Чому часом так пригнічує нинішня дійсність України? Куди рухається чи, можливо, котиться країна? Чи не приховується за ширмою євроінтеграції, оголошеної головним пріоритетом зовнішньо­політичних устремлінь нібито демократичної держави, її швидке переміщення в розряд авторитарних бананових республік?

На що насправді спрямовано ідеологію реформ нинішньої влади, і чи є в неї взагалі якась ідеологія? Маятник хитнувся — після безглуздого демократичного безладу часів Ющенка країна смакує «принади» ефективної вертикалі влади Януковича. Та чому вертикаль ефективна лише в окремих її проявах? Чому оголошені реформи так буксують і дають часом протилежні очікуваним результати? Чи не тому, що реальні та декларовані цілі дуже різняться?

Наш співрозмовник — Анатолій Гальчинський — був одним із головних ідеологів ліберальних реформ, що проводилися в Україні з 1994-го по 2004 рік (у цей період він обіймав посаду радника президента з питань макроекономіки (1994—2005), очолюючи також раду Національного банку України (2000—2005) і На­ціональний інститут стратегічних досліджень (2002—2005)).

Крім іншого, у розмові з експертом ми спробували з’ясувати, наскільки реальною є загроза встановлення жорсткого авторитаризму в Україні, з огляду на очевидну нинішню кризу ліберальних доктрин, що панували раніше, навіть у розвинених демократичних державах і, м’яко кажучи, не надто вражаючі успіхи відповідних реформ у нашій країні.

— Анатолію Степановичу, чи погоджуєтеся ви з тим, що лі­беральні підходи в макро­економічній політиці розвинених держав, які повністю домінували раніше, нині пере­живають далеко не найкращі часи? Де причиною, а де наслідком і свід­ченням цього стала світова економічна криза 2008—2009 років, яка досі так і не завершилася. Питання не пусте, з огляду на далеко неоднозначне ставлення українсь­кого політикуму до лібе­ральної перспективи нашої держави.

— Ви праві в тому, що є прямий взаємозв’язок між кризою 2008—2009 років і кризою лібе­ралізму. Але йдеться в цьому випадку не про кризу лібералізму взагалі, а про кризу його конк­ретної історичної форми — нео­лібералізму, за лекалами якого в останні десятиліття вибудовувалася світова еконо­міка. Нео­лібералізм справді вже відпра­цював свій конструктивний ресурс, і нині на Заході крок за кроком демонтуються його підва­лини. Криза 2008—2009 років істотно активізувала цей процес.

Та зміна функціональної форми — це завжди відображення не спаду, а, навпаки, життєвої сили відповідного процесу. Нині поступово затверджуються принципово нові, ще системно не сформовані постнеоліберальні фрагменти лібералізму.

Що ж до фундаментальних принципів лібералізму, які визначають його історичну зна­чущість як «глобальної геокультури», то вони залишаються незмінними. Це насамперед визначення особистості як найвищої цінності, що має природну свободу, право свободи вибору, яке поєднується з особистою відпо­відальністю людини за себе та свої дії.

Лібералізм — це також право кожної людини на свою індиві­дуальність, право завжди залишатися самим собою і, нарешті, це рівність кожного з нас перед законом, суспільством і державою, якщо хочете, перед Богом. Протягом кількох століть західне суспільство розвивається цією траєкторією. Саме в цьому запорука його привабливості.

Із цих же позицій я оцінюю дієвість євроінтеграційної полі­тики нашої влади: вона по духу і кожній своїй позиції має кореспондуватися з названими принципами ліберального суспільства.

Важливо враховувати й інше. Крах тоталітарного соціалізму в 1989—1991 роках привів до розширення географії лібералізму за рахунок європейських постсоціа­лістичних країн.

Ми вправі говорити і про специфічну модель денсяопі­нівського лібералізму, лібера­лізму з китайським обличчям. Дуже показовим є те, що куратором ліберальних економічних реформ у «комуністичній» країні виступає безпосередньо Ком­партія Китаю. Я переконаний, що з огляду на події на півночі Африки та Близькому Сході ми є свідками народження нової, ще не відомої нам мусульманської моделі лібералізму.

Справджуються прогнози відомого американського ученого Ф.Фукуями про початок, у зв’язку з подіями 1989—1991 років, усесвітньої ліберальної революції. Вона, що дуже важливо, передбачає не уніфікацію, а різноманіття національних форм лібералізму, право кожного народу залишатися з урахуванням пріоритетності національних цінностей самим собою. Всі ми розуміємо, наскільки складний, конфліктний і суперечливий цей процес. Але кріт історії, як любив повторювати К.Маркс, риє глибоко і прогресивно: перспективне завжди бере гору.

