коаліція західних і південних конгресменів прийняла головний пріоритетний акт, що стосувався “кожного поселенця чи займанця громадських земель …, що тепер у володінні і оброблялась будь-яка їх частина у 1829 році”.104 Скватер може претендувати на 160 акрів землі, включаючи землі, які він облаштував за ціною $1.25 за акр. Сплата повинна відбутись до того, як земля буде виставлена на публічний продаж, а передача чи продаж пріоритетного права суворо забороняється.

У 1832, 1838 та 1840 роках Конгрес змінював головний пріоритетний акт 1830 року. Кожного разу це були спроби подальшого посилення прав дрібного скватера та намагання зменшити деякі обтяжливі аспекти принципу пріоритету. Наприклад, акт 1832 року зменшив мінімальну площу землі, яку мав купувати скватер з 160 до 40 акрів.

До 1841 року принцип пріоритету став настільки міцно організований, що Конгрес прийняв головний майбутній пріоритетний біл. В акті 1841 року йшлося не тільки про наявних скватерів, але про “будь-яку особу…, яка в майбутньому поселиться на громадських землях”.105 Заселена земля повинна бути повернута, але навіть це застереження було зрештою відкинуте.106

Неофіційні спроби розв’язати проблему

Часто географічно ізольовані від політичних і конституційних суперечок стосовно власності, багато скватерів робили все, що тільки могли для захисту земель, які вони займали. Деякі навіть платили двічі за якусь ділянку, тоді як інші платили адвокатам шалені гонорари, щоб вони допомогли їм офіційно оформити власність на землю.107 Багато не мали тих коштів, які вимагала офіційна система, отже вони організували свої власні неофіційні звичаї, які відкрили новий шлях для посідання і утримання власності на американському прикордонні. Для всякого практичного вжитку вони взяли закон в свої руки і примусили офіційні організації наслідувати їхню ініціативу. Політикам знадобився деякий час, перш ніж вони усвідомили той факт, що поряд з офіційним законом, сформувались неофіційні соціальні домовленості стосовно власності і вони утворили значну частину системи прав власності країни. Щоб організувати всеохоплюючу правову систему, яка б могла діяти по всій країні, вони могли піти в спосіб, яким люди вже визначали, використовували і передавали права власності.

Два важливі приклади служать для ілюстрації появи неофіційних організацій для захисту неофіційно набутих прав власності: позовні асоціації, що поширилися по всьому американському середньому заходу в першій половині дев’ятнадцятого століття та гірняцькі спілки, що заполонили американський захід після відкриття золота в Каліфорнії. Для багатьох американських істориків позовні асоціації і гірняцькі спілки втілюють “демонстрацію спроможності людей прикордоння до демократичної діяльності”.108 Інші доводили, що ці організації діяли “як димова завіса для приховування розграбування землі від справжніх власників”.109 Це не моя суперечка. Мене цікавить у позовних асоціаціях і гірняцьких організаціях те, що вони показують, що неофіційні групи відігравали важливу роль у відстоюванні прав власності в Сполучених Штатах і в збільшенні вартості землі. Попри технічні порушення громадської території, ці скватери володіли, зі слів історика Дональда Пісані (Donald Pisani), “відчуттям законності вкоріненої у переконанні, що … ‘народ’ має більше право визначати і тлумачити правила ніж офіційні фахівці”.110 Зрештою, неофіційні організації виконували низку функцій від перемовин з урядом до реєстрації власності та прав, яких домагалися скватери.

Позовні асоціації

Позовні асоціації американського середнього заходу попервах організовувались скватерами поселенцями для захисту своїх прав від спекулянтів чи захоплювачів землі. Дві позовні асоціації в Айові, наприклад, зазначали в своїх статутах захищати ділянку кожного свого члена протягом двох років від часу продажу землі.111 Алан Богу (Allan Bogue) писав, що “скватери можуть сподіватися, що їх друзі в клубі прийдуть їм на допомогу, якщо захоплювачі землі влізуть на його займанщину і … його друзі можуть відлякати спекулянтів, які могли б перебити йому ціну на земельному аукціоні”.112 Один місцевий історик з Айови писав, що “коли якийсь справжній поселенець, один з тих, хто хотів землі для будинку і займанщини … оселявся на клаптику території [спілки], він негайно потрапляв під напад погромників, які вимагали від нього або покинути претензії на землю, або заплатити їм за те, що він захопив землю на яку вони прийшли раніше”. Якщо поселенець висловлює сумніви в тому, що вони перші заявили претензії на це місце, вони [позовна спілка] завжди мають напоготові одного чи більше свідків, що засвідчать правдивість їх претензій”.113

Ці спілки впровадили свою власну вимогливу і примітивну справедливість. Місцевий чиновник якось спитався члена спілки, що може статися, коли землезахоплювач таки купить землю. Скватер відповів – “Чому, я його вб’ю. І згідно домовленості між поселенцями я буду захищений і, якщо спробують, жоден поселенець не посміє, якщо буде присяжним, підтримати вирок проти мене”.114 Проте, більш типовим для позовної спілки було забезпечити мінімальну видимість належного процесу зібранням присяжних – товаришів скватерів – для розгляду справи займанця. В одному окрузі Айови, один претендент на землю, що спробував зайняти вільну другу ділянку одного з членів позовної спілки був “за годину” притягнений “юрбою серйозних, ображених чоловіків” на засідання поселенських присяжних.115

Але функції їх позовних спілок також поширювались до захисту проти третіх груп за всякий спосіб в межах офіційного закону. Наприклад, члени спілки “як правило скватери, що першими захопили землі в певній місцевості, домовлялись не діяти один проти одного на земельних аукціонах і заважати іншим діяти проти членів [спілки]”.116 Одного разу позовна спілка у вступі до статуту відверто визначала свою мету:

Оскільки ми, відповідно до дозволу уряду, стали поселенцями на цій землі і витрачали свій час і гроші на її облаштування, ми вважаємо справедливим наше право купити її за звичайною ціною. І оскільки можуть знайтися особи схильні сперечатися проти нашого права і цим створювати недовіру, хвилювання і паніку. Тому вирішено, що в нашій справі безпека тільки в спілці, і розв’язання проживання дружньо і без суперечок поміж нами в тому, щоб взаємно дотримуватись угоди і остерігатися всього, що може призвести до виникнення недовіри і колотнечі, щоб в усьому опікати членів комітету і захищати їх у виконанні обов’язків, на них покладених.117

Цей документ особливо прикметний в своїй подібності до “поселенських угод”, які групи скватерів укладають майже всюди у третьому світі сьогодні.

Кожна позовна спілка розробляла свій власний статут і внутрішні закони, обирала виконавчий комітет, встановлювала правила для вирішення суперечок та виробляла методи для реєстрації і супроводу позовів.118 Статут позовної спілки округу Джонсон в Айові, наприклад, передбачав президента, віце-президента, клерка, писаря, вибори сімох присяжних, будь-які п’ять з яких могли скласти суд чи розбирати поселенські суперечки, вибори двох маршалів, які мали слідкувати за дотриманням правил спілки, методи позначення прав власності на землю.119 Згідно з Аланом Богу (Allan Bogue), істориком цих “позовних клубів” Айови, більшість “правил передбачали розмір дозволених позовів, настанови з визначення, реєстрації і подачі позовів, міри, що мають застосовуватись, якщо член клубу претендує на якісь чужі права, коли члени загрожені землезахоплювачем і коли наближається дата земельного аукціону”.120

Поселенські угоди позовних спілок явно сприяли підвищенню ціни на землю, стосовно якої позивались скватери. В округах Айови Повешек, Джонсон і Вебстер позовні асоціації виробили особливі “правила, що передбачали ступінь до якого член повинен облаштувати свою позовну ділянку”.121 Спілка також встановила верхню і нижню межу розміру позовної землі, що підлягала захисту і переважно дозволяла членам продати їх позовні ділянки, щоб визначити ціну їх майна. Багато члені, проте, “не задовольнялися землями, які їм належались за законом, але претендували опротестовувати такі великі ділянки території, що в деяких випадках було важко купцеві знайти якийсь вільний лот”.122 Така практика діставала мовчазну підтримку з боку більшості членів спілки. Попри те, що члени позовної спілки звинувачували великих спекулянтів, вони самі були, як наголошує Богу, “спекулянтами малої руки”.123 Позовні спілки в американській історії були більше ніж просто засіб для захисту обійстя, вони були також корисні для захисту торгівлі через позови.124

І ці позовні спілки допомогли створити “різновид громадського закону … створеного через згоду громади і на потребу громади”.125 Як підкреслював один з істориків поселенців “хоча позовний закон не є законом, встановленим Сполученими Штатами чи статутом території, тепер це все одно закон, вироблений і встановлений сувереном самостійно і його дотримання обов’язкове”.126

Втім, поселенці не замінили офіційний закон цілком. Їх неофіційні звичаї служили тимчасовим притулком по дорозі до офіційного статусу.

Гірняцькі організації

24 січня 1848 Джеймс Маршал (James Marshall) і група індіанців та мормонів знайшли золото при каліфорнійській американській річці. Хоча шукачі й заприсяглися тримати таємницю, за чотири місяці звістка про їх відкриття дісталася до газет Сан Франциско. Це відкриття “спричинило, напевне, наймасштабнішу добровільну міграцію людства у світовій історії на той час в гонитві до Каліфорнії за золотом”.127 Негайний ефект був вражаючим: “Фермери лишали свої плуги на полях. Солдати і моряки втікали зі служби. Крамарі закидали свій бізнес. Сан Франциско став містом-примарою за ніч”.128 За один рік стало 100 000 золотошукачів в Каліфорнії, за два роки – 300 000.

Коли ці повні надії золотошукачі наводнили Каліфорнію здобувати своє багатство, вони “не виявили ні загорож, ні землемірних стовчиків”.129 Тим не менш, офіційно, вони були правопорушниками відколи більша частина землі, де вони проводили пошуки, мала сотні зацікавлених претендентів.130 В часи золотої лихоманки більшістю земель володів федеральний уряд, до 9 відсотків всієї території Каліфорнії покривали мексиканські займанщини, тоді як решта були пустелею, горами чи інші недоступні.151 Наперекір тому, що федеральний уряд наштампував сотні статутів, що регулювали використання землі, Сполучені Штати не мали закону, що регулював би продаж чи лізинг федеральних земель, що містили цінні мінерали.132 Більше того Конгрес явно виключив “мінеральні землі” з генерального пріоритетного акту 1841 року.

Вибухонебезпечний зародок мексиканських займанщин, відсутні власники, голодні землі поселенці і відсутність федерального закону могло змусити негайну потребу неофіційних звичаїв. Історики, такі, як Пісані (Pisani) переконані, що поселенці не мали великого вибору. Якщо “вони живуть на землі, на яку претендує Мексика, сподіваючись, що претензії можуть не визнати, перед ними поставала перспектива втратити свої будови. А якщо куплять землю в претендента, межі ділянки якого в майбутньому можуть змінитися чи його заява буде відхилена, то можуть втратити вартість землі, так само, як і свої будівлі”.133 Поки поселенці виробляли свої звичаї, уряд намагався знайти рішення на основі існуючого офіційного законодавства. Проблемою було те, що уряд був занадто повільним. У 1851 році Конгрес створив комісію для вироблення рішень стосовно законності мексиканських та іспанських земельних дозволів. Попри те, що офіційний термін закінчувався до 1856 року, суди і головний земельний офіс завершив справу роками пізніше. Результатом стало те, що поселенці були залежні ще більше від своїх неофіційних звичаїв, щоб утримати якесь відчуття порядку. Вони були змушені, тому що, за словами одного офіційного історика, “чим довше тягнувся процес підтвердження прав, тим більші шанси судових розборок і застосування сили”.134

Подібно до позовного клубу скватерів на середньому заході, шукачі мали два прецеденти на свою користь: пріоритетне право і право займанця на його облаштування.135 Отже, вони сформували організації, що регламентували їх неофіційні права і обумовлювали гарантії, які мав окремий шукач стосовно зайнятих земель. Ці поселенські угоди тут відомі, як “правила гірничого району”. Гірняки знали, що коли виписуватимуть свої правила обережно, з якомога більшою можливою увагою до офіційного закону, рано чи пізно уряд може дійти згоди з ними.

Гірняки залишили мало шансів. Більшість гірняцьких правил переважно проходили вісім послідовних етапів. (1) Гірняки розсилали листи чи усно оголошували велике зібрання у добре відомому місці для формування нового району. (2) На зібранні, першим ділом гірняки визначали межі і повноваження району і обирали йому ім’я (як правило за якоюсь географічною прикметою території, за першим заявником чи на честь людей, що організовували округ). (3) Гірняки накладали обмеження на право володіння і купівлю перерахованих ділянок на цій території. В більшості гірняцьких районів відкривачу нової жили належалася подвійна ділянка, тоді як іншим тільки одна на особу. Тут, зазвичай не було обмежень на кількість куплених ділянок, передбачалася купівля здійснена “під чесне слово за вартісне відшкодування з випискою документів і сертифікатів власника, що виписуються писарем”.

(4) Гірняцький район встановлював правила членства і права для громадян США чи тих, хто мав за законом право стати громадянином. Мексиканці і азіати переважно виключались за расовими забобонами тих часів. Мексиканські і азійські шукачі були навіть звинувачені, що не жертвують “нічого для блага людей, що важко здобувають добро, яке вони забирають собі” і складають небезпеку для моралі “[американських] юнаків … вуличними впливами”. (5) Правила встановлювали розміри самих гірняцьких ділянок від 150-500 футів в довжину – для великих ділянок, до довжини гірняцької лопати – для малих копалень. Право проходу зазвичай давалося з кожного боку ділянки робити тунелі і шахти на будь-яку відстань настільки далеко, наскільки вони не суперечать правам сусідніх ділянок. (6) Правила визначали як гірняки можуть визначати межі своїх ділянок. Як правило, ділянка започатковувалась з відправки датованого листа-заявки з іменем землезаймача, району, округу.

(7) Правила встановлювали офіс писаря, де мали зберігатись офіційні записи округу і визначали як повинні вестись записи. Часто писарі обирались на рік. Навіть більш важливо, що правила вимагали від гірняків “реєструвати свої заявки в писаря протягом 5-30 днів з дня відправки заявки, а писар був зобов’язаний вести відповідно реєстр і також записувати передачі прав власності в межах району”. (8) Правила встановлювали вимоги до облаштування ділянок, регламентуючи “час, розмір і характер” робіт, які необхідно виконувати для збереження за собою ділянки. “Покаранням за невиконання було завжди можливість конфіскації”. Нарешті правила встановлювали систему для розв’язання суперечок.156

Зустрівшись з офіційним вакуумом у федеральному гірничому законодавстві, гірняки, з певною юридичною проникливістю, створили різновид діючого гірняцького законодавства. Торгуючи поміж собою, вони захищали свої права і збільшували вартість своєї власності, поки уряд зможе зробити крок для оцінки їх ділянок. Створення прав власності неофіційними методами було навряд чи рідкісним. Неофіційщина була – як це є сьогодні у третьому світі – повсякденністю. В перші роки після відкриття золота Каліфорнія мала біля восьми сотень окремих районів, кожен зі своїми окремими правилами.137 Кожен район набув своєї початкової легітимності і сили з консенсусу своїх членів. Історик Чарльз Говард Шин (Charles Howard Shinn) писав, що “не було алькальда [мера], не було міської ради, не було справедливості в світі колись присилуваної району якоюсь силою ззовні. Район був одиницею політичної організації у багатьох місцевостях ще довго по тому, як був створений штат і представники з прилеглих районів часто сходились на раду стосовно меж чи справ місцевого урядування і звітували перед своїми громадами надворі на зборах на схилі пагорба чи річковому плесі”.138

Більшість політиків стали підтримувати гірняцькі позови і суди продовжували підтверджувати їх неофіційні правила. У 1861 році Верховний суд Каліфорнії коментував легітимність гірняцьких правил в справі “Gore v. McBreyer”: Є достатнім, що гірняки погодились – чи на громадському зібранню чи письмово – про свої місцеві закони, і що це визнається як правила співжиття, допоки не виявиться якогось шахрайства чи якогось іншого звинувачення у порушенні законів”.139

Однією з причин порівняно легкого визнання правил гірничих округів було те, що вони спиралися на принципи й практики, не надто відмінні від офіційного права. Лейсі (Lacy) зазначає, що окружні правила відображали накопичений досвід і звичаї зборів олов’яних копалень Корнуоллу, практику району Гай-Пік і Гірничого суду Дербіширу, організацію гірничої справи в Саксонії, іспанські колоніальні приписи віцекоролів Нової Іспанії та Перу, а також деякі правила свинцевих копалень Міссурі.140 Якщо гірник заявляв право на ділянку відповідно до місцевих правил і звичаїв, фактичне зайняття частини ділянки та позначення її меж давали йому право на всю ділянку. Це було близьким до застосування офіційного права заволодіння майном.141 Один із адвокатів гірників пояснював, як їхні правила водночас дотримувалися офіційної системи прав власності та спрощували її:

За законами гірняків, займанець є сам собі виконавчим службовцем, щоб посісти землю, отримати самостійно свідчення власності, обладнати межі і оголосити себе власником… Повідомлення є замінником писаної заявки, проведення меж відповідає призначенню землевпорядника, гірничі правила є угодою і запис відповідає місцевій службовій реєстрації. Єдиний службовець при обов’язку – це велика громада, яку гірники представляють і чиї закони непорушні.142

Цей сплав неофіційних і наявних офіційних зразків заповнили вакуум офіційних законів на американських просторих землях з корисними копалинами – так само, як скватерські організації діють сьогодні у третьому світі. Протягом 1850-х років Конгрес не докладав зусиль, щоб відібрати мінеральні ресурси Заходу. Історики припускають, що ймовірно досягнення гірняків в самоврядуванні пояснюються політичною психологією тих днів, або можливо народ був надто заклопотаний відміною рабства і загрозою відокремлення південних штатів.143 Можливо юристи серед законодавців США просто визнали вироблену законодавчу добротність, коли побачили правила. Одне тільки ясно: брак дій конгресу тільки збільшив довіру до соціального контракту, який гірняки самі не тільки винайшли, але й змусили працювати.144

Проте у 1860-х Громадянська війна, пов’язана з цим потреба в коштах і інвестиційні концерни в Каліфорнії, Неваді і Колорадо змусили Конгрес розглянути поєднання сотень гірняцьких законів в одну цілісну систему. Концерни інвесторів стосовно оформлення прав власності на землю відігравали вирішальну роль в цих обговореннях. Один сучасник писав, що з-за відсутності стандартної системи прав власності “капіталісти не бажають давати свої гроші на дорогі глибокі шахти і прохідні машини для них та будівлі, щоб розвідати жилу, яку за гірняцькими правилами можуть невідомо як поділити відповідно до її цінності”.145 Федеральний уряд почав серйозно розглядати шляхи, якими можна було б регулювати видобуток копалин на федеральних землях.146 Згідно Лейсі, одним з головних клопотань до Конгресу від Заходу була “вимога охорони прав власності і можливість купівлі земель з покладами мінералів за вмотивовану ціну”.147

У 1866 році Конгрес вперше оголосив землі з покладами мінералів офіційно відкритими для використання громадянами США – 18 років по тому, як сотні тисяч гірняків вперше почали розробку золота на федеральних землях Каліфорнії. В статуті 1866 року явно писалося, що всі пошуки мінералів можуть бути суб’єктом цих “місцевих гірничих звичаїв чи правил в деяких гірняцьких районах”, які не суперечать законам Сполучених Штатів.148 Призначення закону було не в тому, щоб позбавити прав, набутих неофіційно, а посилити їх “деякими корисними правилами стосовно способу їх утримання і роботи з ними, які не конфліктують з наявними гірняцькими законами, а просто додають узгодженості і стрункості цілій системі”.149 Іншим важливим аспектом цього першого гірничого закону було те, що “дух біля наслідувався безпосередньо з правил добувачів свинцевих руд району долини Грас (Grass Valley Mining District) округу Невада, Каліфорнія … і гірничого району Золотої гори округу Стоурі (Storey), Невада”.150 На додачу до закону, Конгрес пішов настільки далеко, що хвалив американський геній за створення таких неофіційних звичаїв:

Це істотно, що ця велика система створена загалом народом і, за твердженнями найкращих фахівців, є свідченням особливого генію американського народу в створенні влади і порядку, повинна бути збережена і підтримана. Народна влада тут виявила себе у одному з своїх найвеличніших виглядів і просто запрошує нас не знищити, а покласти на ній печатку федеральної держави і легітимної влади.151

Таким чином законодавство 1866 року не тільки визнало законність соціальних контрактів, народжених поза офіційними законами, але також перейняло принципи і права, які були добуті поселенцями в пріоритетних і поселенських претензіях. Закон також розширив патентні права на будь-яку особу чи спілку, які витратили $1000 на роботи і облаштування ділянки, розробленої чи ні. Це було остаточним визнанням, що вартість вкладена в активи, була чимось, що потребує підтримки і захисту з боку закону.

