Власність і право народжуються та вмирають разом
Ієрємія Бентам
У статті розглядаються інституційні передумови неправових практик у сучасному українському суспільстві.
Необхідно одразу уточнити, що коли ми говоримо про широке поширення у нашому суспільстві неправових практик, наприклад, у сфері правосуддя, праці чи власності, автор виходить з допущення, що при цьому йдеться не про викривлення сучасного європейського права, а про домінуючу наявність традиційного права, яким воно було, скажімо, у феодальному суспільстві. Коли про природні права людини нічого не знали, і джерелом права була воля пана.
І ще два застереження.
Перше. У цьому тексті право розглядається лише як вторинна, похідна функція соціально-економічних відносин, як юридична форма базових інститутів цих відносин – власності, обміну, праці.
Друге. Автор дотримується тієї непопулярної концептуальної позиції, що Україна все ще переживає історичний цикл розпаду радянської соціально-економічної спадщини, нічого принципово нового не побудувала, справжні реформи не провела. Тому усі її запозичені на Заході демократичні інститути, у тому числі і право, мають імітаційний, сурогатний характер.
У цьому контексті необхідно одразу нагадати про фундаментальний факт сучасної української системи правового регулювання суспільних відносин – про дуалізм права. З одного боку, є писане право (Конституція, закони – калька європейських правових систем), з другого боку – традиційне, звичайне право, притаманне минулому часу. У суспільстві йде постійна боротьба між цими системами права, боротьба світоглядів і політичних партій. Переможця поки немає, а жертв, як на війні, багато.
Але дійсна проблема полягає у тому, що маргінальну роль сучасного (писаного) права у нашому суспільстві експертне середовище розглядає, як правило, окремо від загальної соціальної проблематики. При цьому в кращому випадку узагальнення експертів не виходять за вузький обрій відомчої проблеми «поганих кадрів» в судових, адміністративних, правоохоронних і правозастосувальних органах влади. А якщо ще сюди додається міфічна «ментальність» населення, нібито історично схильного порушувати закони, вважається, що питання вичерпане.
Щодо подібних узагальнень експертів у Гегеля є в’їдливе зауваження на адресу тих, чий аналіз не виходить за межі безпосереднього практичного досвіду. Людина приходить щодня у сарай і годує курку зерном. Курка спостерігає за людиною і робить узагальнення: людина існує, щоб годувати курку зерном. Але одного разу людина прийшла з ножем і відучила курку робити неправильні узагальнення.
Чи не страждаємо ми, подібно гегелівській курці, плоским емпіризмом, коли не враховуємо, що за межами «сараю» інтелектуалів, існує об’єктивний світ людської діяльності в селах і робочих селищах України, де координуюча роль писаного права займає дуже скромне місце. Домінує ж, на жаль, неписане, звичайне, некодификоване право традиційного, доіндустриального суспільства.
Спробуємо розібратися, у чому тут справа. Чому записані у Конституції права людини і соціальні гарантії – це у багатьох випадках тільки для декорації, щоб пристойно виглядати в очах Європи. Начебто хусточки в кишеньці модного піджака від Versacі у «братка», що купив собі разом з цим прикидом і місце в парламенті.
Інституційні передумови неправових практик
Порушення прав людини в нашій країні – не виключення з правил громадського життя, а систематична практика цього життя.
Ці порушення мають стійкий характер – як закони природи. Питання: чому?
Правильна відповідь на це питання має вирішальне значення як для правозахисної практики, так і, по великому рахунку, для формування політики модернізації й розвитку країни. Відповіді ж бувають різні.
Візьмемо середньовічну практику катувань затриманих громадян у міліції, яка змушує думати, що ми маємо справу з армією окупантів. Адже багатьох просто вбивають. Дослідженням правозахисників встановлено: у 2011 році кількість потерпілих від незаконного насилля в міліції становила 980000 людей![1]
Колишній міністр Могильов навіть якось сказав нечувані раніше слова: мов, можу поставити задачу всьому особовому складу – не катувати! Але відразу спохватився: з розкриванням злочинів стане гірше![2]
Тобто міністр вважає, що ця неправова практика залежить від системи звітності. І багато хто з ним згодні. Жорстоке поводження з тими, хто засуджений і знаходиться у колоніях – часто за межами добра і зла. Це такий собі фірмовий знак спеціальної державної установи – Департаменту з питань виконання покарань. У Європейському Суді зараз розглядається справа про побиття 40 засуджених у Ізяславській колонії у 2007 році – тоді 1200 чоловіків засуджених оголосили голодування на знак протесту проти нелюдських умов тримання у колонії. Реакція держави на цей протест була примітивна – бійці спеціального підрозділу були введені в колонію для розправи з тими, хто заявляв вимоги засуджених.[3]
Інший недавній випадок. У пресі повідомлялося про те, як у Черновецькій області, так би мовити, під головуванням адміністративного начальника району Бойчука били, як нашкодившу худобу, рибалок, що посміли ловити рибу в «чужому» ставці[4]. Синдром Лозинського. Пояснювали це звірство тим, що в партію і у владу відбирають неперевірених людей. Треба б тестувати кадри при прийомі на роботу!