— Одним із головних пороків лібералізму, за який його найбільше критикують, прийнято вважати упереджене ставлення до держави. І якщо вже потреба державного втручання усвідомлюється й у розвинених країнах, то для пере­хідного суспільства це тим більше справедливо. Що ви думаєте з цього приводу?

— Мені добре відома ця думка. Вона справді потребує роз’яс­нень. Суть проблеми в тому, що ліберальний принцип «менше держави» жодним чином не означає, що держава має бути слабкою, недієздатною. На­с­п­рав­ді в цьому питанні є зворотна залежність: багато держави — це ознака її недієздатності. «Щоб упра­вляти краще, потрібно упра­в­ляти менше» — такий основний принцип лібералізму, сутність якого людині, обтяженій залишками комуністичного світогляду, зрозуміти дуже важко.

Відповідно до ліберальної докт­­рини, держава має рахуватися з тим, що суспільство, як і економіка, — живий, до того ж достатньо розумний організм, який у змозі забезпечувати (якщо йому не заважають) збалансований
розвиток на принципах само­організації. Держава може коригувати траєкторію цього розвитку, але ніяк не вправі необгрунтовано обмежувати його механізми, підміняти їх. До слова, апробована світовим досвідом кейнсіанська модель антициклічного регулювання економіки цілком грун­тується на цьому принципі.

Про що свідчать події остан­ніх десятиліть, що сигналізує нам у цьому контексті криза 2008—2009 років? Криза з усією оче­видністю продемонструвала не недостатність, а навпаки, над­мірність держави в країнах За­ходу, неадекватність масштабів державного споживання. Адже криза, її витоки були, по суті, спровоковані державою. Фак­тичним мультиплікатором «бор­гової піраміди» була не іпотека, а ігнорування розумних меж державного боргу. До речі, Захід нині не має рецептів виходу з ситуації, що склалася.

Є в цьому й інша колізія. Багато держави — це завжди багато бюрократії. Кожна нова функція держави — це багаторазова мультиплікація бюрократії. Це особливо небезпечно для транзитних держав, де в умовах правового вакууму, відсутності ме­ха­нізмів громадянського сус­пільства відбувається неприборкана експансія бюрократії, поглинання нею основних атри­бутів державності. Пояснювати, як це відбувається в нас на практиці, певне, немає потреби.

— До речі, про українську практику. Наскільки глибоко вона аналізується в недавно виданій вами книжці «Либерализм: уроки для Украины»? Про які уроки йдеться? Адже кінцеві результати реформ в Україні, які, за великим рахунком, мали яскраво виражений ліберальний характер, поки що далеко не оптимістичні.

— Книжка, що пропонується зацікавленому читачеві, присвячена зокрема й аналізу названих вами суперечливих за своєю суттю проблем. Я не ухиляюся в ній від складних дискусійних питань.

Аналізуючи болючі уроки минулих років, я і сьогодні переконаний, що Україна, для якої ліберально-демократичні цін­ності не були далекі навіть у часи радянського режиму, після його падіння не могла залишатися осторонь відповідних перетворень, що охопили практично всю Центральну і Східну Європу.

Інша річ, що ці перетворення здійснювалися без потрібного науково-теоретичного супроводу, по суті, інтуїтивно. Багатьох помилок, яких припустилися, можна було б уникнути, якби в нас були більш адекватні уявлення про суть того, що відбувається. Це не вина когось із нас, а наша спільна біда. Ліберальна рево­люція прийшла в наш дім, не стукаючи в двері. Так відбуваються всі революції. Тепер нам уже двадцять. Це вік, у якому логіка самооцінки є мало не головною запорукою майбутнього конст­рук­тивізму. Давайте, відійшовши від політичних оцінок, спокійно зосередимося на цьому.

До речі, позначена вами проблема стосується і співвід­ношення суспільства й еко­номіки. Саме лібералізм допо­магає зрозуміти пріоритетну значущість консолідації сус­пільства, що формується насамперед на основі спільності не так матеріальних, як моральних цінностей. Уста­леність і стабіль­ність сус­пільства, його дієз­датність (а це основа еконо­мічного прогресу) затверджуються на основі взаєм­ної довіри, спільності духовних цінностей, їхньої пріо­ритетності. Йдеться про ще один непорушний принцип лібералізму, який знову-таки залишається нами неус­відомленим. Економічні реформи не тільки позбавляються сенсу, а й залишаються безрезультатними, якщо вони не пов’язані з логікою розвитку суспільства загалом. Це ахіллесова п’ята таких розрекламованих і фактично бездіяльних реформ В.Януковича.