10 травня 1872 року Конгрес прийняв головний гірничий закон, створивши основу офіційної структури американського гірничого законодавства, що існує й по сьогодні. Цей закон зберіг два важливих принципи акту 1866 року: визнання законів гірників і право кожного, хто обладнав копальню придбати право власності в уряду за вмотивованою ціною.152 На протязі двадцяти років неофіційно вироблені закони і традиції гірняків були застосовані в новій офіційній системі. Навіть Верховний суд, чия ворожість до неофіційних прав підняла проскватерські протести, підтвердив чинність федерального гірничого законодавства 1866 та 1872 років у справі “Jennison v. Kirk”. Згідно присуду два статути “дають урядовий дозвіл на право володіння, отримане відповідно до місцевих звичаїв, законів і вироків судів … [і] визнають гарантію уряду поважати приватні права, що випливають з їх мовчазної згоди і ухвали. Це не пропозиція нової системи, а санкціонована, перевірена і узгоджена вже існуюча система, до якої люди вже пристосовані”.153 Протягом 1880-х неофіційні правила гірничих районів і звичаї були інтегровані в одну гармонійну систему офіційного законодавства з прав власності.154

• * *

На кінець XIX століття американські політики і юристи пройшли довгий шлях в царині законодавства з прав власності – і саме скватери були тими, хто привів їх до того. Також було правдою, що для забезпечення житлом, у 1862 році, коли Конгрес видав знаменитий “Ділянковий акт” (“Homestead Act”), який давав 160 акрів безкоштовно будь-якому поселенцю, що живе на землі п’ять років і обробляє її, це було тільки дозволом того, що поселенці вже зробили самі.155 Всупереч легендарним уявленням про Ділянковий акт, більшість поселень відбулись до тог, як був прийнятий закон. “Між 1862 і 1890 роками населення США зросло до 32 мільйонів, але тільки 2 мільйони з них займали 372 649 ферм, заявлених відповідно до Ділянкового акту”.156

Допоки Конгрес таки це ухвалив, поселенці вже мали багато офіційних альтернатив для отримання прав власності на громадські землі.157 Тим не менш, історично Ділянковий акт мав величезне символічне значення, позначаючи кінець довгої, виснажливої і болючої боротьби між елітарним законом і новим ладом, народженим грандіозною міграцією і потребами відкритого і достойного суспільства. Зрештою, переймаючи багато неофіційних традицій поселенців, офіційний закон легітимізував себе самого, став правилом для більшості народу в Сполучених Штатах, а не виключенням.

Значення для країн третього світу і колишніх комуністичних держав

Для країн, що розвиваються і колишніх комуністичних країн у спробі зробити свій власний перехід до капіталізму американський досвід надзвичайно важливий. Визнання та інтеграція неофіційних прав власності було ключовим елементом у перетворенні Сполучених Штатів на найпотужнішу в світі ринкову економіку і створювача капіталу. Як підкреслював Гордон Вуд (Gordon Wood), в той час “сталося щось суттєве в суспільстві і культурі, що звільнило дух і енергію простого народу, як ніколи раніше в американській історії”.158

Цим “щось суттєве” була революція в правах на право власності. Американці, не завжди пристрасно чи усвідомлено, поволі легітимізували неофіційні норми і звичаї стосовно власності, вироблені найбіднішими американцями і об’єднані в закони землі. На початку XIX століття відомості про права власності і правила, що її обслуговували були роздрібнені, розпорошені і не зв’язані. Вони являли собою елементарні записи в реєстрах, особисті листи, неофіційні закони, місцеві правила чи неписані домовленості на кожній фермі, копальні чи містечку. Подібно як в країнах, що розвиваються, та колишніх комуністичних країнах сьогодні, переважна більшість цієї інформації пов’язана тільки з місцевою громадою і не доступна через жодну організовану мережу систематизованої інформації. Хоча американські представники влади ймовірно навіть не планували і не усвідомлювали цього, коли писали такі закони країни, як Пріоритетний і Гірничий акти, в яких вони створили форми відображення, які об’єднали всі ці загублені і відокремлені відомості про права власності у нову офіційну систему прав власності.

Це не було легким завданням чи скорим, як не обійшлося й без примусу. Але американський досвід дуже подібний до того, що діється тепер у третьому світі та колишніх комуністичних країнах: офіційний закон неспроможний дотримуватись народної ініціативи і уряд втратив контроль. В результаті їх народи живуть сьогодні у світі парадоксів подібних до описаного істориком Г. Едвардом Вайтом (G. Edward White): “Коли шахтар залишив свою мазанку і став до роботи, він впровадив останні з індустріальних технологій. Коли фермер вийшов зі своєї хати під очеретом, він часто використовував найсучаснішу сільгосптехніку”.159 Люди третього світу також живуть в мазанках і трущобах, маючи поряд телевізори і калькулятори. Вони також організовані в позовні клуби. І їх уряди також починають давати їм пріоритетні права.

Але те, чого вони досі не мають – це розумно визначеного офіційного права, щоб їх власність була інтегрована в офіційній законній системі, що дозволило б їм використати її для створення капіталу. Через займанщину, пріоритетність, присадибні ділянки, гірничі закони і подібне американці створили нову концепцію власності, “ту, що підкреслює її динамічну сторону, яка пов’язує її з економічним зростанням” і яка замінила концепцію, “яка підкреслювала її статичну характер, прив’язуючи її до захисту від надто різких змін”.160 Американське право власності змінилася від колишньої методики збереження старого економічного ладу до теперішньої, яка, замість цього, є потужним інструментом для створення ладу нового. Результатом були відкриті ринки і капітал потребував підживлювати вибух економічного зростання. Це було “суттєвою” зміною, яка дотепер стимулює економічне зростання США.

По суті, уроки переходу США до офіційності знайдуться не в технічних деталях, а в змінах політичних відносин і в загальному офіційному курсі. Приймаючи закони для інтеграції неофіційних поселень, американські політики висловили революційну ідею, що офіційні установи можуть врятуватись тільки якщо вони відповідатимуть соціальним потребам.161 Американська офіційна система дістала свою силу, тому що була збудована на досвіді пересічних американців і ними вироблених неофіційних традиціях, одночасно відмовляючись від доктрин англійського громадського законодавства, яке мало слабкий зв’язок з особливими проблемами Сполучених Штатів. Протягом тривалого і важкого процесу інтеграції неофіційних прав власності, американські законодавці і юристи створили нову систему, набагато сприятливішу для продуктивної і динамічної ринкової економіки. Цей процес узаконив революційне народження поза нормативними сподіваннями простого народу, яке уряд розбудував у систематизовану і професійну офіційну структуру.

Це не твердження, що країни, що розвиваються і колишні комуністичні країни мусять рабськи наслідувати шлях перетворень США. Є численні негативні результати в досвіді США, стосовно яких вони повинні бути обережними, щоб вберегтись від них. Але, як ми вже побачили, тут є багато чому варта повчитися. Найперший урок в тому, що прикидатись ніби немає неофіційних традицій чи пробувати відкинути їх, без стратегії для переведення їх в офіційну частину – це марна справа, особливо в світі країн, що розвиваються, де, як ми бачили в другому розділі, неофіційний сектор на сьогодні складає більшість мешканців цих країн і оперує трильйонами доларів ділового капіталу.

Зусилля розпочати революцію власності деінде в третьому світі і колишніх комуністичних країнах зіткнеться зі своїми власними потребами, перешкодами і можливостями. Ми мусимо рахуватися з іншими достигаючими революціями в комунікаціях, інформаційних технологіях і прискореній урбанізації. Але загалом ситуація так ж. Сьогодні в багатьох країнах, що розвиваються і колишніх комуністичних країнах, законодавство стосовно прав власності вже не відповідає тому, як більшість народу працює і живе. Як може офіційна система претендувати на легітимність, якщо вона відкидає 80% свого народу? Завданням є виправити цю офіційну неспроможність. Американський досвід показує, що це є потрійне завдання: ми мусимо виявити справжні соціальні домовленості щодо власності, інтегрувати їх в офіційне законодавство і вибудувати політичну стратегію, яка зробить реформу можливою. Як уряди можуть підходити до цих завдань – це предмет наступного розділу.

Розділ 6. Загадка правового безсилля

Закони є породженням не логіки, але досвіду.

            (Олівер Венделл Холмс, суддя Верховного суду США)

 

Майже в кожній з країн, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країн є легальна система приватної власності на нерухомість. Проблема в тому, що вона недоступна для більшості громадян. Всі вони виявилися поза скляним ковпаком Фернана Броделя, і ця прозора для ока конструкція, що виникла в далекому історичному минулому Заходу, надійно захищає вхід в капіталізм, роблячи його надбанням меншості населення. Як ми бачили в главі 2, у більшості залишається єдиний вихід – знайти притулок у позалегальном секторі, де кожен може жити і займатися своєю справою, але без найменших шансів коли-небудь обернути своє майно в капітал.

 

Перш ніж ми візьмемося за методи усунення цього скляного ковпака, важливо усвідомити, що ми в цій справі не перші. Як ми побачимо в цьому розділі, уряди країн, що розвиваються протягом вже 180 років, намагаються зробити свої системи власності доступними для бідняків.

 

Чому вони зазнали невдачі? Причина в тому, що вони діяли під впливом п’яти фундаментальних помилок:

1) у позалегальном або тіньовому секторі господарства шукають притулку для того, аби не платити податки;

2) власність на об’єкти нерухомості позалегальна, тому що не були належним чином проведені землемірні роботи, планування та реєстрація;

3) достатньо добитися того, щоби власністю володіли по закону, а про витрати на законослухняність уряд може не турбуватися;

4) існуючі позалегальні норми або «суспільні договори», що направляють життя нелегалов, можна ігнорувати;

5) домогтися зміни настільки фундаментальних характеристик суспільства, як норми і звичаї, що регулюють як легальну, так і позалегальную власність, можна і при невисокому рівні політичного керівництва.

 

Пояснювати масштаб тіньової економіки, в якій годуються 50-80% населення, бажанням уникнути сплати податків – це щонайменше омана. Більшість людей тікає в позалегальний сектор не тому, що він дає укриття від податків, а тому, що чинні закони держави, хоч би якими витонченими були їхні формулювання, не відповідають потребам і прагненням людей. У Перу, де моя група розробила програму легалізації позалегальних дрібних підприємців, приблизно 276 тис. чоловік добровільно зареєстрували свій бізнес у нових, організованих нами реєстраційних бюро, без жодних перспектив на скорочення податків. У тіньовому періоді розвитку вони взагалі не платили жодних податків. Чотири роки по тому сума податкових зборів з колись позалегальних підприємств склала 1,2 млрд дол. Ми досягли успіху завдяки тому, що змінили закони про підприємство і про власність таким чином, щоб вони стали відповідати потребам підприємців, які звикли до норм і правил позалегального бізнесу. Крім того, ми радикально знизили витрати на бюрократичну тяганину, яка супроводжує реєстрацію нових підприємств. З цього зовсім не випливає, що людям байдужий розмір податків. Але позалегальні виробники і продавці, які звикли до мінімальної прибутковості, добре вміють рахувати. Від нас потрібно було зовсім небагато – дати гарантії, що сумарні витрати на легальне ведення бізнесу виявляться меншими, ніж на тіньовий оборот, полегшити процедури легалізації, як слід попрацювати над поясненням переваг нашої програми і потім радіти з того, як сотні тисяч позалегалів з почуттям полегшення залишають тіньової сектор.

 

Попри загальне переконання, життя тіньовиків ніяк не назвеш вільним від витрат. Податком для позалегального бізнесу є відсутність хороших законів про власність та потреба приховувати свою діяльність від влади. Не маючи можливості інкорпоруватись, тобто отримати права і обов’язки юридичної особи, позалегальні підприємці не здатні залучити інвесторів, аби продати їм частку у власності і в прибутку (акції); їм не дають законний кредит під низький відсоток, тому що у них немає навіть звичайної юридичної адреси. Вони не можуть для скорочення ризиків стати товариством з обмеженою відповідальністю або застрахувати свої операції. Їм доступна «страхування» тільки у вигляді хорошого ставлення сусідів і місцевих хуліганів або бандитів. Більше того, оскільки позалегальні підприємці живуть в постійному страху, що їх накриють і доведеться додатково платити корумпованим чиновникам, вони змушені дробити виробництво, розміщувати його в різних місцях, а це блокує зростання продуктивності праці і робить недоступною економію на масштабах виробництва. У Перу 15% валового доходу від виробництва товарів у тіньовому секторі господарства йде на різноманітні хабарі чиновникам – це й «безкоштовні зразки» продукції, та «подарунки нашому другові», і конверти з грошима. Живучи в постійному страху перед правоохоронними органами, тіньовики не мають можливості відкрито рекламувати свій бізнес для залучення нових клієнтів або для зниження витрат за оптовими поставками.

 

Дослідження, проведені нами в інших країнах, підтвердили, що можливість уникнути витрат і перешкод, що створюються внелегальним статусом, цілком компенсує необхідність сплати податків. Все одно, працюєте ви під покровом законів або в їхній тіні – податки неминучі. Тінь вигідна, тільки коли відносні витрати на легальність виявляються занадто високими.

Інша поширена помилка полягає в тому, що законна реєстрація нерухомості нібито неможлива без новітніх технологій розмежування, вимірювання та обліку. Це справедливо лише частково. Європейці й американці реєстрували нерухомість задовго до появи комп’ютерів і геоінформаційних систем. Як ішлося в попередньому розділі, у Сполучених Штатах землемірні роботи на багато років відставали від процесу закріплення прав власності.

У японському земельному архіві я з подивом побачив, що після Другої світової війни для реєстрації земель використовували картки доби Едо — періоду 1603–1867 років, коли в Едо, нинішньому Токіо, містилася резиденція сьогунів. Ці картки створили за кілька століть до появи аерофотознімання та супутникового визначення координат. Це не заклик відмовитися від сучасних технологій. Я лише хочу наголосити: головною причиною недостатньої капіталізації, незаконного землекористування та позалегального житлового будівництва за межами Заходу є не брак інформаційних або картографічних засобів.

Скляний ковпак Броделя створений не з податків, карт чи комп’ютерів, а із законів. Більшості громадян країн, що розвиваються, і колишніх соціалістичних держав використовувати нерухомість для створення капіталу заважає неадекватна правова й адміністративна система. Під ковпаком перебувають привілейовані групи, які користуються запозиченими на Заході законами. За його межами більшість населення захищає власність за допомогою різноманітних позалегальних інститутів — місцевих версій суспільного договору, що ґрунтуються на спільному розумінні того, як набувають майно і якими мають бути відносини між власниками.

Щоб досягти загальнонаціональної згоди щодо законних та ефективних форм власності, потрібно зрозуміти соціальні й психологічні процеси — переконання, прагнення, наміри, звичаї та правила, на яких тримаються місцеві суспільні договори. Після цього професійні юристи мають об’єднати їх у єдиний загальнонаціональний договір про власність, що матиме силу закону. Саме такого результату порівняно недавно досягли країни Заходу.

Власність — не матеріальний об’єкт, який можна сфотографувати або нанести на карту, і не первинна характеристика активу. Це юридичне вираження економічно значущої згоди людей щодо володіння, використання та обміну активами. Закон є інструментом виявлення й реалізації капіталу. Його головне завдання — забезпечувати дієвість процесів і правил, завдяки яким суспільство може отримувати з активів додаткову вартість.

Отже, завдання більшості незахідних країн полягає не в тому, щоб нанести на одну карту всі будівлі й земельні ділянки, а в тому, щоб поєднати легальні правові норми з позалегальними правилами, які діють за межами скляного ковпака. Жодні масштабні землемірні роботи чи комп’ютерні мережі самі по собі не нададуть активам форми, потрібної для виходу на загальнонаціональний ринок і перетворення на капітал.

Як ми бачили у розділі 3, самі активи не формують соціальної поведінки, не створюють стимулів, не роблять людей відповідальними й не гарантують виконання договорів. Здатність ділити активи, поєднувати їх у нові комбінації та пристосовувати до вимог ринку надають сучасні закони про власність. Саме закон дає змогу виявити й зафіксувати економічний потенціал матеріальних активів, пов’язати їх між собою та запустити інвестиційні й фінансові потоки. Можливість створювати капітал виникає завдяки відображенню вартості активів у документах про право власності.

Понад шістдесят років тому історик права К. Рейнольд Нойес писав, що в сучасній економічній грі роль фішок виконують не стільки матеріальні блага й реальні послуги, скільки правові відносини, які ми називаємо власністю. Вивчення суспільного розвитку відкриває соціальну дійсність як мережу нематеріальних зв’язків — невидимих ниток, що поєднують людей і організовують суспільство. Осягнути реальний світ означає об’єктивувати ці відносини.1

 

Підняти скляний ковпак, який спотворює суспільне життя, можна тільки засобами права. Легальний правовий порядок повинен вступити у взаємодію з позалегальним з метою досягнення їхньої інтеграції, породити суспільний договір щодо власності і капіталу. Природно, що для такої інтеграції потрібні не тільки юристи: потрібні економісти, щоб вести вірні розрахунки; потрібні фахівці з планування міст і агрономи, щоб визначати пріоритетні завдання; потрібні топографи, картографи і комп’ютерники, щоб налагодити роботу інформаційних систем. Але успіх залежить в першу чергу від правильності законів. Все інше має підлеглий і допоміжний характер.

Чи означає це, що саме юристи мають очолити процес інтеграції? Ні. Забезпечити серйозні зміни у галузі права можуть тільки політики. Для цього є багато причин. Перш за все, саме закон захищає права власності. Але у країнах, що розвиваються, та колишніх соціалістичних країнах реальна задача полягає не стільки в поліпшенні системи захисту вже існуючих прав власності, скільки в тому, щоб дати кожному доступ до права власності, тобто створити свого роду «метаправо». Дарування людям такого «метаправа», звільнення їх від поганого закону – це справа політиків. По-друге, узаконені інтереси дуже вузької, але могутньої групи населення, що їх захищають кращі юристи країни, як правило, протистоять будь-яким змінам, і такий стан речей дуже важко змінити. Щоб залучити до справи реформ людей, що мають багаті зв’язку і багато грошей, потрібні зусилля не консультантів, а талановитих політиків, відданих інтересам своїх виборців. По-третє, створення інтегрованої системи приватної власності вимагає не стільки прийняття законів та указів, які добре виглядають на папері, скільки розробки органічних переконанням і культурі людей норм, яким би вони охоче слідували. Підтримувати зв’язки з реальним життям і з інтересами людей – це одне із завдань політиків. По-четверте, створення умов для легалізації тіньової економіки – це головне завдання політиків. Уряди повинні переконати найбідніші верстви свого населення, які не схильні довіряти владі і виживають за рахунок підтримки традиційного способу життя, а також їм мафіозні кола, які їм покровительствують, що добре і вигідно стати учасниками набагато більш вільної і масштабної гри. Крім того, уряди повинні переконати впливові ліві сили, які у багатьох країнах значні, що кращий спосіб допомогти своїм прихильникам – це дозволити їм участь у процесі створення капіталу. Уряд повинен переконати своїх громадян — як таких, що мають всю повноту прав, так і частково позбавлених їх – у тому, що перебудована, інтегрована система прав власності буде дешевше, ефективніше і сприятливіше для майбутнього країни, ніж існуючі роздроблені, що мають анархічний характер, норми. Не досягнувши успіху на цих політичному і юридичному фронтах, жодна країна не зможе подолати систему апартеїду, що відокремлює тих, хто може створювати капітал, від основної маси населення. Скільки б люди не накопичили чи як би старанно вони не працювали, без законно оформленої власності більшості населення в капіталістичному суспільстві не досягти процвітання. Вони так назавжди і залишаться поза увагою політиків, поза законної системи реєстрації, а це означає, що вони приречені залишатися невидимками для господарського процесу. Західні уряди досягли успіху у вирішенні цього завдання – в усуненні скляного ковпака, але це був процес несвідомого пошуку методом проб і помилок, що зайняв кілька століть. Я і мої колеги узагальнили ті елементи конструкції, які ми вважаємо вірними і необхідними, і створили формулу «процесу капіталізації» – її ми використовуємо при консультуванні урядів різних країн (див. мал. 6.1). Детальне пояснення цієї формули не входить в завдання даної книги, але зацікавлені читачі можуть звернутися за подробицями і коментарями до архіву Інституту свободи і демократії. Інша частина цієї глави присвячена двом найважливішим компонентам формули: правовим і політичним завданням.

Малюнок 6.1. Процес капіталізації: запуск в обіг омертвленого капіталу

А. СТРАТЕГІЯ ВІДКРИТТЯ

А.1 Здійсніть ідентифікацію, локалізацію та класифікацію позалегальних активів (омертвленого капіталу)

А.1.1 Залучіть людей, які забезпечили б проникнення у позалегальний сектор.

А.1.2 Визначте причини накопичення позалегальних активів, так, щоби стало можливим створити працездатну типологію.

А.1.3. Встановіть економічні сектори та географічні райони, що відрізняються найбільшою позалегальною активністю.

А.2 Дайте кількісну оцінку нинішньої та потенційної вартості позалегальних активів (омертвленого капіталу)

А.2.1. Розробіть методику оцінки величини позалегальних активів на основі наявної інформації та даних польових досліджень.

А.2.2 Розробіть критерії оцінки достоправильності процедур збору та обробки інформації.

А.2.3 Оцініть значущість отриманих величин позалегальних активів.

А. З Проаналізуйте взаємозв’язок позалегального сектора господарства із суспільством в цілому

А.3.1 Дослідіть істотні зв’язки між урядом і позалегальними активами.

А.3.2 Дослідіть істотні зв’язки між законним бізнесом і позалегальними активами.

А.3.3 Виявіть процеси, в яких уряд вже успішно взаємодіє з позалегальними активами.

А.4 Виявіть позалегальні норми, які регулюють позалегальну власність

А.4.1 Встановіть і розшифруйте позалегальні норми, що визначають те, як володіють власністю і використовують її різні позалегальні групи і спільноти країни.

А.5 Визначте витрати країни на позалегальність

А.5.1 Витрати для позалегального сектора.

А.5.2 Витрати для законного бізнесу.

А.5.3 Витрати для уряду.