Звичайна оцінка подібних неправових практик така: в органах влади – дефіцит професіоналів. Вихід: треба поміняти поганих на гарних. У нас же є демократичні вибори. А до виборів сидимо біля віконця і спостерігаємо, як, наприклад, навіть у столичному граді Києві «обрані пацани» команди Черновецького роздерибанили землю на понад 70 млрд. грн.[5]
Приведені приклади мають загальний корінь – вони частина державної системи, у якій немає правосуддя як інституту. Є тільки його видимість, імітація у вигляді сервісної служби для виконавчої влади.
Ще Блаженний Августин говорив, що держава, яка позбавлена правосуддя, є не що інше, як зграя розбійників. Намагатися захистити права людини у такій державі – майже безнадійна справа. Але ця «емпірія» потребує концептуального осмислення. Оцінка ситуації автора виходить з аксіоматичної тези, що справа тут не в «поганих кадрах». Справа в інститутах.
У будь-якій країні є інституційна матриця з її базовими інститутами: власність, обмін, трудові відносини, інформація. Саме ці інститути, подібно набору хромосом у живому організмі, виконують роль «соціального геному», який визначає спосіб соціальної інтеграції суспільства, його як соціальну систему.
Антропологи Б. Маліновський і К. Поланьї описали[6] три історичні способи соціальної інтеграції – (1) обмін дарами між симетричними родовими групами у архаїчних родо-племенних суспільствах; (2) перерозподіл ресурсів через централізовану владу у феодальну епоху абсолютистських монархій; (3) обмін через ціноутворюючі ринки.
Ці способи інтеграції визначають соціальну структуру суспільства, яка, у свою чергу, визначає моделі соціальної поведінки, спосіб мислення, ідейну практику, у тому числі й характер і роль права на цих історичних етапах.
Але потрібно розуміти важливу річ. Якщо дивитися на ці інститути з історичної точки зору, слід визнати, що Марксова лінійна концепція послідовної зміни історичних формацій не спрацювала: виявилося, що суспільство – як пиріг «Наполеон» – має, так би мовити, шарову структуру. Ніщо не зникає зовсім. Буває, верхній шар культурного гумусу змиває темна вода кризи, і на поверхню виринує нижній шар архаїчно-примітивних, племінних відносин, які були, скажімо, за часів царя Хаммурапі.
Так було, наприклад, під час «лихих 90-х», коли одна держава перестала існувати, а інша тільки створювалася. То була епоха кримінальної реставрації племінної архаїки. Обмін ресурсів здійснювали бандюки з мораллю кочівників-степовиків: захоплення і розбій були нормою! Потім деякі з них через бартерний обмін еволюціонували до оседлого способу життя, зайнялися капіталізацією награбованого і перетворилися у «стаціонарних бандитів» (термін M.Olson). Далі вони перейшли до розбудови «політичного даху» для свого бізнесу – створили квазіпартії й купували місця у парламенті, де за них і в їх інтересах ще й зараз працює й голосує за потрібні їм закони їхня депутатська челядь.
Якщо у країні домінують подібні архаїчні відносини, джерелом права є сила «стаціонарного бандита», який за своїм соціальним статусом є тотожним колишньому князю-рюріковичу або барону. Зі своєю озброєною дружиною, фінансовою й податковою системами. Право «тяглового народу» за таких умов існує тільки у формі привілею князівською милістю. Це – епоха Кравчука і Кучми першої каденції, до кінця якої ця наша офшорно-кримінальна «аристократія» перегорнула сторінку доби «захоплення і розбою» та перейшла до режиму системної корупції.
Корупція під час другої каденції Кучми і за часів Ющенка стала самим ефективним інструментом перерозподілу ресурсів в інтересах впливових олігархічних груп. А головне джерело багатства цих груп – природна рента та понадексплуатація землі і труда. Усі первинні капітали українських мільярдерів – накопичена рента, яка, як би у нас домінувало сучасне писане право, повинна йти до місцевих бюджетів.