 

В. ПОЛІТИЧНА І ПРАВОВА СТРАТЕГІЯ

В.1 Заручіться гарантіями, що вище політичне керівництво країни прийме на себе відповідальність за капіталізацію майна бідних груп населення

В.2 Задійте установи, необхідні для забезпечення швидких змін

В.2.1 Виявити і зв’яжіть з процесом капіталізації різні установи, які в цей час керують правами власності або впливають на їх здатність породжувати додаткові цінності.

В.2.2 Заснуйте, узгодьте і запустіть в роботу установи, які забезпечать швидкі зміни різних процесів, що забезпечують капіталізацію, і, якщо можливо, створіть єдину організацію, що відповідатиме за капіталізацію активів, і розгорніть її відділення по всій країні.

В.2.3 Подбайте про те, щоби процес капіталізації відповідав політичним пріоритетам уряду і відповідав вкоріненим в культурі норм і цінностей, оскільки тільки це забезпечує реалізовуваність всього проекту.

В.3 Усуньте «вузькі місця» в адміністративній та правовій системі

В.3.1 Підрахуйте витрати на капіталізацію, включаючи:

В.3.1.1 Необхідність отримання дозволів в усіх адміністративних органах.

В.3.1.2 Загальну суму платежів за отримання цих дозволів.

В.3.1.3 Загальну кількість документів, які вимагають відповідні інстанції.

В.3.1.4 Вимоги, які практично не можуть бути задоволені.

В.3.1.5 Всі інші транзакційні витрати, включаючи затримки в часі.

В.3.2. Усуньте «вузькі місця» в адміністративній та правовій системі, для чого слід виявити і реформувати установи, що використовуються ними правила і процедури.

В.4 Забезпечте консенсус між легальним і позалегальним секторами

В.4.1 Визначте точки, в яких позалегальінорми збігаються з вимогами закону, щоб узаконити процедури легалізації позалегальної власності за підтримки позалегальної спільноти.

В.4.2 Важливо домогтися, щоб процедури легалізації позалегальної власності забезпечували останній такий же рівень правової стабільності, як і для власності, яка була законною з самого початку, щоб не похитнути довіру легального сектору до процесу реформ.

В.5 Розробіть правила і процедури, які робили б витрати на володіння легальними активами меншими, ніж на володіння позалегальними активами

В.5.1 Введіть у дію уніфіковані закони та процедури, потрібні для управління власністю в країні.

В.5.2 Розширте визначення титулів власності так, щоб вони відповідали новій правовій ситуації, і консолідуйте зведення законів і процедур, які керують процесом капіталізації;

В.5.3 З’єднайте роздроблені шматки законодавства в єдиний блок законів.

В.5.4. Створіть установи та процедури, які забезпечили б економічність процесу капіталізації;

В.5.5 Розробіть зручні та недорогі альтернативи незаконному заняттю земель та інших форм позалегального присвоєння власності; щоб забезпечити повагу до закону, розробіть систему позитивних і негативних стимулів, що заохочують легальні і відвертають від позалегальних операцій з нерухомістю.

В.5.6 Розробіть і впровадьте адміністративні або приватні процедури, що замінювали б судові розгляди, які стимулювали б вирішення конфліктів в рамках закону.

В.6 Розробіть механізми, які зменшують ризики, пов’язані з приватними інвестиціями, включаючи достовірність титулів на право власності, та механізми, що виключали б несплату за публічні послуги

 

C. ОПЕРАТИВНА СТРАТЕГІЯ C.1 Розробіть та впровадьте стратегію операцій “в полі”, процедури, персонал, обладнання, офіси, професійну підготовку та посібники, які дозволять уряду визнавати і обробляти індивідуальні права власності в позалегальному секторі

С.1.1 Розробіть механізми для масового залучення членів незаконних поселень з метою скорочення вартості капіталізації.

C.1.2 Проводьте навчальні курси для груп, які займатимуться організацією капіталізації, для ознайомлення їх з типами позалегальності, з якими їм доведеться стикнутися.

C.1.3 Розробляйте посібники, в яких лідерам і людям з позалегальних поселень пояснюватиметься, яких саме чином вони зможуть збирати докази своїх прав власності.

C.1.4 Готуйтесь до капіталізації позалегальних громад.

C.1.4.1 Виявляйте та готуйте місцевих промоутерів в кожній громаді.

C.1.4.2 Проводьте місцеві рекламні кампанії в кожній громаді.

C.1.4.3 Навчайте кожну громаду, як саме слід доводити наявність прав власності.

C.1.4.4 Навчайте місцевих лідерів записувати інформацію про власність в типову реєстраційну форму.

C.1.4.5 Знаходьте та навчайте приватних контролерів, як підтверджувати інформацію, зібрану громадами.

C.1.5 Збирайте та обробляйте інформації про активи в натурі.

C.1.5.1 Отримуйте або виготовляйте карти із зазначенням меж окремих земельних ділянок (у разі необхідності підготуйте для запису інформації електронні носії).

C.1.5.2 Переконайтеся, що карти із зазначенням окремих ділянок відповідають цим ділянкам в натурі.

C.1.5.3 Вводьте карти в комп’ютерну систему.

C.1.6 Несіть відповідальність за процес збору інформації.

C.1.6.1 Збирайте інформацію про власників і записуйте її в реєстраційні форми.

C.1.6.2 Переконуйтеся, що права власності є дійсними згідно з новим законодавством.

C.1.6.3 Вводьте інформацію про власність в комп’ютерну систему.

C.1.6.4 Реєструйте права власності офіційно.

C.1.6.5 Роздавайте документи про право на власність під час публічної церемонії.

С.2 Реалізуйте комунікаційні стратегії з використанням відповідних засобів масової інформації – з метою активізації участі позалегального сектору, отримання підтримки в ділових колах і в державному секторі, та для отримання згоди осіб, які зацікавлені в збереженні статус-кво

C.2.1 Проводьте кампанію для кожного конкретного типу громади в позалегальному секторі з метою стимулювання їхньої участі в цьому процесі.

C.2.2 Створюйте механізми, які показуватимуть людям, які перебувають в процесі капіталізації, що їхнє майно і права перебувають під таким самим захистом, що і майно і права приватних інвесторів, як вітчизняних, так і закордонних. Це дасть їм підстави поважати договори, укладені в рамках формального правового порядку.

C.2.3 Проведіть кампанію для кожної спільноти, яка може почувати себе вразливою.

C.2.4 Роз’яснюйте переваги капіталізації, звертаючи особливу увагу на скорочення ризиків, ясно давайте зрозуміти, що капіталізація не буде ані порушувати існуючі майнові права, ані обмежувати права третіх осіб.

C.2.5 Проведіть кампанію для професіоналів, зацікавлених у формалізації власності, пояснивши їхню майбутню роль і більш широке залучення в рамках розширеного правового сектора після капіталізації.

С.3 Реорганізуйте організації, які ведуть облік та реєстрацію прав власності з тим, щоб вони могли зібрати воєдино всі економічно корисні дані про позалегальні активи, та інтегруйте їх в єдину базу даних на основі комп’ютерної системи.

C.3.1 Структуруйте організаційні аспекти реєстрації, спростіть процес реєстрації, створіть специфікації для автоматизації інформації, проектування та впровадження систем контролю якості, підбирайте і навчайте персонал, а також встановіть процедури для забезпечення обробки всього масиву даних національної програми капіталізації.

С.3.2 Побудуйте на систему на основі ГІС для забезпечення просторової аналітики.

C.3.3 Створіть механізми контролю, аби гарантувати, що вартість заявки і реєстрації є досить економічо привабливою, аби не мотивувати людей знову повернутись у позалегальність.

C.3.4 Включіть опис особливостей позалегальної власності в зручну для користувачів комп’ютерну форму реєстрації, для зручності її диференціюванння.

C.3.5 Спростіть набір необхідних для реєстрації прав власності даних, які вводяться в комп’ютер, для зручності доступу, після того, як буде законодавчо затверджене спрощення існуючих процедур збору інформації.

C.3.6 Сприяйте оновленню комп’ютерної інформації стосовно майна шляхом розміщення вхідних даних, доступних для людей. Скоротіть транзакційні витрати на юридичну реєстрацію майна та майнових прав та на підтримку правового статусу.

 

D. КОМЕРЦІЙНА СТРАТЕГІЯ D.1 Здійснюйте інформаційну підтримку та забезпечення механізму, який дозволить надання:

D.1.1 Банківських послуг, іпотеки та кредитів.

D.1.2 Комунальних послуг (енергопостачання, водопостачання, каналізація, телекомунікації).

D.1.3 Систем збору (кредитів, відсотків, податків).

D.1.4 Баз даних та інформаційних служб.

D.1.5 Продуктів страхування (майна, збитків, страхування життя, страхування кредитів, застав, страхування титулів).

D.1.6 Національної системи ідентифікації.

D.1.7 Житлового будівництва та розвитку інфраструктури.

D.1.8 Національної безпеки.

Частина I: правові завдання

Якщо все піде, як зараз, то створення інтегрованої системи власності в незахідних країнах виявиться неможливим. Існують десятки, іноді навіть сотні спільнот зі своїми нормами у сфері приватної власності; відомості про права в яких та інша інформація відома тільки “своїм” і сусідам. У країнах третього світу і колишнього соцтабору всі розрізнені характеристики норм, що регулюють володіння нерухомістю, слід звести в єдину систему, з якої можна виділити загальні принципи права. Коротше кажучи, безліч різноманітних суспільних договорів слід звести в один, всеохоплюючий.

Як це здійснити? Яким чином уряд може ознайомитися з нормами, що регулюють позалегальную власність? Саме це питання поставили мені п’ять членів кабінету міністрів Індонезії. В Індонезію я приїхав, щоб організувати переклад та видання моєї попередньої книги, і вони скористалися цією можливістю, щоб поговорити про 90% свого населення, яке заховалося в позалегальному секторі, – то як же ж їм з’ясувати, хто чим володіє в цьому секторі? Я боявся, що, якщо заглиблюсь у викладення технічних деталей процесу наведення мостів між позалегальним і легальним секторами, вони швидко втратять інтерес до розмови, а тому вибрав інший шлях, щоб відповісти на це питання. Будучи в Індонезії, я кілька днів провів на острові Балі, в одному з найкрасивіших місць нашої планети. Там, коли ходиш по рисовим полям, неможливо зрозуміти, де закінчується одне і починається інше поле. Але собакам відомі кордони хазяйських володінь. Кожного разу, коли я перетинав невидимий кордон, один пес замовкав, а інший подавав голос. Ці індонезійські собаки не обізнані в принципах права, але відмінно знають межі володінь, які потрібно охороняти.

То я й сказав міністрам, що всю базову інформацію, потрібну їм для створення законної системи власності, мають у своєму розпорядженні індонезійські собаки. Достатньо пройтися по вулицях сіл і міст, прислухаючись до гавкання собак, і ви почнете поступово підніматися вгору по хитросплетіннях позалегальних відносин власності, і так дістанетеся до пануючого суспільного договору. «А, ви про це, – озвався один з міністрів, – ви про Джукум Адат (народне право)!» * (* У мусульманстві розрізняють шаріат – норми права, розроблені на основі Корану і носять офіційний характер, і адати – правові норми, засновані на звичаях тих чи інших народів, які утворюють так зване звичаєве право. )

Саме завдяки поступовому відкриттю «народного права» західні країни зуміли вибудувати легальні системи прав власності. Будь-який уряд, який всерйоз має намір перетворити пануючі позалегальні норми в загальнонародний суспільний договір щодо легальних прав власності, має навчитися прислухатися до гавкання дворових псів. Щоб інтегрувати всі форми власності в єдину систему, уряди повинні з’ясувати, як і чому місцеві норми працюють, і наскільки вони сильні в дійсності.

Нездатність зробити це пояснює, чому провалилися всі попередні спроби реформування права у країнах, що розвиваються, та колишніх соціалістичних країнах. Люди схильні вважати суспільний договір чимось гранично нематеріальним, деякою вченою абстракцією, що існує тільки у свідомості мрійників типу Локка, Юма і Руссо *. (* Концепція походження державної влади і права в результаті суспільного договору вільних людей активно розроблялася, зокрема, англійським філософом і політичним діячем Д. Локком (XVII ст.) та французьким письменником-просвітителем Ж.-Ж. Руссо (XVIII ст.). Англійська філософ Д. Юм (XVIII ст.) виступав з критикою концепції суспільного договору.) Але я і мої колеги виявили, що у позалегальному секторі суспільні договори – це не просто набір уявлюваних соціальних зобов’язань, зміст яких можна вивести зі спостережень за соціальною поведінкою; це також норми, а їхня дієвість забезпечується реальними людьми. Саме тому до позалегальних громадських договорів можна доторкнутись в самому прямому розумінні слова; в силу цього їх можна зібрати, щоб вибудувати систему прав власності та створення капіталу, і її законність і дієвість буде забезпечуватися суспільством в цілому.

Рух від докапіталістичної системи власності до капіталістичної

Сучасну ринкову економіку неможливо уявити без єдиної законної системи прав власності. Якби розвинені країни Заходу не зуміли інтегрувати всі титули власності в рамках загальної для всіх системи прав власності так, щоби вони стали доступними для кожного, вони не змогли б скористатися перевагами спеціалізації і поділу праці для створення мережі ринків та капіталу, які й стали джерелом багатства цих народів.

Неефективність незахідних ринків багато в чому пояснюється фрагментарністю і локальністю їхніх норм у сфері прав власності. Брак єдності обмежує взаємодію не лише між легальним і позалегальним секторами, але навіть і усередині останнього. Обмін між позалегальними спільнотами існує, але йде він з великим трудом. Такі співтовариства подібні кораблям, які прокладають свій курс, орієнтуючись на взаємне розташування, замість того, щоб користуватися загальними і об’єктивними орієнтирамм, скажімо, зірками або стрілкою компаса.

Для створення сучасної ринкової економіки необхідна єдність правових стандартів 2. У зв’язку з цим К. Рейнолд Нойес зазначає:

Людська природа потребує упорядкованості і визначеності, а для цього потрібно, щоб вихідні судження були взаємно несуперечливими і, завдяки цьому, мали здатність кристалізуватися у форму певних правил – у «цю сукупність догм або систематизованих прогнозів, яку ми називаємо правом»… Зручності та вигоди публіки… примушують знову й знову здійснювати зусилля по систематизації корпусу законів. Вимоги щодо кодифікації відображають прагнення людей визволитися з-під вантажу містики і невизначеності неписаного або навіть прецедентного права3.

Перехід від ситуації, коли люди цілком покладаються на різноманітність позалегальних рішень, що спираються на взаємну згоду сторін, до кодифікованої правової системи – це завдання, яке лякає своєю важкістю. Як ми вже бачили, саме це довелося зробити країнам Заходу, щоб перейти від докапіталістичних «вихідних суджень» до систематизованого зводу законів. Це дозволило їм позбутися свого скляного ковпака. Але, незважаючи на всі досягнуті успіхи, ці країни далеко не завжди усвідомлювали, що саме вони роблять, і не залишили нам креслень. Навіть у Британії, яка діяльно освоювала потенційні можливості промислової революції, реформи розтягнулися майже на століття (з 1829 по 1925 р.), і лише до кінця першої третини XX ст. уряд впевнився, що здатний централізувати інформацію про нерухомість і зробити її загальнодоступною. Джон С. Пейн допомагає скласти уявлення про те, наскільки важко і невпевнено йшла реформа прав власності в Англії:

Була прийнята величезна кількість законів, і англійське право власності виявилося перебудованим з верху до низу. Значна частина реформістських зусиль здійснювалася випадково, в порядку імпровізації, і легко виникає враження, що лідери руху не завжди віддавали собі звіт, що або навіщо вони роблять. З ходом століть англійське земельне право стало настільки технічно складним і заплутаним, що на перших порах задача [його упорядкування] повинна була здаватися практично невирішуваною. Щоб дістатися до суті справи, потрібно було врахувати величезну кількість деталей. Так що англійські реформатори взялися за справу у всеозброєнні благих помислів, маючи скоріше енергію, ніж ясність розуміння. У результаті їм вдалося цілком успішно впоратися зі своїми завданнями, але на це пішло ціле століття, і за цей час нерідко їх починання закінчувалися невдачею, так що реформа у багатьох відношеннях виявилася половинчастою і компромісною 4.

Невдачі примусово нав’язаного права

Комусь може здатися, що сьогодні країнам, що розвиваються, і колишнім соціалістичним країнам буде нескладно позбутися свого скляного ковпака. Зрештою, конституція майже кожної країни і багато міжнародних угод визнають необхідність загального доступу до прав власності. Програми наділення бідних власністю існують майже у всіх країнах, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країнах. Якщо на Заході в XVIII і XIX ст. рух реформ, спрямованих на розширення доступу до прав власності, зустрічав запеклий інтелектуальний та моральний опір, то сьогодні право на власність вважається невід’ємним і неодмінним елементом прав людини. Фундаментальне значення права власності підкреслює цілий ряд сучасних міжнародних угод – від прийнятої в 1948 р. Загальної декларації прав людини * (* Загальна декларація прав людини прийнята Генеральною Асамблеєю ООН. ) і оновленої доктрини католицької церкви ** (** Так звану оновлену доктрину пов’язують з енцикліками римських пап Лева XIII, Івана XXIII та Іоанна Павла II, присвяченими соціальним питанням. ) до 169-го угоди Міжнародної організації праці з прав тубільного населення незалежних країн 1989 року.

Судові та правові системи майже всіх країн світу в тій чи іншій мірі закріплюють положення, що право власності є одним з основоположних принципів права. Міжнародною Гаазькою конвенцією 1899 року оголошено поза законом стародавнє право армії-переможиці на грабунок населення і стягування контрибуції. Таким чином, міжнародне право розглядає особисте право власності як більш священне, ніж суверенне право держав, тобто якщо навіть держава втрачає будь-яку територію, колишні землевласники на ній не терплять ніяких збитків.

Сполучені Штати, Канада, Японія і європейські країни – 25 найбільш розвинених країн світу – досягли в господарському розвитку настільки більшого, ніж країни, які не мали аналогічних систем загальнодоступних, інтегрованих прав власності на нерухомість, що сьогодні практично неможлива економічна програма, яка ігнорує роль прав власності. Ось чому більшість країн, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країн підкреслюють пріоритетну роль програм лібералізації прав власності, які є неодмінним елементом їх програм макроекономічних реформ та розвитку ринків.

 

У країнах Латинської Америки прагнення до легалізації прав власності будинків вже майже два століття є вищим політичним пріоритетом. У першій конституції Перу, написаній в 1824 р., всього через два роки після звільнення від іспанського панування, чітко прописано, що незаможні, а тоді це було майже виключно тубільне населення країни, є законними власниками своїх земель. Кожного разу, коли робилося скандально очевидним, що земельні володіння перуанських індіанців розкрадаються, уряд в підкріплення положень конституції Перу приймав черговий закон. Жоден з них не спрацював. Індіанці отримували закони, які підтверджували, що їхня земля належить їм на законних підставах. Але вони так і не отримали механізму, який дозволив би їм закріпити свої права власності на землю в такому вигляді, щоб їх можна було захищати засобами закону.

 

Тепер причина цього абсолютно очевидна: в Перу (і в багатьох інших країнах за межами Заходу) більшість правових процедур, які створюють законні права власності, не пристосовані до того, щоб працювати з позалегальними свідоцтвами, які нічим не схожі на законні титули власності. (А які ж інші документи можуть бути в розпорядженні незаможних?) Існуючий закон не в змозі також фіксувати акти переходу позалегальних об’єктів нерухомості з рук в руки. Як ми бачили в главі 2, сьогодні при найкращих обставинах – наявності новітніх карт, комп’ютерів, діяльних організацій із захисту прав людини – і при найблагородніших намірах – правові процедури, що забезпечують реєстрацію титулів власності та їх зміни, вимагають для свого завершення до 20 років. Судячи з того, що ми вже знаємо, у XIX ст. індіанці Перу мали справу, швидше за все, з ще більш повільними правовими процедурами. У такій ситуації єдиним розумним рішенням було створення позалегальних правил і механізмів захисту своїх прав власності.

Коли стало зрозуміло, що закони, які нав’язуються державою, не допомагають індіанському населенню Перу конкретизувати свої права на землю, економічна еліта країни почала діяти, вдаючись до все нових прийомів для обходу вимог закону. У тих випадках, коли законних титулів власності не існувало, впливові кола та їхні адвокати почали створювати документальні свідчення за допомогою нотаріусів та місцевої влади, отримували нові титули власності на свою користь (так звані titulos supletorios). У результаті тубільці Перу виявлялися або попзростання обібраними, або їх примушували продати землю задешево. Замість того, щоби розібратися, чому у незаможних не виходить повернути закон на свою користь, уряд зробив висновок, що проблема не в законі, а в природній неповноцінності індіанців. Тому закон удосконалювати не стали, а індіанців загнали у свого роду резервації. У 1924 р. у Перу було прийнято закон, спрямований на захист індійських земель від жадібності і хитромудрості багатіїв та їхніх адвокатів: на цих землях для тисяч індіанців були створені сільськогосподарські поселення, причому їхніх мешканців позбавили права на продаж будь-яких клаптиків цієї території. Так що, захистивши тисячі індіанців від інтриг і шахрайства, їх позбавили, хоча і ненавмисно, можливості використовувати землю для створення капіталу.

Але ці сільгосппоселення вмістили тільки невелику частину тубільного населення. До кінця 1960-х і початку 1970-х рр… більшість індіанців, як і раніше, являло собою вразливу і невлаштовану групу, а на тлі несподівано виниклого сильного і добре організованого лівого руху вони опинилися і потенційно небезпечними. Щоб розвіяти цю нову загрозу, уряд Перу, подібно до керівництва багатьох інших країн третього світу, звернувся до програми аграрних реформ, під час яких у великих господарствах (haciendas) були конфісковані великі ділянки орних і пасовищних угідь для створення більше ніж 600 керованих державою сільськогосподарських кооперативів. І в цьому випадку мета була благородна: гарантувати тубільцям доступ до землі. Але і ця програма закінчилася невдачею, тому що багатьом індіанцям не сподобалося перетворення їх на сільськогосподарських робітників великих бюрократичних підприємств. Вони розбивали ці кооперативи на більш дрібні приватні господарства, знову повертаючись до зрозумілих і гнучких позалегальних методів захисту своїх нових прав на землю. Уряд не врахував того, що, коли люди набувають власність, у них тут же виникають і свої ідеї про те, як її використовувати і на що її можна міняти. Якщо закони заважають робити те, що потрібно і чого хочеться, люди масово залишають систему.

Історія Перу містить повчальні уроки для реформаторів усіх мастей і напрямків. За останні 150 років провалилися всі урядові програми наділення незаможних власністю. Причому провалилися як програми правого спрямування (обов’язкове наділення правами приватної власності), так і ліві витівки (створення керованих урядом колективних господарств для захисту прав бідняків на землю). Потворна політична дилема «ліві чи праві» здебільшого не має ніякого відношення до потреб більшості населення країн, що розвиваються. Ці люди йдуть за рамки законів не тому, що закони націлені на приватну власність або на колективізацію, а просто тому, що вони не відповідають їхнім бажанням. Бажання ці часто змінюються. Іноді їм потрібно поєднати своє майно, а іноді – розподілити його.

 

Якщо закон не допомагає їм у цьому, вони в обхід закону роблять все по-своєму. У країнах, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країнах ворогів власності і формування капіталу характеризує не їх ліва або права орієнтація, а прихильність до status quo. Урядам країн, що розвиваються, пора звільнитися від забобонів, що вкорінені в історії Заходу, в жорстокості політики огороджувань, яка багато століть тому сформувала структуру земельної власності в Британії, або у кривавій експропріації земель тубільного населення Північної Америки. Ці моральні борги підлягають оплаті на Заході, а інші країни тут ні до чого. Урядам країн, що розвиваються, слід прислухатися до гавкання дворових собак і намагатися зрозуміти, який закон стоїть за цим гавканням. Тільки тоді люди повернуться під дах законів.

У міру того, як люди продовжують створювати власність поза межами законів, останні втрачають свою легітимність. За нашими даними, за період 1960-1990-х рр… позалегальний сектор виріс як в Перу, так і в інших країнах, що розвиваються, і в колишніх соціалістичних країнах. Коли в мене виникла думка, що ослаблення позицій статутного права характерно не тільки для Перу, я в 1994 р. створив особливу дослідницьку групу, щоб з’ясувати, чи досягли міжнародні фінансові організації за останні 30 років будь-яких великих успіхів у реалізації програм «легалізації» прав власності в третьому світі, тобто програм, результатом яких стало б належне представництво всіх активів у рамках єдиної системи, здатної породжувати капітал. Група багато місяців займалася просіюванням архівів Казначейства США та міжнародних організацій, але не знайшла нічого навіть віддалено схожого на успішні реляції.

 

Ми виявили зовсім інше. В останні 40 років подібні програми проводили багато урядів, які жбурнули мільярди доларів на фінансування землемірних робіт, картографування і комп’ютеризацію земельних кадастрів. У цих проектів були дві спільні риси: переважна більшість їх були відкинуті на півдорозі як неефективні ( «До біса нових карт і комп’ютерів, а кількість законних власників майже не зросла», – сказав з цього приводу один із керівників урядового проекту в Бразилії.); і, за винятком деяких програм реєстрації приватної власності в Таїланді, всі вони виявилися не в змозі просунути легалізацію позалегальної власності. Ми не знайшли ніяких ознак того, що нерухомість будь-де почала перетворюватися в капітал.

Можливо, справа в тому, що уряди діяли недостатньо активно? Безперечно, ні. У Перу, наприклад, за останні 400 років, з часів іспанського завоювання, уряди не менше 22 разів робили спроби ввести земельну власність в рамки закону. Відсоток успіху – нуль. Ми зв’язувалися з управліннями земельної власності в інших країнах і отримали скрізь однакову відповідь: більшість програм або не мали ніякого успіху, або результати були зовсім мізерними. Важливо зрозуміти, що жоден з тих, з ким ми говорили в цих країнах, не міг стверджувати, що скільки-небудь значна частина виданих титулів на власність дозволила активам стати частиною єдиної мережі капіталоутворення. Факт просто приголомшливий! Неважливо, наскільки наполегливо прагнули до своєї мети країни, що розвиваються, і колишні соціалістичні країни, і наскільки благородними були наміри їхніх урядів. Прірва між тим, чого вимагає закон, і тим, що потрібно зробити, щоби він став дієвим, залишилася практично незмінною. Самого по собі закону недостатньо. Анджей Рапашінський зазначив:

Уявлення, згідно з яким досить ввести відповідний правовий режим, щоб отримати систему прав власності, що відповідає потребам сучасної економіки, є абсолютно нереалістичним, тому що більша частина прав власності тільки в малому ступені може бути гарантована правовими методами. Серцевину інститутів власності утворюють переважно несвідомі форми соціальної та економічної поведінки, які ніколи не піддавалися аналізу, не пов’язані зі сферою правових відносин. Це стара проблема філософії Гоббса * (* Гоббс Томас – англійський філософ XVII ст.): коли більшість людей підкоряються закону, уряд може ефективно і [порівняно] дешево справлятися з тими небагатьма, хто його порушує. Але коли порушення закону робляться масовими, будь-яка влада виявляється безсилою. Коли сила закону поступово втрачає чинність, у кожної людини з’являється стимул слідувати виключно власним інтересам, не звертаючи уваги ні на які формальні обмеження 5.

Країни, що розвиваються, і колишні соціалістичні країни не можна звинуватити у браку політичної волі, грошей або законодавчого забезпечення програм з наділення більшості свого населення правами власності. Проблема в тому, що коли уряди беруться за забезпечення прав власності незаможних, вони діють так, ніби опинилися в правовому вакуумі, так, як ніби вони висадилися на Місяці. Всі програми реформ виходять з того, що достатньо наповнити цей вакуум корисними законами. Але, як правило, ніякого вакууму немає. Більшість людей володіють чималою власністю в рамках дієвих позалегальних норм. І хоча майно незаможних не знаходить відображення в законних системах реєстрації власності, їхні права на ці активи закріплені суспільним договором, у складанні та підтримці якого вони беруть живу участь. І коли статутне право суперечить цим позалегальним угодами, їхні учасники з обуренням захищаються від спроб вторгнення.

Зробити закон органічною частиною суспільного договору

Позалегальні суспільні договори підпирають майже всі системи власності і є необхідною частиною життя в усіх країнах, навіть у сучасних Сполучених Штатах * 1. Як нагадав нам Річард Познер, власність – це частина соціальних відносин, що означає: відповідні норми працюють з найбільшою ефективністю на основі цілковитої згоди щодо прав власності і правил, яким підпорядковується використання і рух активів. За межами Заходу позалегальні суспільні договори панують з однієї простої причини: вони набагато краще, ніж офіційні закони, відображають загальні для всіх уявлення про те, як варто управляти майном. Будь-які спроби створити єдину систему приватної власності, ігноруючи колективні угоди, які її підпирають, з тріском вріжуться в самі підстави прав власності, віра в які дає більшості людей впевненість у завтрашньому дні. Спроби реформувати права власності закінчуються провалом, тому що чиновники, які займаються розробкою і впровадженням нових законних відносин у цій сфері, не віддають собі звіт в тому, що більшість громадян підкоряються твердим правилам, гарантованим позалегальним суспільним договором.

Ідея про те, що закони діють лише тоді, коли спираються на суспільний договір, походить ще від Платона — давньогрецького філософа IV століття до н. е., який не уявляв іншого джерела легітимності. Навіть Іммануїл Кант, німецький філософ XVIII століття, у критиці Локка писав, що суспільний договір має передувати реальним правам власності, адже такі права потребують суспільного визнання. Для цього не завжди потрібні державні закони: якщо спільнота рішуче підтримує певні правила й домовленості, вони вже можуть стати основою прав приватної власності та захистом від суперечливих приписів писаного права.

Ось чому закони і титули приватної власності, що насаджуються без урахування існуючого суспільного договору, виявляються недієздатними: їм бракує легітимності. Щоб її надати, потрібно узгодити закони з існуючими суспільними договорами, які визначають реально діючі права власності. Проблема, звичайно, полягає в тому, що відповідні суспільні договори потрібно збирати по крихтах в сотнях позалегальних юрисдикцій, розсіяних по селах і приміських поселеннях. Є тільки один системний метод включення цих суспільних договорів в законну систему прав власності: потрібно побудувати правову та політичну структуру – міст, якщо завгодно, – яка була б настільки споріднена позалегальним звичаями більшості населення, що люди з радістю рушили б через цей міст, щоб приєднатися до нового, всеохоплюючого і законного суспільного договору. Але цей міст повинен бути достатньо міцний, аби не впасти і не відкинути людей назад, у сферу позалегального права, і він повинен бути достатньо широким, щоб ніхто з нього не звалювався. Захід століттями діяв саме так. Харольд Берман нагадує нам:

Систематизація законів, що діють в різних поселеннях… виявилася можливою лише завдяки тому, що в цих поселеннях вже була наявна розвинена неформальна структура правових відносин… Західна правова традиція виникла колись із структури соціальних і господарських взаємовідносин між групами і всередині груп, які влаштувалися на землі. Поведінкові закономірності цих взаємин отримали нормативну силу: звички звернулися в звичай… а звичай – в закон 8.

Створення правового і політичного моста між локальними і розрізненими громадськими договорами і загальнонаціональним законом є саме те, що Ейген Губер (Видатний швейцарський юрист, на якого було покладено розробка швейцарського цивільного законодавства, офіційно прийнятого в 1907 р.) зробив у Швейцарії на початку XX ст. Губер привів римські за походженням офіційні закони Швейцарії у відповідність із звичаями, правилами та поведінкою, прийнятими в сільських поселеннях, у великих і малих містах країни. Він звів всі розрізнені угоди про власність в єдине зведення кодифікованих законів, які захищали права та обов’язки людей відповідно доі звичними для них місцевими нормами. Губер любив цитувати стару німецьку приказку: «Das Gesetz muss aus dem Gedanken des Volkes gesprochen sein» (Буквально: «Закон повинен бути випитаний у народної думки».), – що можна перекласти приблизно так: «Закон повинен виходити з вуст народу». Як ми бачили в главі 5, американська система права проявила таку ж повагу до існуючих громадських договорів. Джерелом її сили були не послідовність правової доктрини і не професіоналізм розробників, а прагнення влади зробити неопрацьовані активи продуктивними.

У розвинених країнах перехід від позалегальних відносин до унітарної законної системі приватної власності відбувся не на порожньому місці. Систематизація законів, що лежать в основі сучасної системи прав власності, виявилася можливою тільки тому, що влада пішла на те, щоб позалегальні відносини, які здавна існували між простими людьми, в деяких випадках витісняли статутні закони: «Закон одночасно виникав знизу, зі структур і звичаїв всього суспільства, – писав Берман, – і спускався згори, як вираз політики і цінностей правителів суспільства. Закон допомагав інтеграції верхів і низів» 9.

Домігшись вкорінення офіційного права власності в громадських договорах, уряди країн Заходу заслужили доброзичливе ставлення народу, що дозволило подолати будь-який опір. Результатом стала єдина легальна система прав власності. Досягнувши цього результату, уряди змогли приступити до інтеграції розрізнених конвенцій в загальнонаціональний суспільний договір. І якщо раніше тільки власник будинку і його сусіди могли підтвердити, що будинок належить саме такому-то, то з появою легальної системи приватної власності будь-хто отримав можливість упевнитися в тому, хто чим володіє. Законні титули приватної власності дали людям можливість запропонувати плоди своєї праці увазі загальнонаціонального ринку. Ось так західні країни створили невичерпне джерело енергії, що забезпечує рух сучасних ринків і всієї капіталістичної системи.

Інтеграція інституту власності полегшила людям життя і бізнес. Зникла необхідність брати участь у місцевому політиканстві, вбачаючи в ньому основний захист своїх прав власності. Легальність титулів власності дозволила людям звільнитися від обтяжливих місцевих норм, які неминуче виникають у замкнутих суспільствах. Стало можливим ефективно контролювати свої активи. І навіть більше того – маючи на руках надійне документальне підтвердження прав власності, люди змогли зосередитися на економічному потенціалі своєї нерухомості. А оскільки тепер будь-який учасник ринку отримав можливість упевнитися в правдивості їхніх відомостей про нерухомість та бізнес, власники втратили анонімність і набули відповідальність. З часом ці механізми легальних прав власності створили умови для появи загальнонаціональних ринків нерухомості і капіталу, в яких багато хто зміг брати участь.

Міцність докапіталістичних суспільних договорів

Чи можна вважати суспільні договори, що превалюють нині в країнах, що розвиваються, досить міцним фундаментом для створення офіційного права? Без сумніву. Існують гори фактів, які свідчать, що коли державним чиновникам доводиться мати справу з недокапіталізованими сектором, вони явним і неявним чином зважають на позалегальні суспільні договори. Звіти міжнародних благодійних організацій постійно посилаються, хоча і непрямим чином, на позалегальние угоди. Яким іншим чином уряди могли б реалізовувати програми реконструкції найбідніших міських і сільських районів своїх країн, якби вони не вміли домовлятися з позалегальними організаціями одержувачів допомоги? Той факт, що уряди і міжнародні фінансові організації допомагають поселенням сквоттерів з порушенням прав власності підключатися до систем комунального господарства (до доріг, електрики, водопроводу та школ), є відкритим доказом визнання позалегальних систем власності. Як відзначили Роберт Кутрів і Томас Улен, «умови [прав власності] часто бувають ефективнішими, коли люди добровільно їх приймають, ніж коли їх нав’язує законодавець» 10.

Внелегальние суспільні договори становлять комбінацію звичаїв, імпровізованих норм і правил, вибірково запозичених з офіційного права. Оскільки в більшості країн, що розвиваються, відсутній захист з боку державного закону, власністю переважної частини їхнього населення управляють позалегальні закони. Для західного читача, який звик до того, що підкорятися доводиться тільки одному закону, все це може прозвучати дивно або навіть безглуздо. Але, я мав нагоду бувати і працювати в дюжині країн, що розвиваються, і я переконався, що там скрізь легальний і позалегальний закони співіснують пліч-о-пліч. Це чудово висловила Маргарет Грутер:

Закон… це не просто набір усних, записаних або формалізованих правил, яким люди сліпо підкоряються. Закон, скоріше, становить формалізацію правил поведінки, що схвалюються значною частиною населення, що відображають поширені поведінкові стереотипи і потенційно вигідні тим, хто їх дотримується. (Коли люди не визнають ці потенційні вигоди або не вірять в них, закони часто ігноруються або порушуються.) 11

Інший правознавець зауважив, що вже звичну для Заходу практику, відповідно до якої саме «уряд приймає закони і встановлює порядок, в історичній перспективі не можна визнати нормою» 12. Немає нічого нового в ситуації, коли в одній країні існують різні закони. Континентальна Європа жила в умовах правового плюралізму рівно до тих пір, поки в XIII і XIV ст. не було заново відкрите римське право, після чого всі тодішні закони були поступово систематизовані.

Не слід надмірно дивуватися тому, що позалегальная діяльність у країнах, що розвиваються, та колишніх соціалістичних країнах – нічим не нагадує хаос. У Перу в ході наділення законними титулами власності сотень тисяч бізнесменів і домовласників моя організація жодного разу не зіткнулася з позалегальной групою, яка не узгоджувала б свою діяльність з добре визначеними загальними правилами. При відвідуванні недокапіталізованих областей Азії, Латинської Америки або Середнього Сходу ми жодного разу не стикалися з хаосом і некерованістю. Кожен уважний спостерігач швидко починає розрізняти стереотипи поведінки. У найгірших випадках нашим очам відкривався запущений сад, але жодного разу – дикі джунглі.

Так само, як колись на Заході, позалегальний сектор у країнах третього світу й колишнього соціалістичного табору стихійно створив власні норми майнових прав. Щоб захистити нові права від зазіхань, люди виробили дієві позалегальні правила. Пам’ятаймо: виняткове право на майно виникає не тому, що його проголосив власник, а тому, що інші визнають обґрунтованість його претензії. Люди залежать одне від одного у захисті активів. Тому місцеві суспільні договори мають бути особливо міцними: їм доводиться протистояти зовнішнім зазіханням, насамперед загрозам із боку держави. Тому, хто сумнівається в їхній дієвості, досить зачепити будь-яке позалегальне право, щоб отримати цілком конкретну відсіч.

В останні 40 років позалегальнінорми розповзлися, як масляна пляма. Газетні репортажі про те, що «позалегальний сектор росте як на дріжджах», публікуються в столицях третього світу з такою ж регулярністю, як звіти про футбольні матчі. Формальне право не встигає за швидким розвитком позалегальних угод. У сфері нерухомості, наприклад, джерелом позалегальних суспільних договорів є не тільки незаконні поселення сквоттерів-мігрантів, а також дефіцит житла та програми міських чи аграрних реформ, поступова деградація програм контролю над рівнем орендної плати та позалегальное придбання або оренда землі для потреб житлового та промислового будівництва. Більшість громадських договорів реалізуються за активної допомоги комерційно, політично чи релігійно зацікавлених агентів, що беруть на себе роль «брокерів по операціях з нерухомістю», яких привертає до справи чи то власна вигода, чи то необхідність захистити своїх виборців. Загальною характеристикою їхніх клієнтів є те, що ринкові ціни на нерухомість їм не по кишені. Мені довелося бувати в країнах, де збройні сили виділяють офіцерів, що перебувають на дійсній службі, для закупівлі у позалегальном секторі житла для військовослужбовців, що виходять у відставку. Ще більш вражаючим є те, що мені довелося спостерігати, як муніципальна влада, яка відповідають за сектор нерухомості і оформлення титулів на власність, організовуює незаконне захоплення землі, щоб забезпечити своїх людей пристойними ділянками для будівництва будинків. Нещодавно я відвідав велике селище сквоттерів, створене з ініціативи самої міської ради, щоб забезпечити житлом 7000 сімей державних службовців. В іншій країні місцева газета, заінтригована розмахом позазаконних операцій з нерухомістю, вирішила перевірити, чи існує законний титул власності на резиденцію глави уряду. З’ясувалося, що – ні. Газета пожартувала, що державні закони приймаються на позалегальной території.

Слідом за позалегальними правами на землю учасники операції створюють установи, що забезпечують реалізацію нового суспільного договору: позалегальні ділові та житлові організації регулярно збираються на засідання, приймають рішення, здійснюють нагляд за створенням інфраструктури, стежать за дотриманням адміністративних процедур і оформлюють різні особисті документи. Зазвичай у них є робочі приміщення, де зберігаються карти та книги обліку прав власності. Всюди найбільш вражаючою рисою таких установ є їхнє прагнення легалізуватися, одержати законні права. У містах позалегально побудовані житлові та виробничі будівлі з часом набувають такого вигляду, що їх зовні не відрізнити від аналогічних будівель легального сектору. У всіх країнах, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країнах, де мені довелося побувати, межа між легальним і позалегальним секторами дуже умовна. Вздовж кордону розставлені контрольно-пропускні пункти, в яких здійснюється контакт між позалегальними організаціями та державними чиновниками, причому перші намагаються отримати легальний статус, а останні – створити видимість порядку 13. Зазвичай нелегалам вдається знайти спільну мову з тими чи іншими державними органами, найчастіше – на місцевому або муніципальному рівні. Більшість груп намагаються домовитись про будь-який легальний статус, щоб мати можливість захищати свої права, тоді як деяким вже вдалося домогтися якогось стабільного становища в рамках закону. Є ще одна переконлива ознака того, що нелегали пристрасно прагнуть піти з холоду і проникнути всередину: для ведення переговорів з державними органами вони вибирають чарівних і дипломатичних лідерів, які нічим не нагадують босів вуличних банд.

Прислухатися до гавкання собак

Не виключено, що більшість урядів країн, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країн готові визнати, що причиною експоненціального зростання позалегальності є не катастрофічне падіння поваги до закону, а проста безвихідь – треба якимось чином захищати свою власність і заробляти на життя. Коли уряд доходить, нарешті, до визнання цього факту, залишається тільки вжити заходів, щоб виправити становище. Нелегали, зрозуміло, прагнуть перетнути міст і отримати легальний статус, але вони підуть на це лише за умови, що уряд зробить перехід легким, безпечним і дешевим. Позалегальні власники вже непогано організовані і законослухняні, хоча підкоряються вони аж ніяк не державним законам. Тепер вже справа урядів з’ясувати, що собою являють ці позалегальні норми і як їх інтегрувати в систему легального права власності. Але якщо вони для розробки нових законів спробують найняти високооплачуваних юристів з престижних корпорацій Делі, Джакарти або Москви, їм ніколи не досягти мети. Необхідно вирушити в дорогу по міських вулицях і сільських дорогах, уважно прислухаючись до гавкання собак.