Саме на цьому історичному перехресті середини 90-х Україна опинилася у інституційній пастці – у тодішніх правителів не вистачило чи розуму, чи то політичної волі (скоріше – і того і другого), щоби природну ренту не віддати у приватні руки. Про можливість такої реформи державної власності на користь суспільства повідомляли, попереджаючи про згубність політики приватизації земельної ренти, ще у 1991 році найвидатніші економісти світу у своєму відкритому листі до тодішнього президента СРСР М.С. Горбачова[7]
Коли Бог хоче покарати людину, він позбавляє її розуму. Це трапляється і з тими країнами, у яких інтелігенція, її мислячий клас не може у критичні історичні часи сформулювати порядок денний. У Польщі, наприклад, інтелігенція виконала цю історичну місію, коли вона об’єдналася з робочим класом за часів «Солідарності». Тому там немає олігархічного режиму, і країна розвивається. Українська інтелігенція виявилася нездатною до самоорганізації у фатальний час історії – вона була контужена репресіями комуністів й розбещена совєтським патерналізмом і власним опортунізмом.
Наша інтелігенція не змогла поставити в порядок денний ринкових реформ головне питання: спочатку реформа власності, а потім – приватизація. Метою реформи власності є не продаж, а надання права власності на мільйони об’єктів нерухомості мільйонам громадян.[8] І починати «велику трансформацію» України після 1991 року потрібно було саме з цієї історичної справи. Не тільки роздачею квазіюридичних «сертифікатів», як це було, а юридичним оформленням права власності, у тому числі через кооперацію нових власників шляхом створення акціонерних товариств і народних підприємств.
Тому так і сталося, що право за таких умов – це не система регулювання відносин в інтересах усього суспільства, а система нормування привілеїв для нового пануючого класу щодо доступу його до ресурсів, до державної бюджетної «годівниці» і нормування ефективної експлуатації – для холопів.
Епоха Януковича після 2010 року – епоха стабілізації влади нового пануючого класу у формі імітації верхівкою цього класу монархічного абсолютизму 17-го століття. Феодальні маєтки, височенні паркани, «королівські» проїзди вулицями з забороною рухатися «холопам», мисливські угіддя з князівськими розвагами... Це зовнішні атрибути режиму. А його глибинні ознаки такі: (1) у політиці – монополізація влади у формі бонапартизму; (2) у економіці – централізований перерозподіл активів країни в інтересах вузького кола «своїх» бізнесменів; рента і позаекономічні форми експлуатації як джерело доходів. Усі інститути права, законодавства, судочинства, правоохоронних органів «заточені» на забезпечення цих генеральних задач.
У цьому контексті виключно важлива роль була відведена виборам-2012: новому класу олігархічних власників за будь-яку ціну потрібна конституційна більшість у парламенті для таких змін у Конституції, які дозволять легалізувати усю їхню власність. Їм потрібні законодавчі гарантії безпечної передачі нажитого «непосильною працею» своїм дітям.
Чи має саме такий розвиток подій історичну перспективу? Ідеологи цієї «донецької» політики стверджують, що тільки у цьому випадку настане епоха дійсної модернізації країни – офшорні капітали повернуться до України і вона отримує шанс розвивати економіку без «тіні» і корупції.
Але ця ідеологія модернізації хибна. Вона не враховує той факт, що модернізуються і розвиваються ті країни, у яких культивується складність і прозорість суспільних відносин, розвиток вільних особистостей, які здатні бути суб’єктами перетворень соціальних відносин. А це означає, що не тільки окремі сім’ї, а й широкі верстви населення повинні мати доступ до капіталу і інформації. А правова система у цьому випадку, як автономний інститут суспільства, стає на захист, перш за все, права власності і свободи підприємництва широких верств населення.
Якщо у країні домінує власність приватна і легітимна, трудові відносини контрактні, обмін праці і власності урегульовано законом і здійснюється через ціноутворюючі ринки, а інформаційний простір – вільна сигнальна система, – у такій країні при сучасному технологічному рівні є демократичний капіталізм. А незалежний суд і права людини – попередні умови його ефективності.
У такій країні довіра до державних інститутів стає затребуваним соціальним капіталом, а професійний розвиток людини – людським капіталом, і ці ресурси для розвитку країни мають ще більше значення, ніж фінансовий капітал.
Отже, немає сумніву, чому у нас корумповані чиновники, вибіркове комерційне правосуддя і селективна юстиція та немає ефективної державної системи захисту прав людини: саме такі інститути і є адекватними структурі сучасної української власності і влади.