Закон, що панує сьогодні в країнах Заходу, виник не з запорошених томів кодифікованих законів. Це жива єдність, що виникла в реальних життєвих відносинах і вигодувана мріями і прагненнями простих людей задовго до того, як за неї взялися руки професійних юристів. Перед тим, як вдалося зайнятися систематизацією законів і зведенням їх у єдиний кодекс, потрібно було закон відкрити. Теоретик права Бруно Леоні нагадує нам:

Римляни і англійці поділяли ідею, що закон можна швидше відкрити, ніж встановити, і що ніхто і ніколи не володіє в суспільстві такою владою, щоб диктувати свою волю як закону. У цих двох країнах завдання «відкривати» закон було довірено, відповідно, юридичним радникам (jurist consult) і суддям – двом категоріям людей, які певною мірою схожі з науковими експертами сучасного світу 14.

«Відкриття закону» – це саме те, чим я і мої колеги займаємося останні 15 років у різних країнах, і це ж є першим кроком допомоги урядам країн, що розвиваються, в побудові законних і таких, що охоплюють всіх громадян – систем власності. Якщо відсторонитися від голлівудського стереотипу людей з країн третього світу або колишнього соцтабору – а це, як правило, строкатий набрід вуличних торговців, вусатих партизанів і бандитів слов’янського походження, – ви виявите, що коли справа доходить до захисту майна та ведення бізнесу, їхня культура мало чим відрізняється від культури західних народів. Присвятивши довгі роки вивченню багатьох країн, я прийшов до переконання, що позалегальні угоди з приводу власності в цих країнах разюче схожі з аналогічними легальними аналогами в країнах Заходу. В обох випадках явним чи неявним чином визначається, хто на що має право і які межі цих прав і можливих операцій; в обох системах встановлені процедури реєстрації прав власності та гарантії дотримання цих прав, правила встановлення меж власності, норми вчинення угод, критерії визначення ситуацій, коли необхідна згода владних структур і коли в цьому немає потреби, методи оцінки достоправильності документів, стимули, що заохочують людей виконувати укладені угоди і поважати закон, і критерії допустимості тією чи іншою мірою анонімності в угодах.

Є всі підстави припустити, що люди мають дуже схоже розуміння прав власності. І це не повинно дивувати: люди завжди позичали один в одного розумні форми поведінки. Більш того, в останні 40 років люди почали багато їздити по світу, а якщо ще врахувати революцію в засобах масових комунікацій, легко зрозуміти, чому ми приречені на те, що наші цінності і прагнення будуть і далі зближуватися. (Жителі країн, що розвиваються, також дивляться телевізор, ходять в кіно, користуються телефоном і хочуть, щоб їхні діти одержували добру освіту і вміли користуватися комп’ютерами.) Абсолютно неминуче, що в рамках однієї країни позалегальні норми і правила будуть швидше схожими, ніж несхожими 15.

Проблема з позалегальними суспільними договорами в тому, що документи та інформація, які породжуються ними, не мають такого ступеню вірогідності, щоб знайти використання поза межами свого району. Позалегальні системи власності є стабільними і значущими для членів групи, але їхній вихід назовні та взаємодія з іншими аналогічними системами – ускладнені. І в цьому відношенні ситуація тут точно така ж, як колись на Заході, коли там не існувало законних титулів власності. У деяких землях на території сучасної Німеччини до XVв., наприклад, вже використовувалися реєстри нерухомості, але більша частина європейських законів, якими регулюються операції з нерухомістю, існувала ще тільки в усній традиції.

Багато хто вбачає у стародавніх символах і ритуалах попередників законних титулів власності та реєстраційних записів. Як писав британський філософ і історик XVIII ст. Дейвід Юм, в його час в деяких районах Європи землевласники кидали між собою каміння та землю в ознаменування того, що обмін земельними ділянками відбувся; продаж врожаю пшениці фермери символізували передачею ключів від комори, в якій вона зберігалася. В імператорському Римі дуже схожим чином закон вимагав, щоб на знак передачі прав власності продавець вручав покупцеві гілки і пучки трави. У японців також існували ритуали підтвердження завершення угоди. Наприклад, в районі Гумма Кодзуке в епоху Токугава (Токугава – династія сьогунів (військово-феодальних правителів Японії), що правили в 1603-1867 рр…) з XVII до XIX ст., коли закон забороняв продаж сільськогосподарських земель, ділянки все-таки переходили з рук в руки; на підтвердження цих позалегальних угод складалися письмові документи, справжність яких посвідчували родичі продавця і староста села.

Письмові документи поступово накопичувалися у місцевих «реєстраційних бюро». Пройшло досить багато часу, і відповідні записи почали робити в спеціальних реєстраційних журналах. Але тільки в XIX ст. вдалося стандартизувати і звести дані різних «реєстраторів», щоби створити єдину легальну систему власності, яка діє на Заході і до цього дня.

Країни третього світу і колишнього соцтабору в цей час перебувають у тому ж стані, в якому були Європа, Японія та Сполучені Штати кілька століть тому. Тепер перед ними стоїть завдання – виявити і зібрати всі реєстраційні документи, що посвідчують право приватної власності, і надати їм інтегровану системну форму, щоби кожний об’єкт нерухомості знайшов бюрократично оформлену родову сутність, яка вимагається мережею відносин породження капіталу.

Розшифрування позалегального права

Коли мої колеги і я вперше зіткнулися із завданням інтеграції докапіталістичних норм стосовно власності та створення сучасної (капіталістичної) системи прав власності, ми звернулися до західного досвіду. Але, зайнявшись пошуками інформації про те, як розвинені народи здійснювали колись перетворення своїх позалегальних норм у форму закону, ми виявили, що Захід не залишив нам креслень. На жаль, майже не задокументовано, як саме країни Заходу визначали, які види позалегальних доказів прав власності стануть спільними знаменниками стандартизованої системи прав власності. Джон Пейн пояснює ситуацію на прикладі Англії:

Законний доказ прав власності як неодмінна частина операції з купівлі-продажу землі з’явилося в англійському праві порівняно пізно, але існуюча інформація настільки мізерна, що всі гіпотези такого роду приречені залишитися простими здогадками. Істориків страшенно злить та обставина, що якщо помітні історичні події зазвичай доходять до нас з безліччю деталей і подробиць, то люди рідко вважали вартою справою фіксувати повсякденну, рутинну діяльність. Це здавалося зайвим: кому потрібно пам’ятати всі ці банальності? У результаті саме повсякденне і загальновідоме виявляється абсолютно невідомим для наступної епохи, а для відтворення картини побуту минулих епох доводиться ретельно збирати крихти інформації з джерел, складених із зовсім іншою метою. Це повною мірою стосується і діяльності юристів, що займалися операціями з нерухомістю, і ми маємо дуже приблизне уявлення про те, як саме вони діяли до настання XIX в.16

Керуючись рідкісними історичними свідченнями, ми змогли заповнити прогалини результатами наших власних емпіричних досліджень, і саме так, на дотик, знайшли дорогу в нетрях позалегального світу і зрештою навчилися тому, яким чином можна дістатися до суті суспільних договорів, які є базою прав власності в країнах третього світу. Вийти на ці норми – це зовсім не те ж саме, що знайти докази прав власності в легальній системи реєстрації нерухомості, де багаторічні записи дають повне уявлення про послідовну зміну власників кожного об’єкта. Недокапіталізований сектор, крім усього іншого, не має механізму централізованої реєстрації операцій з нерухомістю, тобто бюрократичним апарату, що становить центр організованого суспільства. Єдине, чим володіють мешканці цього сектора, так це виразнним, ясним і детальним розумінням того, хто чим сьогодні володіє.

У силу цього існує тільки один спосіб для збору інформації про власність в певному районі – увійти в контакт з тими, хто там живе і працює. Якщо уподібнити власність дереву, формалізована система прав власності діахронічна в тому сенсі, що дозволяє відстежувати походження кожного окремого листа, гілочки, гілки, стовбура і так аж до коренів. Підхід до вивчення позалегальної власності може бути тільки синхронічним: щоб визначити, кому що належить, сторонній повинен зробити спили і встановити статус кожної гілки і кожного листка щодо сусідніх гілок і листя.

Отримати синхронну інформацію можна тільки на місці: потрібно поїхати в райони, де не існує законної системи реєстрації власності (або вона ненадійна), і ввійти і контакт з місцевою легальною і позалегальними владою, щоб зібрати інформацію про права власності. На ділі все це не так вже й складно. Хоча в глухих районах деяких країн письмові документи ще не в моді, більшість людей з позалегального міського сектора навчилися писати свідоцтва про право власності відповідно до прийнятих в тих краях правил, і уряд змушений в тих чи інших ситуаціях рахуватися з цими документами.

Ніхто, наприклад, не вірив, що на Гаїті ми знайдемо документи, які фіксують права власності. Гаїті є однією з найбідніших країн світу; 55% її населення є неписьменним. Тим не менш, ретельно обстеживши міські райони Гаїті, ми не знайшли жодної позалегальної ділянки землі, халупи або будови, власник яких не мав хоча б одного документа, що захищає його права, навіть якщо мова йшла про «права сквоттера» (див. на мал. 6.2 зразки позалегальних гаїтянських документів на право власності). У якій би країні світу ми не опинилися, більшість нелегалів мали в своєму розпорядженні які-небудь артефакти, що фіксували і підтверджували їхні претензії на нерухомість. Саме на базі цих позалегальних документальних свідоцтв та відомостей, отриманих у ході інтерв’ю, нам вдавалося всюди добиратися до серцевини суспільних договорів, що складають фундамент систем власності на нерухомість.

Хоча для встановлення угод про власність позалегальні джерела інформації дуже важливі, існують також офіційні та юридичні джерела. Високопоставлені політики рідко віддають собі звіт в тому, як щільно працівники нижніх рівнів урядової адміністрації підтримують контакти з позалегальним сектором. Міській владі, управлінням міського планування, чиновникам санітарно-гігієнічної служби і багатьом іншим доводиться робити офіційні оцінки масштабів протизаконної діяльності у позалегальних поселеннях або в підприємницьких групах, які постійно з’являються у відповідних районах. Ми навчилися на підставі офіційної документації знаходити райони, в яких превалює позалегальна діяльність.

Варто уряду зрозуміти, де і в якій формі шукати свідчення прав власності, і він отримає «нитку Аріадни», що веде до суспільного договору. Такі свідчення є результатом домовленості всередині спільноти про те, хто чим володіє і що кожен власник може робити зі своїм майном. Щоб прочитати ці документи й зрозуміти їхній зміст, не потрібна спеціальна археологічна підготовка. Їхні автори керувалися цілком практичною метою: якомога точніше повідомити всім зацікавленим, на які права щодо певних активів вони претендують, і надати докази обґрунтованості цих претензій. Документи створювали так, щоб їх можна було зрозуміти. Відсутність єдиного стандарту не слід плутати з неосвіченістю. Як слушно зауважує Джон П. Поуелсон у книжці «Історія землі» (The Story of Land), навіть у віддалених сільських районах країн, що розвиваються, люди завжди вміли ефективно захищати й обґрунтовувати свої права.17

Отримавши задокументовані свідоцтва про право власності, уряд може проаналізувати їх і виявити принципи та правила суспільного договору, на якому вони ґрунтуються. Так реформатори отримують основні складові позалегального права. Далі ці правила потрібно кодифікувати — об’єднати в робоче зведення норм, щоб порівняти їх із чинним законодавством.

У цьому немає нічого незвичного. Подібні процедури використовують для уніфікації законів усередині держави, як у випадку Єдиного комерційного кодексу США, та на міжнародному рівні, як у праві Європейського Союзу або правилах Світової організації торгівлі. Зіставивши легальні й позалегальні кодекси, реформатори можуть привести їх у відповідність і створити єдину систему регулювання власності. Вона матиме легітимність, якщо відображатиме реалії і легального, і позалегального життя. Саме так країни, що розвиваються, та колишні соціалістичні держави можуть розв’язати свої правові проблеми. Подібним шляхом формувалося право на Заході: непрацюючі норми поступово відкидали, а дієві правила включали до офіційного закону.

Якщо все це звучить скоріше як програма антропологічних досліджень, ніж як база правових реформ, то це тільки тому, що знання про незаможних монополізовано університетськими вченими, журналістами та активістами різного роду політичних рухів, якими рухають допитливість або співчуття, але не прагнення до розбудови законодавства. А де ж були юристи? Чому їх увагу не привернули закон і порядок, що породжуються їхнім власним народом? Істина в тому, що в цих країнах юристи надмірно поглинені вивченням і адаптацією західних законів. В університетах їм вбили в голову, що місцева правова практика – це не справжній закон, а щось романтичне, вивчення чого краще залишити фольклористам і антропологам. Але якщо юристи хочуть взяти участь у створенні гарних законів, їм слід покинути бібліотеки і познайомитися з життям позалегального сектору, який є єдиним джерелом інформації, потрібної для побудови справді легітимної системи офіційного права. Вивчення логіки і принципів цього «народного права» може дати реформаторам розуміння того, що потрібно зробити для створення дієвої та працюючої правової системи.

Варто зробити все це, і уряди в буквальному сенсі слова вступлять в контакт з суспільним договором. Вони отримають у своє розпорядження інформацію, потрібну для інтегрування незаможних та їх власності в рамки легального закону і появи у них можливості брати участь в капіталістичному розвитку. Але для впровадження правової реформи необхідно зруйнувати status quo. А це – складне політичне завдання.

·

o

Частина II: політичне завдання

Перехід від феодальної і родової організації життя до сучасної системи приватної власності, яка існує в країнах Заходу, ніким і ніколи не планувався. Проте на тих етапах тривалої історичної еволюції, яка призвела до сучасності, коли реформатори бралися за програми «демократизації» власності, щоб зробити її доступною для більш широкого кола громадян, успіх приходив як винагорода за продуманість політичної стратегії. Так, успіх супроводжував Томаса Джефферсона, який наприкінці XVIII ст. у Вірджинії підвищив «ліквідність» нерухомості, знищивши правило майорату (Система спадкування землі тільки старшим сином у родині.), яке робило сімейні володіння неподільними і землю невідчужуваною. Коли на початку XIX ст. керівники уряду Пруссії Г. Штейн і К. Гарденберг (Уряд Г. Штейна в 1807 р. проголосив звільнення селян від кріпацтва. К. Гарденберг, який став у 1810 р. канцлером, скасував натуральні повинності селян, проголосив свободу обороту земельного майна.) здійснили звільнення селян із землею, а Е. Губер у Швейцарії на початку XX ст. почав зводити воєдино строкату систему прав власності, вони штурмували твердині status quo у всеозброєнні продуманої стратегії. Спершу вони за допомогою хитромудрих законів заручилися масовою підтримкою, що дозволило без крові довести до кінця задумані революційні перетворення.

Чому і сьогодні потрібна політична стратегія? Хто в змозі стати на захист правового апартеїду, що відрізняється настільки кричущою несправедливістю? І насправді, мало хто візьметься відкрито заперечувати необхідність реформ. Але невеликі групи політично впливових людей не можуть не зрозуміти, що реформи неодмінно торкнуться основи їхньої влади, і обов’язково будуть ставити палиці в колеса. З цим пов’язана ще одна проблема: багато законів, що перекривають більшості населення доступ до капіталу, можуть одночасно служити захистом життєвих інтересів впливових груп. Відкрити незаможним доступ до капіталізму не так просто, як зіштовхнути з дороги гору сміття за допомогою бульдозера. Це швидше схоже на те, як, перебираючи гілку за гілкою і прутик за прутиком, перебудовують орлине гніздо, намагаючись при цьому не потурбувати самого орла. Хоча незручності, що дістаються в ході такої реформи на долю впливової меншості, зовсім незначні в порівнянні із загальнонаціональним виграшем від того, що бідняки отримають доступ до капіталу, для запобігання протидії перетворенням необхідні сильна політична воля та підтримка мас.

Для такої роботи потрібні досвідчені і навіть витончені політики, здатні, фігурально висловлюючись, витягнути гніздо з-під орла і при цьому не втратити око. Тільки такі люди здатні добитися змін для більшості, але при цьому не стривожити підозрілу меншість. У ході капіталізації незаможних доводиться зводити воєдино дві явно протилежні системи власності в рамках одного зведення законів. Для успіху потрібно, щоб за справу взявся президент країни або її прем’єр-міністр і зробив цю реформу основою урядової політики. Тільки за підтримки на найвищому рівні реформа може отримати достатню силу і зламати тупу та незговірливу інерцію status quo. Тільки участь керівників держави може перешкодити бюрократичним рогаткам і політичним сваркам паралізувати перебіг реформ. Коли народ готується до проведення масштабних змін – будь то припинення інфляції, приватизація державної власності або расова десегрегація освіти, – очолювати реформи має лідер держави. Емансипація незаможних повинна бути справою вищого політичного керівництва країни.

Історія та особистий досвід вчать нас, що при проведенні революції в сфері власності на керівника країни лягає потрійна відповідальність: за врахування інтересів незаможних, за залучення до реформ політичних та економічних еліт і за керівництво бюрократичним апаратом, який і забезпечує непорушність скляного ковпака.

Врахування інтересів незаможних

У кожній країні від розширення сфери капіталістичного впливу виграють усі і кожен, але найбільше й найперше – бідні верстви населення. Заручившись їхньою підтримкою, керівник може вважати, що він вже наполовину виграв битву за реформи. Опозиції важко здолати главу держави, що спирається на більшість населення. Але щоб перемогти, потрібно переконати всіх в необхідності перетворень. А для цього потрібно особисто вивчити проблеми: влізти в шкуру бідняків і дізнатися, чим і як вони дихають. Офіційна статистика не містить потрібної інформації. Сенс фактів та цифр стає зрозумілим лише за межами скляного ковпака.

Коли в 1980-х рр… я почав вивчати можливість відкриття для незаможних доступу до законних форм власності, кожна велика юридична фірма, до якої я звертався за консультаціями, запевняла мене з піною у рота, що відкрити законний бізнес і отримати доступ до капіталу можна буквально за лічені дні. Я знав, що для мене і моїх юристів всевоно так і є, але в мене була підозра, що для більшості перуанців це зовсім не так. Тому ми з колегами вирішили організувати в нетрях передмістя Ліми невелику швейну майстерню – на дві швейні машинки. Щоб побачити процедуру реєстрації очима бідняків, ми заміряли кількість часу, який доводиться витрачати типовим підприємцям Ліми для подолання бюрократичних гачків, і виявили, що для отримання статусу юридичної особи потрібно витратити понад 300 шестигодинних робочих днів. Ми провели подібний експеримент, щоб з’ясувати, скільки часу буде потрібно людині, яка позалегальним чином збудувала свій дім, з існуванням якого влада вже змирилися, на те, щоб отримати законний титул власності на нього. Тільки для узгодження цього рішення в муніципалітеті Ліми – а це лише один з 11 державних органів, рішення якого необхідно отримати, – треба пройти 728 бюрократичних етапів (див. мал. 6.3). Це підтвердило мої початкові підозри: більша частина прийнятих усіма на віру даних відображає інтереси тих, хто, подібно юристам, які консультували мене, вже перебували під скляним ковпаком. Ось чому цю перешкоду можна бачити тільки ззовні – з позиції безправних і незаможних.

Коли уряд отримає таку інформацію, він зможе пояснити свої наміри таким чином, щоб бідняки зрозуміли і прийняли їх. Тоді не виключено, що вони з ентузіазмом підтримають програму реформ. Підтримка незаможних стане джерелом зворотного зв’язку з вулицями, необхідного для продовження реформ.

Саме так все і сталося в Перу. У 1984-1994 рр… я і мої колеги невпинно займалися роз’ясненням того, чому руйнування скляного ковпака принесе вигоду всім і кожному. Нашою метою було довести політикам, що існує неявне загальнонаціональна згода на користь реформ і що легалізація належної біднякам нерухомості – це політично виграшна стратегія. Опитування громадської думки, проведені в кінці 1980-х рр…, підтверджували це: майже 90% опитаних підтримали нашу програму зміни системи прав власності. З огляду на настільки масове схвалення реформ, нічого дивного, що, коли в 1988 р. і початку 1990 р. перші порції законів, розроблених моєїю організацією, були внесені до законодавчих зборів Перу, вони були прийняті одноголосно. На виборах президента в 1990 р. всі кандидати підтримали програму легалізації власності будинків, включаючи Маріо Варгаса Льосу, письменника і кандидата від Лібертаріанська-консервативної коаліції, і Альберто Фухіморі, популіста, який невідомо звідки взявся, який і став президентом країни, а також президента соціаліста Алена Гарсія, що програв вибори. Навіть сьогодні, після кількох років нестійких і незавершених реформ, політика легалізації прав власності не має альтернативи і залишається неодмінною характеристикою перуанського політичного ландшафту.

Озброївшись фактами і заручившись підтримкою громадської думки, уряд отримає можливість зробити питання про бідність центром програми економічного зростання. Боротьбу з бідністю перестануть розглядати як благодійну кампанію, яку здійснюють за наявності зайвих коштів. Навпаки, майбутнє бідноти зможе стати головним пріоритетом урядової програми економічного зростання.

Залучення до реформ політичних та економічних еліт

Після того, як усвідомлено величезний економічний потенціал будинків і забезпечена, завдяки цьому, підтримка найбільшої групи населення, реформаторам варто звернути увагу на політичні та економічні еліти. Треба допомогти їм позбутися ілюзії, що усунення скляного ковпака вигідно тільки незаможним. І справа не тільки в тому, що всім на користь наведення мостів через прірву, яка розділяє верхи і низи суспільства. Всім соціальним групам на користь інтеграція легальних і позалегальних систем права. Прийшла пора реформаторам, які, спираючись на факти і статистику, вже заручилися підтримкою бідноти, використовувати інші факти і статистику для завоювання підтримки еліт. Еліти повинні підтримати реформи не з патріотизму або альтруїзму, але перш за все тому, що їхні власні гаманці стануть товщими.

Наприклад, легалізація позалегального сектора відкриває можливість масового і дешевого житлового будівництва, здатного забезпечити незаможних не тільки більш якісним, а й більш дешевим житлом, якого вони самі для себе побудувати не змогли б. Будувати будинки у позалегальному секторі, де все навпаки, це те ж саме, що спочатку влізти в черевики, а потім намагатися натягнути шкарпетки. Тільки уявіть собі, що доводиться зробити селянину, що переселився в місто, щоб обзавестися будинком в нетріях району на околиці великого міста. Для початку йому потрібно не тільки знайти клаптик вільної землі, а й особисто зайняти цю ділянку, розмістивши на ній своє сімейство. Потім на цій ділянці потрібно звести навіс або сараюшку, виготовлену, відповідно до клімату і культури, з солом’яних матів, глиняної цегли, картону, фанери, гофрованого або покрівельного заліза. Ця будівля фізично означає претензію на ділянку, тому що правовими засобами ці люди скористатися не можуть. Поступово мігрант і його сімейство наповнять цю халупу всіляким домашнім начинням. Їм, зрозуміло, було б краще мати більш міцну і зручну будову, але як її побудувати при відсутності кредиту? Вони поводяться так само, як і всі інші: накопичують якісні будматеріали і приступають до поступового зведення більш достойного житла.

Коли мешканці нового поселення достатньо добре організуються або місцева влада зверне увагу на їхнє тяжке становище, їм можуть дозволити під’єднатися до каналізації, водогону та електромережі. Для прокладання труб і кабелів часто доводиться зносити кілька будинків. Лише після багатьох років, витрачених на придбання матеріалів, будівництво, добудову й перебудову житла, його власники отримують елементарні зручності.

На Заході будівництво будинку організовано більш нормальним чином (спочатку одягаємо шкарпетки, потім – штани та черевики), а тому весь процес менш хаотичний, не настільки виснажливий і більш дешевий. Забудовник зазвичай має право власності на землю, що дає йому впевненість, потрібну для того, щоб розпочати будівництво з інфраструктури (провести дорогу з твердим покриттям, підвести енергію, воду та ін.) Потім він продає розпочаті будинки, які добудовуються з урахуванням побажань замовників. Нові домовласники, які швидше за все позичили гроші на новий будинок у банку, привозять в закінчений будинок спочатку меблі, а в самому кінці – дітей і кота.

Коли незаможні знайдуть відповідальність у рамках статутного права, вони отримають доступ до дешевого житлового будівництва і зможуть вирватися з божевільного світу нелегалов. Тут-то свою вигоду почнуть отримувати і еліти. Будівельні компанії та виробники будматеріалів виявлять, що їхні ринки розширюються, у банків і страхових компаній з’явиться нове коло клієнтів. Легалізація позалегального житлового сектора відкриє нове поле діяльності для постачальників комунальних послуг: кожен новий домовласник стане для них абсолютно надійним клієнтом. Уряд і комерційні компанії отримають в своє розпорядження інформацію та адреси, необхідні для організації реклами і збуту, для страхування та збору боргів, платежів і податків. Крім того, легалізована система приватної власності стає джерелом інформації, необхідної для розвитку системи освіти, охорони здоров’я, екологічного та податкового планування.

Масова легалізація нерухомості допоможе навіть вирішити одну з найгостріших і хворобливих проблем, які супроводжують зростання міст, – проблему «закону і порядку». В умовах ринкової економіки громадянське суспільство виникає не тільки з огляду на зростання заможності. Право на власність підвищує повагу до законів. Це відзначає відомий історик Річард Пайпс в книзі, присвяченій революційним подіям в Росії:

Можна стверджувати, що приватна власність є найважливішим інститутом соціальної та політичної інтеграції суспільства. Володіння нерухомістю створює прихильність до політичного і правового порядку, оскільки воно є неодмінною умовою збереження прав власності та залучає громадян до управління державою. Власність як така сприяє насадженню в масах населення поваги до закону і зацікавленості в збереженні status quo. Історія свідчить, що суспільства, в яких власність, особливо на землю і житла, є відкритою, відрізняються більшою консервативністю і стабільністю, а з цієї причини менш схильні до будь-якого сорту потрясінь. Саме тому французький селянин, який у XVIII ст. був джерелом смути, завдяки завоюванням Французької революції став у XIX ст. опорою консерватизму 18.

Коли незаможні набувають впевненості, що земля і ремесло належать їм за законом, їх повага до власності інших збільшується.

Крім того, законна і своєчасна реєстрація операцій з нерухомістю забезпечує поліцію інформацією, необхідною для затримання злочинців. В країнах, що розвиваються, і колишніх соціалістичних країнах кримінальні елементи, як правило, не мають постійного місця проживання. Поліція, що розслідує злочин, не має в своєму розпорядженні адрес або іншої пов’язаної з власністю інформацією, яка дає можливість вистежувати підозрюваних. Ось чому правоохоронні органи цих країн не можуть працювати з такою ж прицільної точністю, як їхні західні колеги, а це робить неминучим порушення громадянських прав невинних.

Володіння законною власністю відвертає людей від неналежної поведінки. Коли землю доводиться ділити на все більш дрібні ділянки між зростаючим з покоління в покоління числом спадкоємців, комусь доводиться зрештою покинути сімейний наділ і, досить ймовірно, спробувати захопити чужий. Крім того, коли людина не в силах довести своє право власності, вона, щоб стати господарем своєї долі, змушена підкуповувати чиновників або сусідів. Що ще гірше, суспільство, в якому закони не забезпечують дотримання прийнятих зобов’язань, фактично запрошує бандитів і терористів зайнятися регулюванням відносин. Мені з колегами доводилося проводити кампанії з легалізації нерухомості, в ході яких місце бандитів, які захищали селища від реальної або уявної загрози експропріації, зайняли сили самооборони. Право приватної власності допомагає також боротися з виробництвом наркотиків. Поки у селян немає законних прав на свою землю, такі високоприбуткові культури, як кущі коки і посіви опійного маку, мають непереборну привабливість. У деяких малорозвинених районах світу доходи від вирощування наркотиків є єдиним джерелом грошей для дрібних фермерів, а оскільки їх господарства ніде не зареєстровані, правоохоронні органи не в силах їх навіть знайти, не кажучи вже про укладання угод, що передбачають перехід на ненаркотичні культури. Результатом відсутності правового захисту виявляється і те, що виробники наркотичної сировини змушені для захисту власності озброюватися або запрошувати для цього наркоторговців. При відсутності суцільної системи приватної власності практично неможливо контролювати вирощування наркотичної сировини, переслідувати наркоторговців і виявляти тих, хто завдає шкоди навколишньому середовищу. Влада виявляються безсилою перед згуртованістю позалегальних організацій, що створюються людьми для захисту своїх інтересів.

Легалізація власності незаможних – це жодним чином не благодійність. Створення впорядкованого ринку, який перетворює власників у відповідальних громадян, а їхнє житло наділяє законними титулами власності і робить придатним для участі у фінансових операціях, дає поштовх економічному зростанню, заохочує законослухняну поведінку та наповнює грошима гаманці економічної еліти суспільства.

Залучення бюрократії на бік реформ

Після того, як реформаторам вдається залучити на свій бік незаможних і хоча б частину економічно впливових груп, самий час налагодити стосунки з керівниками бюрократичних машин, які забезпечують збереження status quo, і перш за все – з юристами і технічними фахівцями.

Юристи. Якщо вірити теорії, юристи повинні бути в цілому на боці реформ і зміцнювати владу закону. Але на практиці більшість юристів у країнах, що розвиваються, та колишніх соціалістичних країнах привчені займатися не зміцненням правопорядку, а захистом непорушності status quo. Юристи більшою мірою, ніж фахівці будь-якого іншого профілю, повсякденно втягнуті у вирішення питань власності. В урядовому апараті вони займають ключові позиції і мають можливість заблокувати виконання важливих рішень. Жодна інша група, виключаючи терористів, не має кращих можливостей для протидії експансії капіталізму. А юристи, на відміну від терористів, знають, як робити це, не виходячи за рамки закону.

Створюють капітал і капіталізм підприємці та пересічні громадяни, але виробляють концепції власності і фіксують їх у законоположеннях професійні юристи. Непорушність прав власності, відповідальність власників і примус до виконання угод – все має бути закріплено в конкретних процедурах і правилах, а без юристів цього не досягти. Саме юристи дали життя всім документам, які формалізують право власності. Це і титулина власність, і реєстраційні записи, і торгівельні знаки, і авторські права, і боргові зобов’язання, і векселі, і патенти, і акції корпорацій. Подобаються вам юристи чи ні, без співпраці хоча б з частиною з них неможливо змінити режим власності та процес формування капіталу.

Складність полягає в тому, що рідкісні юристи розуміють економічні наслідки своєї діяльності, а їх інстинктивні реакції на позалегальность і програми великомасштабних змін завжди ворожі. Усі ті реформатори, які прагнули до лібералізаціі і легалізації власності, з якими мені доводилося зустрічатися, вважали юристів своїми природними ворогами. Економістів, які займалися реформами, консерватизм законників настільки засмучував, що вони не шкодували часу і грошей на те, щоб зганьбити юристів. Зібравши економічну статистику по 52 країнам за період з 1960 по 1980 р., Самар К. Датта і Джеффрі Б. Ньюджент показали, що при підвищенні частки юристів у складі робочої сили на 1 процентний пункт (скажімо, з 0,5 до 1,5 %) економічне зростання сповільнюється на величину від 4,76 до 3,68%. Іншими словами, чим більше в країні юристів, тим гірше її економічні перспективи 19.

Багатьох реформаторів особливо дратує манера юристів звинувачувати інших в недоліках системи власності. Мені часто доводилося чути, як юристи вихваляють існуючі закони про власність і, не переводячи дихання, визнають, що використовувати законні титули власності вкрай важко або зовсім неможливо. Така поведінка є неприйнятною. Юристи, які розробляють закони і економічні процедури їх застосування, не мають морального права звинувачувати в усьому тупоумство «стрілочників», що виконують закон, або недостатню освіченість людей, які змушені ними користуватися. Елегантно сформулювати закон – цього мало. Потрібно забезпечити його дієвість в умовах тієї адміністративної та соціальної реальності, для якої він був написаний.

Досить цікаво, що найгостріша критика на адресу юристів, які гальмують реформи власності, виходить від їхніх колег, які виконують функції прокурорського нагляду (attorney). Ось що пише С. Раутон Сімпсон, юрист і всесвітньо відомий авторитет з питань земельної власності:

В усьому світі юристи відомі своїм небажанням прийняти навіть найдрібніші зміни традиційних процедур… Австралієць Торренс [творець однієї з кращих у світі систем реєстрації нерухомості], який був на ножах з усіма своїми колегами, зумів подолати опір юристів Південної Австралії, але його випадок – це виняток. Тільки діамантом можна різати діамант, і в більшості країн системи реєстрації титулів власності виникли завдяки зусиллям юристів, які працювали при дружній протидії всіх своїх колег, а крім активної опозиції, яка може перемогти або програти, існує також пасивна, набагато більш шкідлива. Пасивна опозиція надзвичайно підступна і може звести нанівець будь-який прогрес. Не такі вже й рідкісні випадки, коли закон в’яне на корені, а радість тих, хто схвалив його появу, обертається всього лише лицемірством або навіть «поцілунком смерті».

Чимало й таких випадків, коли процедури реалізації закону виявляються настільки повільними, що ні про який рух уперед і мови бути не може. Такі закони ніяк не загрожують правовій практиці, що склалася, а тому є прийнятними для корпорації юристів. Такі закони не здатні досягти ніякої корисної мети, хіба що подовжити список якщо не провальних, то, принаймні, «невдалих» законів 20.

Юристи часто визнають необхідність змін в інших областях, але стоять на тому, що закон повинен бути стабільним. Таке «обожнювання» закону, не кажучи вже про інші наслідки, може дійти до того, що прокурор, який підтримав реформи, ризикує бути підданим остракізму з боку колег. У німецькомовних країнах у XIX і на початку XX ст. ворожість юристів до реформи прав власності була настільки гостра, що будь-який їхній колега за прихильність до змін міг отримати ім’я Nestbeschmutzer – “той, що сере у рідному гнізді”.

Найблискучіші (хоча і не обов’язково успішні) юристи вважають, що закон повинен служити життю, а не навпаки, – цим реформатори можуть втішатися. На Заході, навіть працюючи в контексті римського права, далекоглядні юристи зуміли в підсумку перемогти природну реакційність своєї корпорації. Боротьба ця була шалено важкою, головним чином тому, що, за зауваженням Пітера Стайна, внесок юристів у «правильне розуміння правових інститутів був сильно затемнений їхньою прихильністю до старовини і переконаністю, що римське право зовсім і не потребує змін» 21. Але з часом великі європейські юристи зуміли подолати надмірну негнучкість, тому що, як вказує Стайн, вони «стали експертами в тонкощах римського права і добилися того, щоб воно змінювалося в ногу з часом» 22. У кожній європейській країні проти войовничої несприйнятливості своїх колег виступили елітні когорти юристів, які взяли на себе обов’язок щодо усунення скляного ковпака.

Як видно, будь-який уряд, який задумав рухатися до єдиної системи прав власності, має виробити продуману стратегію роботи з корпорацією законників. Головне – вибрати правильних юристів. Політичний керівник реформ повинен володіти мудрістю і чуттям, щоб не зв’язатися з юристами, які звикли зв’язувати політиків по руках і ногах, і вибирати собі в помічники таких, хто захоче і зможе надати виважену форму перетворенням, що загрожують стабільності системи. Якщо налаштований на реформи політик не зможе підібрати собі юристів до пари, він потрапить в лапи високопоставлених крючкотворів, які на словах оголосять себе прихильниками реформ, але тільки для того, щоб вірніше їх згубити нишком.

На щастя, у кожній країні існують реформаторськи налаштовані юристи, і якщо вже зрозуміло, якого роду людей слід шукати, їх можна підібрати. Багато хто усвідомлює, що вихідні причини змін перебувають за межами права. У кожній з країн, які я мав нагоду відвідати, я виявляв групу урядових юристів, прекрасно обізнаних у проблемах позалегального сектора, які невпинно прагнули до встановлення гармонії між офіційними законами і позалегальними нормами. Деякі університетські юристи також гостро усвідомлюють одночасність і паралелізм дії порядків, закріплених легальним і позалегальним правом. Але у вищих урядових колах їхні роботи залишаються непоміченими, а вони, відповідно, перебувають у безвісності. Вражаюче, але стало майже правилом, що юристи, добре знайомі з реаліями паралелізму легальних і позалегальних законів і симпатизують реформам, перебувають осторонь від процесу прийняття політичних рішень.

Це саме ті люди, кого політичні керівники країни повинні направити на штурм status quo і на здійснення національної програми легалізації власності. Але така армія не може діяти сама по собі. Кожного прогресивного юриста потрібно закликати до служіння реформам і знайти йому місце в строю. Діючи спільно, вони зможуть зіграти роль авангарду, який наверне до справи реформ своїх колег-юристів. Тільки вони здатні розбити ретроградів і пояснити правознавцям їхньою власною мовою, наскільки важливо для кожного з них і для майбутнього всієї країни інтегрувати всю власність в рамках єдиної системи права, відкритого для всіх і кожного. Тільки вони здатні переконати своїх колег, що існуючі правові процедури стали не просто перешкодою, а прямо-таки непереборною перешкодою, що закриває більшості жителів планети доступ до капіталу. Юристи теж люди. Варто їм зрозуміти, що система, якій вони служать, безнадійно застаріла, і вони зміняться.

Технічні спеціалісти. Країни, що розвиваються, і колишні соціалістичні країни безглуздо викидають сотні мільйонів доларів на картографування нерухомості і на комп’ютеризацію земельних кадастрів, але це не допомагає інтеграції їхніх легального і позалегального секторів. Це вже перестало вражати тих, хто глибоко розуміє пріоритети реформи власності. У 1993 р. експерти Світового банку попереджали про тенденцію «вважати, що впорядкування земельної власності – це суто технічна проблема. Але часто буває так, що землемірні роботи проведені і карти виготовлені, а права власності через невирішеність правових проблем так і залишаються невизначеними» 23.

Навіть технічні фахівці віддають собі звіт в зайвій захопленості принадами сучасних технологій. Один з відомих канадських фахівців у галузі інформаційних систем землекористування в такий спосіб висловив занепокоєння тим, що деякі уряди продовжують розглядати землемірні роботи та картографування як наріжний камінь системи земельної власності:

В цей час нам загрожує небезпека остаточно загрузнути в цьому міфі і звести задачу управління [природними] ресурсами до проблеми створення географічної інформаційної системи. Технологія дуже приваблива і дає відчутні результати. Але це лише частина того, що потрібно… Консультанти та організації, що надають допомогу, часто експортують системи, з якими вони добре знайомі (оскільки брали участь у їх розробці або звикли з ними працювати), не враховуючи при цьому належним чином потреби і можливості приймаючої країни… Добре би професійним консультантам стати більш скромними, хоч іноді визнавати, що вони не завжди знають відповіді, або що їхні системи не завжди придатні 24.

Програми створення власності будуть пробуксовувати до тих пір, поки уряди не розлучаться з ілюзією, що для створення власності достатньо знання матеріальних речей, що варто їм отримати аерофотографіі, результати землемірних робіт і загнати всі результати обмірів в комп’ютери, як вони тут же отримають всю інформацію, потрібну для закріплення титулів власності. Не одержать. Фото та переписи дають інформацію тільки про зовнішню сторону справи, вони нічого нам не говорять про те, кому насправді належить нерухомість або які правила її використання. Усі фотографії та комп’ютерні реєстри світу не в силах нам сказати, яким місцевим законам підпорядковуються ці правила або які мережі взаємовідносин їх підтримують. Земельні кадастри надзвичайно корисні, але вони не підкажуть урядам, як створити загальнонаціональний суспільний договір, який дозволить довести до кінця легалізацію власності.

Схильність деяких урядів прирівнювати вирішення питань власності до задач картографування та впровадження сучасних інформаційних технологій спотворює розуміння реальної природи власності. Власність не є елементом матеріального світу: вона живе у сфері права та економіки. Власність характеризує невидимі відносини між речами, тоді як карти – це відображення матеріальних об’єктів. Карти дають уявлення про їхні фізичні характеристики, але не дають головного. При відсутності доречної інституційної і економічної інформації про позалегальні норми вони не в силах дати нам уявлення про те, що діється за межами скляного ковпака. Вони не допоможуть нам зробити те, що потрібно, тобто пов’язати відносини власності з фізичними характеристиками об’єктів і пов’язати віртуальні та матеріальні аспекти нерухомості.

Поки не будуть усунені перешкоди до легалізації власності та позалегальні норми не будуть заміщені офіційними законами, у людей не буде зацікавленості в наданні інформації, важливої для своєчасного і точного оновлення карт і реєстраційних реєстрів. Люди уникають контактів з системою державних законів, тому що немає нічого хорошого в тому, щоб їхню власність нанесли на карту, зареєстрували і обклали податком. Але вони охоче приєднаються до цієї системи, коли економічні переваги цього кроку стануть незаперечними і з’явиться впевненість, що їхні права будуть надійно захищені.

А поки ці права захищені позалегальними нормами, немає ніякого сенсу повідомлятимуть владу про які б то не було зміни в складі власності. Тільки коли в ролі захисників власності місце позалегальних норм займуть державні закони, люди визнають їхню легітимність і сповняться готовністю надавати владі всю інформацію, потрібну для своєчасного оновлення карт і реєстраційних реєстрів. Суспільний договір дозволить своєчасно оновлювати карти та реєстраційні реєстри.

Це далеко не тривіальне твердження. Проекти землеустрою, що слугують переважно технічним цілям, звичайно вироджуються в системи інвентаризації природних багатств і вже в період проектування є точною подобою історичних реліквій на кшталт «Книги Страшного суду». У результаті потерпілими виявляються картографічні роботи та програми комп’ютеризації. Спочатку політики, які мріють за допомогою цих інструментів вирішити проблеми незаможних, щедро відпускають гроші на відповідні проекти. Але коли з’ясовується, що мета залишається недосяжною, всі картографічні роботи згортаються. Я багато разів спостерігав, як це відбувається.

У розвинених країнах ці технології відмінно працюють, не вимагаючи значних змін у сфері права і політики, і причина цього в тому, що всі важливі зміни були здійснені більше сотні років тому. Всеохоплюючий суспільний договір про власність вже є. Коли в останні 30 років з’явилися на світ всі ці чарівні інформаційні технології – комп’ютерні бази даних, аерофотозйомки, супутникова система визначення місцезнаходження тощо, – вони ідеально підійшли до потреб традиційної інформаційної та правової інфраструктури. Адже це всього-на-всього інструменти автоматизації процесів збору, зберігання і пошуку інформації.

Я зовсім не стверджую, що праця проектувальників, постачальників обладнання, фахівців з систематизації та каталогізації інформації і всіх інших, хто забезпечує створення земельних кадастрів та реєстрів нерухомості, незначна. Зовсім навпаки. Коли вдається їх як слід адаптувати до роботи в умовах позалегального сектора, вони стають незамінними при обробці та об’єднанні інформації. Саме на створення і обслуговування цих технологій витрачається переважна частина грошей, потрібних для реформування систем приватної власності, але ці витрати йдуть на користь тільки в тих випадках, коли вже вирішені правові і політичні проблеми, що перешкоджають легалізації позалегальних активів.