У такій системі будь-які «гарні кадри» або негайно пристосовуються, або знищуються. Селекція цих кадрів здійснюється за принципом «свій-чужий» – цей фільтр стає на шляху кожного, хто, наприклад, хоче працевлаштуватися у будь-який орган влади.
У нашій міліції вбивають не тому, що немає професіоналів-пінкертонів. А тому, що у кожному районі є свій неформальний інститут управління: «квартет Лозинського» – начальник міліції, прокурор, голова суду, голова адміністрації. У кожного своя «галявина», вони «кришують» контрабанду, наркобізнес, через підствних осіб контролюють усі природні ресурси в регіоні – землі, скважини, ставки, ліси, кар’єри... Це – багате джерело природної ренти, яка збирається майже так, як збиралася колись подать з «податного народу». Тільки роль дружини князя зараз виконує озброєна дружина податківців з «Беркутом». І полковнику міліції треба зберігати цей статус-кво і свої погони за будь-яку ціну – у тому числі липовою звітністю, фабрикацією справ вибиванням показів з нещасних затриманих і передачею частини природної ренти нагору. Ця система «кормління» має свою ієрархію, на щаблях якої кожна посада має свою ціну і свій «кодекс честі»: ні за яких обставин «своїх не здаємо!». Непідсудність – головний привілей!
Ось чому у нас навіть Конституційний суд – храм правосуддя! – може виходити за межі своїх повноважень і своїм рішенням [9] освячувати конституційний переворот шляхом узурпації владних повноважень Верховним правителем або санкціонувати пріоритет урядового волюнтаристського порядку соціальних виплат перед порядком, який встановлено законом [10]
І в цей же самий час ця ж влада не стомлюється експлуатувати терміни «європейський вибір», «демократія», «законність», «незалежний суд».
З іншого боку, в українському суспільстві зростає «попит на право». Про це можна судити і по зростанню кількості звернень у суди для вирішення цивільних суперечок, що виникають у зв’язку з розвитком ринкових відносин, й по захмарному ступеню суспільного морального обурення у зв’язку з тим, що у судах рішення купуються чи «замовляються» тими, у кого є багатство і влада.
Така «когнітивна шизофренія» в українському суспільстві сильно заважає критичному осмисленню цієї дивної і, якщо придивитися, моторошнуватої реальності. Потрібна певна сміливість, щоб за таких умов додержуватися принципу інтелектуальної чесності для аналізу сурогатних форм української демократії.
Мимоволі постає питання: чи знаємо ми країну, у якій живемо?
Двоповерхова Україна, або Феодалізм в епоху постмодерну
З приводу «поверхової» метафори поясню – мається на увазі архаїчна дворівнева структура власності, національного багатства, яка визначає дуальну соціальну, політичну та правову структуру українського суспільства, парадокси і складні інверсії його суспільної свідомості.
У нас дві економіки – (1) офіційна, відкрита і (2) тіньова, закрита. У нас два соціальні яруси власників. Одні (головні) сидять у парламенті та уряді, в інших київських інстанціях; вони контролюють ресурси країни і «роздають» права на їхнє користування (як роздавали князі і монархи дружинникам і дворянам) «своїм людям» на нижньому соціальному ярусі – керуючим умовно приватною власністю. Родичам, кумам, наближеним до «сім’ї» особам.
«Роздають» права на приватизацію майна, на посади, статусні привілеї, на спеціальне законодавство для «нової аристократії» – щодо їхніх пенсій, зарплат, лікування, державних дач, доступу до правосуддя та гарантій непідсудності, особливих податків; права вивозити капітал в офшори, отримувати позички, ліцензії, субсидії, дешеві кредити, мисливські угіддя та інші ділянки землі. Слово «дача» прямо виражає цей архаїчний господарський механізм, що зародився ще у князівські часи Київської Русі.
«Роздають» в обмін на «здачу» служби – у вигляді адміністративної та природної ренти (стовідсоткова лояльність до верховного власника, у тому числі у формі виборчого бюлетеню, оброк-хабар, «подарунки» яхт і маєтків, пайова участь у корпоративному капіталі, пряме фінансове або відробіткова обслуговування «барона», внески в різні фонди, фінансові потоки через перерозподільні механізми в системах тарифікації послуг і робіт, через централізацію бюджетного процесу для викачування грошей з місцевих бюджетів…).[11] У того ж, хто порушує правила цієї «служби», бізнес забирають «донецькі пацани» та він стає об’єктом інтересу правоохоронних органів.