Тільки сильний політичний лідер у стані виманити закон про власність з тіснин минулого, пристосувати його до потреб сьогоднішнього дня, відійти від надмірної захопленості технологіями і звернути на благо суспільства. Без політиків не обійтися, тому що існуючі інститути націлені виключно на захист status quo. Тільки політики можуть переконати технократію, що необхідно пожертвувати деякими інтересами і підтримати зміни.

Політичне втручання необхідно також і тому, що урядові організації, надійно захищені скляним ковпаком, взагалі-то не пристосовані для швидкого проведення широкомасштабних реформ. Зазвичай вони організовані як спеціалізовані галузеві служби, а ці структури більш доречні в розвинених країнах, де закон і легальні права власності вже забезпечені для всіх, а тому достатньо тільки незначних і поступових змін. Створення власності не схоже на програми приватизації, яка передбачає розпродаж одного-двох десятків великих державних концернів. Метою реформи власності є надання права власності на мільйони об’єктів нерухомості мільйонам громадян, причому зробити це потрібно в гранично стислі терміни. А це означає, що приблизно половина всієї роботи пов’язана з навчанням і пропагандою. Керівники реформ у сфері власності повинні пояснити населенню, яким чином масовий капіталізм зачепить інтереси багатьох груп, показати їм, які вигоди вони при цьому отримають. Необхідно переконати всіх, що ці реформи несуть із собою тільки вигоди та переваги для кожного громадянина. Що стосується позалегального сектора, то тут треба звертатися до його прихованої енергії, яка може знайти собі продуктивне застосування у випадку легалізації та входження під дах закону. Легальний ж сектор повинен знати, що пропоновані реформи не зашкодять законним правам і що всі зацікавлені групи зрештою виграють.

Створення загальнодоступної системи власності – це робота насамперед для політиків, тому що нею повинні керувати люди, які розуміють, що кінцевою метою реформ є не витончені пункти законів, не мережа суперсучасних комп’ютерів і не різнобарвні картки, отримані в результаті аерофотозйомки землі з гранично високою роздільною здатністю. Метою реформи, що легалізує власність, є перетворення власності в капітал, який послужить для блага всього народу.

Розділ 7. Замість висновку

Де та мудрість, яку ми загубили серед знань? Де ті знання, які ми загубили серед інформації?

Т. С. Еліот, рефрен із поеми «Скеля»

Приватний клуб глобалізації

Ми спостерігаємо кризу капіталізму за межами західного світу не тому, що міжнародна глобалізація не спрацьовує, а тому, що країни, які розвиваються, а також колишні комуністичні країни не змогли «глобалізувати» капітал в межах своїх власних держав. Більшість людей в цих країнах вважають капіталізм приватним клубом, такою собі дискримінаційною системою, яка приносить користь лише західному світу та елітам, які живуть всередині закритих «посудин» у бідних країнах.

І хоча все більше людей носять взуття Nike та хизуються годинниками Casio, тим не менше, навіть споживаючи західні товари, вони досить чітко усвідомлюють, що лишаються на периферії капіталістичної гри. У них нема ставок у цій грі. Глобалізація має не просто пов’язувати між собою окремі «посудини» невеликої кількості привілейованих осіб. Така глобалізація вже відбувалася у минулому. У дев’ятнадцятому сторіччі правлячі королівські династії були однією родиною в буквальному сенсі. Пов’язані родинними зв’язками, вони підтримували постійні контакти зі своїми двоюрідними братами і сестрами в Англії, Голландії, Іспанії та Росії у справах політики та торгівлі. Капіталізм досяг тріумфу у дев’ятнадцятому сторіччі та переважав в індустріалізованому світі до революції в Росії та Великої депресії на Заході. Але, за твердженням іспанця Ортега-і-Гассета та американського вченого Вальтера Ліппмана, незважаючи на своє домінування та складність, капіталістична система завжди була вразливою. Американський економіст Лестер Туроу нагадав, що було у 1941 році, всього трохи більше, ніж півстоліття тому:

Сполучені Штати та Велика Британія були по суті єдиними (великими) капіталістичними країнами, які лишилися на землі… Всі інші були фашистськими, комуністичними або феодальними колоніями третього світу. Остання криза 1920-х років та Велика депресія 1930-х поставили капіталізм на межу вимирання. Той капіталізм, який нам зараз здається непереборним, міг би зникнути, якби було зроблено ще кілька помилкових кроків.i

Жителям Латинської Америки добре пам’ятають. Щонайменше чотири рази після здобуття незалежності від Іспанії у 20-х роках дев’ятнадцятого сторіччя вони намагались стати частиною глобальної капіталістичної системи та не змогли. Вони реструктурували борги, стабілізували економіку шляхом контролю за інфляцією, лібералізували торгівлю, приватизували активи держави (наприклад, продавши свої залізниці британцям), обміняли борги на участь в капіталі, та докорінно змінили систему оподаткування. На рівні споживача, латиноамериканці імпортували найрізноманітніші товари: від англійських твідових костюмів та святкового взуття до Фордів моделі Т; вони вивчили англійську та французьку слухаючи радіо та платівки; вони танцювали під чарльстон та Lambeth walk та жували гумку Chiclets. Але вони так і не стали виробниками живого капіталу.

Зараз всі ми маємо змогу користуватися перевагами революції у сфері комунікацій, а дехто може вбачати прогрес і у тому, що єгипетський сфінкс зараз дивиться прямо на неонову вивіску Kentucky Fried Chicken. Тим не менше, тільки двадцять п’ять з двох сотень країн світу виробляють достатню кількість капіталу для того, щоб користуватися всіма перевагами розділення праці на розширених глобальних ринках. Життєдайною кров’ю капіталістичної системи є не Інтернет або фаст-фуд. Нею є капітал. Тільки капітал надає можливість підтримувати спеціалізацію та обмін продукцією і активами на розширених ринках. Саме капітал є джерелом збільшення продуктивності, а, таким чином, і багатства націй.

Тим не менше, лише західні країни та невеличкі групки багатих людей у країнах, що розвиваються та у колишніх комуністичних країнах мають можливість репрезентувати активи та їх потенціал і, таким чином, здатність виробляти та ефективно використовувати капітал. За межами західного світу до капіталізму ставляться зі все зростаючою ворожістю, як до режиму апартеїду, до якого більшість людей не має права доступу. Постійно зростає відчуття, навіть серед деяких еліт, що будучи змушеними покладатися тільки і назавжди на добру волю закордонного капіталу, вони ніколи не стануть продуктивними гравцями у глобальній капіталістичній грі. Вони відчувають все більше розчарування та роздратування від того, що не є господарями власної долі. Через те, що вони включилися до процесу глобалізації не надавши їх власним народам засобів вироблення капіталу, вони виглядають менш схожими на Сполучені Штати ніж на меркантильну Латинську Америку з її безладдям та метаюридичною діяльністю.ii Десять років тому мало хто порівнював би країни колишнього радянського блоку з Латинською Америкою. Але сьогодні вони виглядають на диво подібно: сильні тіньові економіки, разюча нерівність, всюдисуща мафія, політична нестабільність, вивезення капіталу та неприкрите ігнорування закону.

Саме через це за межами західного світу прибічники капіталізму здають свої позиції в інтелектуальній царині. І хоча всього десять років тому вони були на підйомі, до них все частіше ставляться як до апологетів тих бід та несправедливості, які ще залишаються частиною життя більшості людей. Наприклад, у 1999 верхня консультативна палата парламенту в Єгипті попередила уряд «більше не піддаватися оманливим закликам до капіталізму та глобалізації.»iii Забувши, про дуже важливе питання власності, адвокати капіталізму дозволили ідентифікувати себе із захистом статусу-кво, сліпо намагаючись застосувати існуючі писані закони, незалежно від того, чи є вони дискримінаційними.

Але закони в тих країнах є дійсно дискримінаційними. Як ми показали у другому розділі, щонайменше 80 відсотків населення цих країн не можуть дати життя своїм активам та змусити їх виробляти капітал тому, що закон не допускає їх до офіційної системи власності. Вони мають трильйони доларів мертвого капіталу, але він є чимось на кшталт ізольованих озер, чия вода зникає у стерильній смужці піску, замість того, щоб сформуватися у потужну масу води, яку можна зібрати в єдиній системі власності та надати їй форми, необхідної для виробництва капіталу. Люди утримують та використовують свої активи на основі міріад непов’язаних між собою неформальних домовленостей, в яких управління відповідальністю здійснюється локально. За відсутності спільних стандартів, яки приносить легальна власність, у них нема мови, необхідної для того, щоб їх активи говорити між собою. Немає сенсу вмовляти їх бути терплячими та почекати доки переваги капіталізму дійдуть і до них. Цього не відбудеться до тих пір, поки не буде закладено тверду основу формальної власності.

Тим часом прибічники капіталізму, які й досі почуваються зверхньо через свою перемогу над комунізмом, все ще не зрозуміли, що не достатньо зробити макроекономічні реформи. Ми маємо пам’ятати, що глобалізація відбувається через те, що країни, які розвиваються, та колишні комуністичні країни відкривають свої економіки, які колись були захищеними, стабілізують валюту, та виписують регуляторну базу, щоб поліпшити умови міжнародної торгівлі та приватних інвестицій. Все це добре. Але не надто добрим є те, що ці реформи базуються на припущенні, що населення цих країн вже інтегровано до юридичної системи та має однакову здатність використовувати свої ресурси на відкритому ринку. Але воно цього не має.

Як стверджувалося у третьому розділі, більшість людей не можуть брати участь у розширеному ринку, тому що вони не мають доступу до юридичної системи прав власності, яка репрезентує їх активи таким чином, щоб їх можна було широко передавати та обмінювати, що дозволяє віддавати їх під заставу та притягати до відповідальності їх власників. До тих пір поки активи більшості не задокументовано належним чином і вони не відстежуються державною установою, що працює з активами, вони є невидимими та безплідними на ринку.

Шляхом стабілізації та змін «за підручником» програми глобалізаторів зробили управління економікою країн, що розвиваються, набагато більш раціональним. Але тому, що їхній підручник не говорить про те, що переважна більшість людей не має права власності, вони зробили тільки невелику частину роботи, яку треба зробити для того, щоб створити всеосяжну капіталістичну систему та ринкову економіку. Їхні інструменти було створено для роботи в тих країнах, де систематизована законодавча база була «глобалізована» всередині країни, коли вже існують недискримінаційні системи прав власності, пов’язані з ефективними монетарними та інвестиційними інструментами. Але ці країни цього ще не досягли.

Надто багато тих, хто відповідає за вироблення політики, приєдналися до Олімпійського бачення процесу глобалізації. Коли вони досягли стабілізації та зробили реформи на макроекономічному рівні, дозволивши процвітати легальному бізнесу та іноземним інвестиціям, а також віддавши контроль за казначейством ортодоксальним економістам, вони вважали, що виконали свій обов’язок. Тому що вони зосереджувались лише на політиці щодо загальних речей, вони не запитали, чи були у людей засоби для участі у розширеній ринковій системі. Вони забули, що люди є основними носіями змін. Вони забули зосередитися на бідних. І вони припустилися цього величезне упущення тому, що підходили до проблеми не маючи в голові концепції класу. Говорячи словами одного з їх найвизначніших вчених, «вони не мають здатності розуміти, навіть дуже віддалено, як живуть інші люди»iv

Економічні реформатори залишили питання власності для бідних в руках консервативного юридичного істеблішменту не зацікавленому у зміні статусу кво. В результаті, активи більшості їх громадян залишилися мертвим капіталом, який залишився без руху в метаюридичному секторі. Ось чому прибічників глобалізації та ринкових реформ починають вважати самовпевненими захисниками інтересів тих, хто домінують у «посудині».

Погляд в обличчя привидові Маркса

Більшість економічних реформ в бідних країнах, можливо, потрапляють у пастку, яку передбачав Карл Маркс: великим протиріччям капіталістичної системи є те, що вона веде до власної загибелі, тому що вона не може не концентрувати капітал в невеликій кількості рук. Не даючи більшості доступу до розширених ринків, ці реформи залишають вдобрене поле для конфронтації між класами – капіталістичний та вільний ринок для невеликої кількості привілейованих осіб, які можуть конкретизувати свої права власності та відносна бідність для великого недостатньо капіталізованого сектору, який не може управляти власними активами.

Класовий конфлікт сьогодні у наш час? Хіба не пішла ця ідея в минуле з падінням Берлінської стіни? На жаль, ні. Для громадянина розвиненої країни це може бути важко зрозуміти, тому що на заході ті, хто не задоволений Системою, живуть на «острівцях бідності.» Бідність у країнах, що розвиваються та у колишніх комуністичних країнах, однак, не залишається на «острівцях,» вона розповсюджена по всьому суспільству. Нечисленні острівці в цих країнах є острівцями багатства. Те, що на заході називається «позакласовістю» тут складає більшість. У минулому, коли їхні наростаючі очікування не виправдовувались, маси розлючених бідняків ставили еліти, які виглядали досить стабільно, на коліна (як це трапилось в Ірані, Венесуелі та Індонезії). У більшості незахідних країн уряди залежать від сильних розвідувальних служб та їх еліти живуть за стінами подібними до кріпосних через вагомі причини.

Сьогодні, великою мірою, різниця між розвиненими країнами та рештою світу це різниця між країнами, де власність є широко розповсюдженою та країнами, де класи розподілено на тих, хто може зафіксувати право власності та виробляти капітал та тих, хто не може. Якщо метаюридичні права власності не задовольняються, ці країни можуть плентатись позаду зі своїми подвійними економіками – з так званим законослухняним сектором з одного боку, та збіднілим метаюридичним сектором з іншого. Але з покращанням інформованості та комунікацій бідні краще розумітимуть, чого у них нема, їхнє незадоволення режимом юридичного апартеїду невідворотно зростатиме. В якийсь момент ті, хто знаходяться за бортом, будуть змобілізовані проти статусу кво людьми, які мають політичні цілі та яким протестні настрої ідуть на користь. «Якщо ми не винайдемо шляхи, як можна зробити глобалізацію менш дискримінаційною, – говорить Клаус Шваб з Всесвітнього Економічного Форуму, – нам доведеться зіткнутися з перспективою повернення гострої соціальної конфронтації минулого, збільшеною до міжнародних масштабів.»v

Холодна війна можливо і скінчилась, але старі класові аргументі не зникли. Підривна діяльність та збільшення кількості міжетнічних та культурних конфліктів по всьому світу доводять: коли люди дуже сильно незадоволені, вони продовжують розділяти себе на класи на основі спільної несправедливості. Журнал «Newsweek» пише, що в південній Америці з 1980-х років «кожна з цих суперечок має свою власну історію, але всі бійці звинувачують одного ворога: нове обличчя латиноамериканського капіталізму.»vi В таких ситуаціях марксистський набір інструментів краще пояснює класовий конфлікт ніж капіталістичне мислення, яке не має подібного аналізу, або навіть серйозної стратегії для того, щоб досягти бідних у метаюридичному секторі. Капіталісти зазвичай не мають системного пояснення того, як люди з позакласового прошарку потрапили туди, і як можна було б змінити систему для того, щоб їх звідти підняти.

Ніяк не можна недооцінювати приховану силу інтегрованої марксистської теорії в часи, коли великі маси народу, які мають невеликі надії, намагаються відшукати спільний світогляд, який допоміг би їм поліпшити їх безпросвітні економічні перспективи. За часів економічного буму лишається не так багато часу для глибоких роздумів. Криза, з іншого боку, якимось чином загострює потребу розуму у порядку та поясненнях до рівня нав’язливої ідеї. Марксистський спосіб мислення, незалежно від того, в якій формі він знов з’явиться – а він з’явиться – пропонує набагато потужніший набір концептів для розуміння політичних проблем за межами західного світу, ніж капіталістичне мислення.

Марксистське розуміння капіталу, як нещодавно зазначив Джордж Сорос, часто є набагато детальнішим ніж бачення Адама Сміта.vii Маркс чітко розумів, що «самі собою гроші та товари є не більшим капіталом ніж засоби виробництва та існування. Що вони очікують перетворення на капітал.»viii Він також розумів, що якщо активи можна було б перетворити на товари та змусити їх взаємодіяти на ринках, вони могли б виражати вартість, яка є невідчутною для почуттів, але яку можна було б вловити для отримання ренти. Для Маркса власність була важливим питанням, тому що йому було зрозуміло, що той, хто отримав активи, отримали набагато більше за їх фізичні атрибути. В результаті, набір марксистських інтелектуальних інструментів залишив противникам капіталізму потужні можливості для пояснення того, чому завдяки приватній власності віддасть невідворотно потраплять до рук багатих за рахунок бідних.

Якщо ви не помітили, противники капіталізму та глобалізації розбудовують свої арсенали. На сьогоднішній день існує серйозна статистика, яка надає їм необхідну зброю, щоб доводити, що капіталізм є передачею власності від бідніших країн багатшим, і що західні прямі інвестиції в країнах, що розвиваються, є нічим іншим, як масовим захопленням їх ресурсів багатонаціональними корпораціями. Можливо, за останні десять років у більшості країн, що розвиваються, та в колишніх комуністичних країнах кількість «крутих» машин, елітних помешкань та торгівельних центрів у каліфорнійському стилі і збільшилась, але так само збільшилась і кількість бідних. Дослідження Ненсі Бірдсалл та Хуана Луїса Лондоньо свідчить, що протягом останніх десяти років бідність зростала швидше, а розподіл доходів погіршився.ix Згідно з Доповіддю ООН про людський розвиток за 1999 рік, валовий внутрішній продукт Російської Федерації знизився на 41 відсоток між 1990 та 1997, заганяючи багатьох до метаюридичного сектору. Середня тривалість життя російських чоловіків впала на цілих чотири роки – до п’ятдесяти восьми. Звіт покладає відповідальність за це на перехід до капіталізму та глобалізацію.

Результати цих досліджень подають нам здорові попереджувальні сигнали, але вони також виводять на позиції інтелектуальну зброю, необхідну для перешкоджання програмам приватизації та всесвітньому капіталізму. Таким чином, конче необхідно розпізнати приховані марксистські парадигми і додати те, що ми взнали за століття після смерті Маркса. Ми зараз можемо продемонструвати, що хоча Маркс і чітко бачив, що паралельне економічне життя може бути народжене поряд з самими фізичними активами – що «вироби людського мозку виглядають як незалежні істоти, наділені життям»x – він не до кінця зрозумів, що формальна власність була не лише простим інструментом для присвоювання, а також засобом мотивації до створення реальної додаткової вартості, яку можна використати. Більше того, він не побачив, що ті сам механізми, закладені в систему власності, і надають інвестованим в них активам та праці необхідної для створення капіталу форми. І хоча марксистський аналіз того, як активи стають виключними та взаємозамінними і їх можна використовувати на більш важливі соціальні потреби, є основоположним для розуміння багатства, він не міг передбачити до якої міри юридичні системи власності стануть життєво необхідними інструментами для збільшення обмінної цінності.

Маркс краще за всіх своїх сучасників розумів, що в економіці немає гіршої сліпоти, ніж розглядати ресурси лише з точки зору їх фізичних властивостей. Він дуже добре знав, що капітал є «незалежною субстанцією… в якій гроші та товари є лише формою, якої він то набуває то позбувається.»xi Але за часів його життя можливо це не настав час зрозуміти, як шляхом репрезентації формальна власність може змусити ті самі ресурси слугувати іншим цілям та виробляти надлишкову вартість. Отже, Маркс не міг бачити, яким чином збільшення кола власників слугувало б загальним інтересам. Право на володіння власністю було лише видимою вершиною зростаючого айсбергу формальної власності. Вся інша частина айсбергу зараз є величезним штучним засобом для витягування економічного потенціалу з активів. Ось чому Маркс до кінця не розумів, що легальна власність є необхідним процесом, який фіксує та виводить на позиції капітал; що без власності людськість не може перетворити плоди своєї праці у взаємозамінну, рідку форму, що їх можна розрізняти, поєднувати, ділити та інвестувати для вироблення надлишкової вартості. Він не розумів, що добра юридична система власності, як швейцарський армійський ніж, має набагато більше механізмів ніж елементарне «лезо» володіння.

Більша частина роздумів Маркса застаріли, тому що сьогоднішня ситуація відрізняється від ситуації в Європі за часів Маркса. Потенційний капітал вже не є привілеєм невеликої групи людей. Після смерті Маркса західний світ спромігся створити юридичну систему, яка надала більшості людей доступ до власності та інструментів виробництва. Маркс, мабуть, був би шокованим, якби дізнався, що в країнах, які розвиваються, незчисленні маси складають не придушені легальні пролетарі, а придушені метаюридичні маленькі бізнесмени, які володіють величенькими активами.

Милування добрими системами власності не має затьмарити той факт, що, як говорив Маркс, ці системи також можуть бути використані для крадіжок. У світі завжди буде повно акул, які вправно використовують документи на власність для того, щоб забрати власність у довірливих людей. Тим не менше, не можна бути противником систем власності з цієї причини, так само як не можна відмовитись від комп’ютерів чи автомобілів, тому що люди використовують їх для скоєння злочинів. Якби Маркс був живим сьогодні та побачив грабунок ресурсів, який відбувався з обох боків колишньої Залізної завіси, він, мабуть, погодився би, що розкрадання може відбуватися як за наявності так і за відсутності власності, і що контроль за розкраданням більше залежить від влади, ніж від власності. До того ж, хоча Маркс і дав дуже специфічне визначення «надлишковій вартості,» її значення не належить виключно його перу. Люди завжди виробляли надлишкову вартість, деякими прикладами якої можуть бути піраміди, церкви, дорогі армії. Зрозуміло, що більшість надлишкової вартості на заході сьогодні походить не від безсоромно експропрійованого робочого часу, а від тих механізмів, що їх надала розуму власність для того, щоб дістати додаткову працю з товарів.

Як і всі ми, Маркс знаходився під впливом соціальних умов та технологій свого часу. Експропріація малих власників від їх засобів до існування, доступ до права на приватну власність, оснований на феодальному праві власності, крадіжки земель, що знаходились у спільній власності, взяття в рабство колонізованого населення, розкрадання власності покорених народів, та «комерційне полювання на чорношкірих» з боку колоніальної системи могли бути важливими попередніми умовами для того, що Маркс назвав «первинним накопиченням капіталу.» Ці умови важко повторити сьогодні. Ставлення до цього змінилося – і не в останню чергу завдяки трудам Маркса. Розкрадання, рабство та колоніалізм не санкціоновані жодним урядом. Більшість країн сьогодні підписали міжнародні угоди, такі як Загальна декларація прав людини та мають конституції, які захищають рівний доступ до права власності, як одне з фундаментальних прав людства.

Більше того, як ми бачили у розділі 6, урядовці країн, що розвиваються, не перешкоджали доступу бідних до активів. Право власності на більшу частину метаюридичних будівель та підприємств в містах по всьому другому та третьому світу може і не було формально оформленим, але уряди прийняли (навіть якщо мовчазно) його існування та структуру володіння. У великій кількості країн, що розвиваються, протягом цього сторіччя великі наділи землі було роздано бідним фермерам в рамках програм аграрних реформ (хоча і без належної репрезентації власності для створення капіталу). Також уряди цих країн без вагань виділяли бюджетні кошти на розв’язання проблем власності. Було витрачено мільярди доларів на діяльність, пов’язану з реєстрацією власності.

Власність допомагає капіталу стати «другом розуму»

На сторінках всієї книги я намагався продемонструвати, що у нас є достатньо доказів для того, щоб зробити великий крок у розвитку. Маючи ці докази ми можемо рухатися далі, залишивши застійні дебати «лівих проти правих» з питань власності та уникнути повторних бійок, таких самих, як вже були. Формальна власність це більше ніж просто володіння. Як ми бачили у третьому розділі, її треба розглядати як необхідний процес, який надає людині інструменти для того, щоб сконцентруватися на тих аспектах своїх ресурсів, з яких вони можуть отримати капітал. Формальна власність це щось більше, ніж система надання права власності, реєстрація та інвентаризація власності – це інструмент мислення, який репрезентує активи таким чином, що людським розум може над ними працювати для здобуття надлишкової вартості. Ось чому формальна власність має бути доступною всюди: для того, щоб привести віх до одного соціального контракту, де вони можуть співпрацювати для підвищення продуктивність суспільства.

Добра юридична система власності відрізняється тим, що вона є «другом розуму.» Вона отримує та організує знання про зареєстровані активи у такій формі, яку можна контролювати. Вона збирає, інтегрує та координує не лише дані стосовно активів та їх потенціалу, а також наші думки стосовно них. Коротше кажучи, капітал походить від здатності Заходу використовувати системи власності для репрезентації їх ресурсів у віртуальному контексті. Тільки там можуть зустрічатися розуми для того, щоб ідентифікувати та зрозуміти значення активів для людськості.

Революційний внесок інтегрованої системи власності полягає в тому, що вона розв’язує когнітивну проблему. П’яти наших відчуттів недостатньо для того, щоб ми змогли осягнути складну реальність розширених ринків, що й казати про глобалізований ринок. Нам потрібно, щоб економічний фактаж, який стосується нас та наших ресурсів, було спрощено до рівня найголовніших відомостей, які наш розум може легко осягнути. Добра система власності виконує це завдання – вона надає активам такої форми, яка дозволяє нам бачити їх подібності, різницю між ними та ті точки, де вони перетинаються з іншими активами. Вона фіксує їх в репрезентації, яку відстежує система, коли вони мандрують у часі та просторі. До того ж, вона дозволяє активам перетворитися на взаємозамінні шляхом репрезентації їх для наших голів, щоб ми могли легко поєднувати, ділити та мобілізувати їх для вироблення сумішей з більш високою вартістю. Ця здатність власності репрезентувати аспекти активів у таких формах, які дозволяють нам поєднувати їх таким чином, щоб вони приносили ще більше користі є головною рушійною силою економічного зростання, тому що зростання – це ніщо інше, як отримання дорожчих результатів з дешевших матеріалів.

Добра юридична система власності це засіб, який дозволяє нам зрозуміти одне одного, зав’язати зв’язки, та синтезувати знання про наші активи для того, щоб покращити свою продуктивність. Це один з методів репрезентації реальності, який дозволяє нам подолати обмеження наших почуттів. Добре збудоване представлення власності дозволяє нам чітко визначити економічний потенціал ресурсів таким чином, ми можемо розширити коло їх можливостей. Вони не є «просто папірцями»: вони є посередницькими приладами, які дають нам корисні знання про ті речі, які не так легко розгледіти.

Реєстри власності спрямовують наші знання на досягнення певної мети, позичивши вислів Фоми Аквінського, «як стріла, коли нею рухає лучник.»xii Репрезентуючи економічні аспекти тих речей, якими ми володіємо, та розподіляючи їх по категоріях, які наш розум може швидко осягнути, документи, які посвідчують власність, зменшують затрати на операції з активами та відповідно збільшують їх вартість. Розуміння того, що можна збільшити цінність речей завдяки зменшенню затрат на знання про них та на операції з ними, є одним з найбільших внесків лауреата Нобелівської премії Рональда Коаса. У своїй науковій праці «Про природу фірми» Коас встановив, що затрати на проведення операцій можна значної мірою знизити у контрольованому та координованому контексті фірми.xiii В цьому сенсі, система власності є чимось на кшталт коасівської фірми – контрольованим середовищем для зменшення оперативних затрат.

Здатність власності виявити капітал, прихований в накопичених нами активух, виходить з найкращої інтелектуальної традиції контролю за нашим оточенням з метою процвітання. Тисячі років наші найбільші мудреці говорили нам, що в житті є різні ступені реальності, багато з яких є невидимими, і що ми зможемо сягнути їх лише шляхом створення приладдя, яке їх репрезентуватиме. В своєму знаменитому порівнянні Платон прирівнює нас до в’язнів, прив’язаних ланцюгом в печері спиною до входу, таким чином, що наше знання про світ зводиться до тіней, які падають на стіну перед нами. Істина, яку посвячує ця ілюстрація полягає в тому, що багато речей, які спрямовують нашу долю не є очевидним. Ось чому цивілізація важко попрацювала над тим, щоб сконструювати системи репрезентації для того, щоб досягти та осягнути ту частину реальності яка є віртуальною, та репрезентувати її у зрозумілий нам спосіб.

Як говорить Маргарет Боден: «Деяким найбільш важливими речами, створеними людиною, були нові системи репрезентації. Це включає в себе способи запису, такі, як, наприклад, арабські числа (не забуваючи нуль), хімічні формули, або нотний стан, половинні ноти, та четвертні ноти, які використовують музиканти. Мови комп’ютерного програмування є одним з більш нещодавніх прикладів.»xiv Системи репрезентації, такі як математика та інтегрована власність допомагають нам вправно керувати та впорядковувати складність цього світу таким чином, який ми всі можемо зрозуміти та який дозволяє нам спілкуватися на теми, з якими ми не змогли б інакше впоратись. Вони є тим, що філософ Деніел Деннетт назвав «протезним розширенням розуму.»xv Шляхом репрезентації ми видобуваємо з небуття ключові аспекти світу, змінюючи нашу уяву про них. Філософ Джон Сеарле зазначив, що через угоду між людьми ми можемо надавати «нового статусу деяким явищам, де цей статус має допоміжну функцію, яку вони не можуть виконати лише завдяки внутрішнім фізичним характеристикам обговорюваного явища.»xvi На мій погляд, це дуже близько до того, що робить легальна власність: шляхом соціального контракту в концептуальному всесвіті вона надає активам той статус, який дозволяє їм виробляти капітал.

Думка, що ми організовуємо реальність в концептуальний всесвіт є центром для філософії у всьому світі. Французький філософ Мішель Фуко назвав її région médiane, що надає систему перемикачів (codes fondamentaux), з яких складається секретна мережа, в якій суспільство встановлює коло свого потенціалу, яке постійно розширюється (les conditions de possibilite).xvii Я уявляю формальну власність чимось на кшталт сортувальної станції, яка дозволяє нам розширити потенціал тих активів, які ми все більше та більше накопичуємо, кожного разу збільшуючи капітал. Я також використав ідею Карла Поппера про Світ 3, який є окремою реальністю від Світу 1 – світу фізичних предметів та Світу 2 – світу розумових станів – в якому продукти нашого розуму набувають автономного існування, який впливає на наше сприйняття фізичної реальності.»xviii Формальна власність веде нас саме до цього концептуального світу – того світу, в якому захід організує знання про активи та витягає з них потенціал виробляти капітал.

Отже, таким чином, формальна власність є екстраординарною річчю, набагато більш важливою, ніж просте володіння. На відміну від тигрів та вовків, які показують зуби, щоб захистити свою територію, людина, яка є фізично набагато слабкішою твариною, скористалась своїм розумом для того, щоб створити юридичне поле – власність – щоб захищати свою територію. У той час коли цього ніхто повністю не зрозумів, західна система репрезентації, створена для того, щоб розв’язувати територіальні суперечки, почала жити власним життям, надаючи базу знань та правил, необхідну для фіксування та реалізації капіталу.

Вороги репрезентацій

За іронією долі, вороги капіталізму, здається, завжди краще за самих капіталістів знали про віртуальне походження капіталу. І саме цей віртуальний аспект капіталізму вони вважали найбільш підступним та небезпечним. Капіталізм, за звинуваченнями Вів’єн Форрестер у її бестселері «L’Horreur economique,» «заполонив фізичний, а також і віртуальний простір… Він конфіскував та сховав багатство, як ніхто інший до нього, він зробив його недосяжним для людей, сховавши його за формою символів. Символи стали предметами абстрактних обмінів, які відбуваються лише в їхньому віртуальному світі.»1 Свідомо або несвідомо, Форрестер належить до довгої традиції тих, хто відчуває дискомфорт завдяки економічній репрезентації віртуальної реальності – тих «метафізичних тонкощів,» які, на думку Маркса, тим не менш, були важливими для розуміння та накопичення багатства.2

Цей страх перед віртуальністю капіталу можна зрозуміти. Кожного разу, коли цивілізація винаходить новий спосіб використовувати репрезентацію для управління фізичним світом, у людей виникають підозри. Коли Марко Поло повернувся з Китаю, він шокував європейців новиною, що китайці користувалися не металевими, а паперовими грошами., Люди швидко засудили це, як прояв алхімії. Європейська цивілізація протистояла введенню паперових грошей до ХІХ сторіччя. Нещодавно винайдені форми похідних грошей – електронні гроші, передача грошей телеграфом, і всюдисущі зараз кредитні картки – також не сприймалися протягом певного часу. Коли репрезентація цінності стає все менш громіздкою та більш віртуальною, зрозуміло, що люди ставляться до цього скептично. Нові форми похідних власності (такі як цінні папери, підкріплені іпотекою) можуть допомогти у формуванні додаткового капіталу, але вони також можуть ускладнити розуміння економічного життя. Отже, люди схильні почуватися більш комфортно, уявляючи шляхетних спітнілих робітників, зображених на стінах в Радянському Союзі та Латинській Америці важко працюючими у полі або біля верстата, ніж капіталістів, які роблять операції з паперами, що підтверджують власність, акціями та облігаціями у віртуальній реальності своїх комп’ютерів. Складається таке враження, що в їх уяві робота з репрезентаціями бруднить руки більше, ніж земля та заводське мастило.

Як і всі інші системи репрезентації, від письмового мовлення до грошей та комп’ютерних символів – документи на власність сприймаються деякими інтелектуалами як інструмент обману та придушення. Негативне ставлення до систем репрезентації було сильною підводною течією при формуванні політичних ідей. Французький філософ Жак Дерріда згадує у De la Grammatologie, як Жан Жак Руссо доводив, що писемність була важливою причиною людської нерівності. Для Руссо, ті, хто за допомогою вміння писати могли контролювати писані закони та офіційні документи, таким чином могли контролювати долі людей. Клод Леві-Строс також стверджував, що «першочерговою функцією письмової комунікації є сприяння підкоренню.»3

Так само, як і будь-який противник капіталізму, я дуже добре знаю, як системи репрезентації, особливо належні до капіталістичного ладу, використовувались для експлуатації та підкорення, як вони давали маленькій купці владу над багатьма іншими. У цій книзі я говорив про те, як офіційний документ було використано для прямого домінування. Тим не менше, мистецтво та наука репрезентації є однією з опор сучасного суспільства. Ніякі злобні тиради спрямовані проти писемності, електронних грошей, кібернетичних символів та документів на власність не призведуть до їх зникнення. Замість цього, нам треба робити системи репрезентації легшими та більш прозорими та наполегливо працювати над тим, щоб допомогти людям їх зрозуміти. За інших обставин юридичний апартеїд продовжуватиметься, і засоби створення багатства лишатимуться в руках тих, хто живе всередині «посудини.»

Чи притаманний успіх капіталістичного ладу лише деяким культурам?

Згадайте Білла Гейтса, найуспішнішого та найбагатшого підприємця в світі. Крім його персонального генія, яка частина його успіху відбулась завдяки культурному походженню та «протестантській етиці»? А яка завдяки юридичній системі власності Сполучених Штатів?

Скільки б він міг зробити інновацій в галузі програмного забезпечення, якби не було патентів, щоб захистити їх? Скільки б угод та довгострокових проектів міг би він втілити без юридично захищених контрактів? Як багато міг би він ризикувати на початку, якби не було систем обмеженої відповідальності та страхових полісів? Скільки б він зміг накопичити капіталу без реєстрів власності, в яких фіксується та зберігається капітал? Скільки б ресурсів він міг зібрати докупи, якби не було взаємозамінної репрезентації власності? Скільки інших людей він зробив би мільйонерами, якби не зміг розповсюдити опціони? Якою економією від масштабу міг би він скористатись, якби був змушений працювати на базі розкиданих кустарних виробництв, які не можна було б об’єднати між собою? Як би він зміг передати право на свою імперію своїм дітям та колегам, якби не було права наслідування?

Я не думаю, що Білл Гейтс або будь-який інший західний підприємець зміг би досягти успіху без систем права власності, заснованих на міцному, добре інтегрованому соціальному контракті. Я скромно пропоную, що перш ніж якийсь брахман, який живе всередині «посудини» спробує переконати нас у тому, що досягнення успіху капіталізму вимагає певних культурних рис, спочатку подивитись, що буде, коли країни, що розвиваються та колишні радянські країни, встановлять такі системи прав власності, які можуть створювати капітал для всіх.

Протягом всієї історії люди плутали ефективність успадкованих ними інструментів репрезентації в створенні надлишкової вартості з внутрішніми цінностями їх культури. Вони забувають, що часто те, що дає передові переваги якійсь групі людей, це інновативне використання систем репрезентації, розроблених в іншій культурі. Наприклад, жителі півночі були змушені копіювати юридичні інституції стародавнього Риму, щоб організувати себе, а також вивчити грецький алфавіт та арабські числові символи та системи для того, щоб передавати інформацію та рахувати. А отже, сьогодні мало хто розуміє ту величезну перевагу, яку дали формальні системи власності західним суспільствам. В результаті, багато жителів заходу дійшли висновку, що підвалинами їх успішного капіталістичного ладу є успадкована робоча етика або екзистенціальні страждання, створені їх релігією – попри те, що люди по всьому світу тяжко працюють, коли можуть, і що екзистенціальні страждання або владні матері є не лише в кальвіністській або юдейській традиції. (Я настільки ж стурбований, як і будь-який кальвініст в історії, особливо в неділю ввечері, а також в лотереї на саму владну матір, я впевнений, що моя мати в Перу може позмагатися з будь-якою жінкою в Нью-Йорку.) Отже, велика кількість досліджень, необхідних для того, щоб пояснити, чому капіталізм не спрацьовує за межами західного світу, застряла у великій кількості нерозглянутих припущень. До того ж таких, які переважно неможливо перевірити, бо вони мають ярлик «культура.» Основним ефектом цих припущень є те, що вони дозволять насолоджуватись почуттям зверхності надто багатьом з тих, хто живе на привілейованих острівцях цього світу.

Ці аргументи, базовані на особливостях культур, відпадуть, тоді, коли тверде свідоцтво впливу добрих політичних інституцій та закону про власність добре засвоїться. Але до того часу, як замітив Фарід Закарія з журналу Foreign Affairs:

Культура є актуальною темою. Під словом «культура» я не маю на увазі Вагнера або абстрактний експресіонізм – вони завжди були актуальні – а, скоріш, культуру як пояснення соціальних явищ… Культурні пояснення продовжують виникати, тому що вони подобаються інтелектуалам. Вони надають цінності детальному знанню про історії країн, яке інтелектуали мають у великій кількості. Вони надають вивченню суспільств присмак таємниці та складності… Але культура сама по собі може бути сформована та змінена. За великою кількістю культурно детермінованих позицій, смаків та переваг лежать політичні та економічні фактори, які їх сформували.4

Я не хочу сказати, що культура не має значення. Всі люди в світі мають якісь конкретні смаки, навички та способи поведінки, які можна вважати притаманними їх культурі. Проблема полягає в тому, щоб розрізнити, які з цих рис є внутрішньо притаманними, незмінними характеристиками народу, а які з них визначаються завдяки економічним та юридичним стримуючим факторам. Чи є нелегальне самозахоплення нерухомості в Єгипті та Перу результатом стародавньої, незмінної традиції арабських кочівників та звички племені квечуа пересуватися вверх-вниз культивуючи зернові на різних вертикальних рівнях Анд? Чи це відбувається тому, що, як в Єгипті, так і в Перу, потрібно більш ніж 15 років чекати на отримання легального права власності на пустельну землю? Мій досвід говорить мені, що самозахоплення переважно відбувається через останню причину. Коли люди мають доступ до впорядкованого механізму заселення землі, який відображує соціальний контракт, вони оберуть легальний шлях, і лише меншість, як і в будь-якій іншій країні, наполягатиме на метаюридичному придбанні. Велика частина поведінки, яку зараз відносять до культурного спадку, не є невідворотнім наслідком етнічних або ідіосинкратичних рис, а залежить від їх раціональної оцінки відносних затрат та користі входження до юридичної системи власності. Легальна власність розширює можливості людей в будь-якій культурі, і я сумніваюсь, що сама по собі власність суперечить будь-чиїм культурним нормам. Емігранти з В’єтнаму, Куби, та Індії точно не мали ніяких проблем з адаптацією до американського законодавства в галузі власності. Якщо його правильно сформулювати, законодавство про власність може сягнути над культурами щоб зміцнити довіру між ними, разом з тим, зменшити затрати на зведення думок та речей докупи.5 Легальна власність встановлює курси обміну між різним культурами і таким чином надає їм основних принципів економічної схожості, на яких вони можуть займатися бізнесом одне з одним.

Єдиний можливий шлях

Я впевнений, що капіталізм збився з дороги в країнах, що розвиваються та колишніх радянських країнах. Він не є неупередженим. Він не має зв’язку з тими, хто мав би бути його найширшою опорою, і замість того, щоб стати справою, яка обіцяє можливості для всіх, капіталізм все більше виглядає як лейтмотив егоїстичної гільдії бізнесменів та їх технократів. Я сподіваюсь, що ця книга змогла донести мою впевненість у тому, що такий стан відносно легко виправити – за умови, що уряди готові прийняти наступне:

Становище та потенціал бідних мають бути краще задокументовані;

Всі люди здатні робити заощадження;

Бідним не вистачає юридично інтегрованих систем власності, які можуть перетворити їх працю та заощадження на капітал;

Громадянська непокора та мафія, що зараз виникли, не є маргінальними явищами, а є результатом того, що люди мільйонами просуваються від життя у маленькому масштабі до життя у великому масштабі;

У цьому контексті бідні не є проблемою, вони є розв’язанням проблеми;

Впровадження системи власності, яка створює капітал, є складним завданням з політичного погляду, тому що для цього треба піти на контакт з народом, зрозуміти соціальний контракт та докорінно змінити юридичну систему.

З перемогою над комунізмом, старі завдання капіталізму щодо економічного зростання виконано, і йому потрібний новий набір завдань. Не має сенсу закликати до створення відкритих економік, не повернувшись обличчям до того факту, що нинішні економічні реформи відкривають двері лише для невеликих глобалізованих еліт, лишаючи за бортом більшу частину людства. На сьогоднішній день капіталістична глобалізація стосується лише встановлення зв’язків між елітами, які живуть всередині «посудин.» Щоб підняти ці посудини та закінчити апартеїд в галузі власності буде потрібно вийти за існуючі межі держав та законів.

Я не є переконаним капіталістом. Капіталізм не є моїм кредо. Для мене набагато більш важливими є свобода, співчуття бідним, повага до соціального контракту, та рівність можливостей. Але на цей момент, капіталізм є єдиним існуючим шляхом для досягнення цих цілей. Це єдина відома нам система, яка надає нам необхідне обладнання для створення величезної надлишкової вартості.

Мені дуже подобається, що я походжу з третього світу, тому що переді мною стоїть таке чудове і складне завдання – перехід до ринкової капіталістичної системи, яка поважає бажання та переконання людей. Коли капітал досягне успіху не лише на заході, але й всюди, ми зможемо вийти за межі фізичного світу та скористатися нашим розумом, щоб йти в майбутнє.

Про переклад

Переклад створено колективно й відновлено з архівної копії. Під час редактури усунено технічні примітки, мовні змішування та незавершені варіанти перекладу.