Це – неофеодалізм на стадії дикого капіталізму, коли старі неефективні форми експлуатації знаходять нове дихання, адаптувавши буржуазне право для вилучення феодальної ренти, яка є головним чинником доходів. Як відомо з підручника історії, феодальна рента базувалася на земельній власності та існувала у формі відпрацьовування (панщина) і оброку (продуктового і грошового). Перевага тієї чи іншої форми залежала від розвитку товарно-грошових, ринкових відносин.
Правова система в умовах такої realpolitik та її державні органи – лише сервісна служба у нового пануючого класу.
Тому можна зрозуміти песимізм видатного сучасного соціального мислителя Ернандо де Сото: «Я стверджую, що в…колишніх соціалістичних країнах капіталізм зазнав невдачі ... Він ... замість того щоб стати джерелом надії і перспективи для всіх і кожного, все в більшій мірі перетворюється на привілей для обмежених кіл бізнесменів і технократів ».
І ще одна цитата з де Сото: «Створення загальнодоступної системи власності – це робота, перш за все, для політиків ... Метою реформи, яка легалізує власність, є перетворення власності в капітал, який послужить для блага всього народу».[12]
Реальність же така, що сучасна Україна – кладовище омертвленого, некапіталізованого майна. Тут також величезний масив майна «простих людей», яке використовується поза ринком, а капіталізація основних ресурсів країни відбувається без урахування їх прав та інтересів.
Але справжня демократія неможлива без економічної демократії[13] – без участі трудящих в цьому процесі капіталізації в якості власників. І перш за все на рівні місцевого самоврядування. Чи розуміють наші політики, що базовим інститутом демократії є саме комунальна власність і громада як суб’єкт цієї власності? А основою реформ, які визначають вектор модернізації країни, є саме перетворення громад з об’єкту «комунального тягла» на суб’єкт користування комунальною власністю.
Сьогодні демократична реформа власності країни, її повна легалізація через єдиний механізм реєстрації прав власності і створення умов для доступу широких верств населення до продуктивної власності – основа для сталого економічного розвитку країни і стратегічне питання конституційного порядку денного для виходу з олігархічного тупика.
Тільки за таких умов в Україні буде затребуване сучасне європейське право, а захищені права людини стануть передумовою розвитку країни. І тільки така політика може виправдати концентрацію влади в руках лідера, здатного це розуміти і провести таку реформу в життя, долаючи спротив нуворишів.
Така реформа – головна робота для політиків усіх кольорів і відтінків, для політичного єднання через загальнонаціональний суспільний договір з питання про власність. Саме ця загальнонаціональна робота покладе край розколу країни та стане ресурсом її розвитку.
[1] Права людини в Україні-2011. Доповідь правозахисних організацій. УГСПЛ. Харків, «Права людини». 2012, стор.43.
[2] vlasti.net
[3] Права людини в Україні-2011. Доповідь правозахисних організацій. УГСПЛ. Харків, «Права людини». 2012, стор.338.
[4] fakty.ua
[5] www.unian.net
[6] Карл Поланьи. Избранные работы. М.2010. стр. 60
[7] www.r-reforms.ru
[8] Эрнандо де Сото. Загадка капитала. М.2004. Стр.207.
[9] Рішення КСУ від 30.09.2010 року №20-рп/2010. Див.: www.ccu.gov.ua
[10] Рішення КСУ від 26.12.2011 року №20-рп/2011. Див.: www.ccu.gov.ua
[11] Концепція «роздавальної економіки» розроблена новосибірським соціологом Ольгою Безсоновою. В рамках інституціональної теорії роздавальної економіки стверджується, що в ході природно-історичної еволюції на території російської держави сформувалася саморегулююча економіка, відмінна від ринкової. Як і ринкова, вона функціонує на принципах самоорганізації, але за іншими правилами. Базовими відносинами цієї економіки є відносини «здач-роздач», а не «купівлі-продажу», і тому вона отримала назву роздавальної економіки або економіки роздатку. Ця економіка має власне інституційне ядро. Автор виходить з допущення, що базові інститути української господарчо-економічної системи мають спільне з російськими інститутами походження, зокрема «вотчинне право», головною ознакою якого є «сіамське» зрощування влади і власності. Див. nesch.ieie.nsc.ru
[12] Эрнандо де Сото. Загадка капитала. М.2004. стр.208, 229.
[13] Луис О. Келсо, Патриция Х. Келсо. Демократия и экономическая власть. Институт Келсо по изучению экономических систем. Сан-Франциско. www.kelsoinstitute.org