Треба розуміти й інше. Отримавши свободу, людина прагне всіма доступними їй способами захистити свою культурну, національну, психологічну, світоглядну ідентичність. Прин­ципово значущі в цьому й істо­ричні традиції, сімейні цінності. Влада, насамперед президент, не розуміють цього. Три віце-прем’єри займаються в нас еко­номікою, а посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань узагалі скоротили. Цим усе сказано. Щоб змінити цю ситуацію, по­т­рібні принципово інші сві­то­­­­г­лядні домінанти.

— Повернімося усе ж таки до проблем суто економіки. Яким чином економічна політика держави має вписуватися в систему ліберальних цінностей, що тут є визначальним?

— Тема лібералізму та економіки багатоаспектна і, природно, потребує спеціального розгляду. Скажу лише основне. Головне для лібералізму в економічній політиці — непорушність приватної власності. Бути лібералом означає безапеляційно і послідовно підтримувати приватну власність. Це один із визначальних тестів на прихильність принципам лібералізму. Якщо у вас існують сумніви з цього приводу, не силуйте себе. Для вас ідеологія і практика лібералізму — попри його високі гуманістичні цінності — залишаються чужими.

Зважаючи на це, на перше місце економічної політики я обов’язково поставив би проблему якісного вдосконалення відносин власності, які завжди і за всіх часів є визначальними в економіці.

У попередні роки нам вдалося сформувати «критичну масу» приватної власності. Однак слід бути реалістами, спуститися з Місяця на Землю і визнати, що процес масової приватизації, первинного нагромадження капіталу, який здійснювався в умовах практичного демонтажу влади, системної незбалансованості правового поля, несформованості ринкової інфраструктури і громадянського суспільства, не міг «на виході» не дати якісно деформованого продукту, який потребує істотної корекції.

Я переконаний, що ініціатива в цьому має виходити насамперед від самого приватного капіталу. Це необхідно для забезпечення його не тільки конкурентоспроможності, а й соціальної привабливості, подолання наявної в товаристві психологічної відчуженості. Держава має активно стимулювати цей процес. Якщо на Заході відносини власності — найбільш динамічна система економіки, то у нас ця проблема взагалі не стоїть на порядку денному економічної модернізації. Незважаючи на її особливу актуальність, про неї навіть не згадують.

Складається враження, що влада, одержуючи відповідні дивіденди, зацікавлена в збереженні щодо цього питання статус-кво.

— Ви торкнулися питання розширення соціальної функції капі­талу. Уточнімо цю пози­цію, бо вона є принципово значущою для нашої еко­номіки.

— Згоден з вами. На жаль, нова влада, як, до речі, і попередня, так і не визначилася зі стратегією соціальної політики, яка не може обмежуватися державною підтримкою малозабезпечених верств населення, як це декларується. Вона має зосереджуватися передусім на удосконаленні соціальної структури суспільства і насамперед — на зміцненні позицій середнього класу. Це основний лакмус ліберальності відповідної політики, що включає різноаспектний комплекс економічних, соціальних, духовних і політичних перетворень, спрямованих на забезпечення домінантності в суспільстві середніх верств населення, які є основним носієм лібералізму і демократії, соціально-політичної стабільності. Ваш читач, звичайно, розуміє, наскільки далекі нинішні правителі від розуміння значущості сказаного.

Інший аспект: соціальна політика повинна якомога повніше зосереджуватися на працюючому населенні, на створенні максимально сприятливих умов реалізації його креативного потенціалу, збільшенні на цій основі економічного багатства. Розв’я­зання проблеми бідних і малозабезпечених верств населення, пенсіонерів можливе лише в такий спосіб. Зазначений підхід передбачає подолання штучного розчленування економічної і соціальної політики. Влада і цього не розуміє. У нас існують два окремі міністерства — економіки і соціальної політики, тоді як насправді йдеться про єдине ціле, нерозривний комплекс соціально-­економічних відносин.

З цим пов’язана проблема оптимізації соціальних видатків. Ми давно вичерпали можливості вирішення соціальних проблем через механізми державного бюд­жету. На Заході держава широко використовує активні економічні, у тому числі й фіскальні, інструменти, що стимулюють приватні соціальні інвестиції. В окремих країнах вони сягають 35—40% загального рівня соціальних видатків. Це стосується насамперед великих корпорацій, які дедалі більшою мірою перетворюються не стільки на суто економічні, скільки на соціально-економічні і гуманітарні осередки суспільства.

Коли йдеться про соціальну функцію приватного підприємництва, на якій акцентує увагу лібералізм, важливо враховувати також нові процеси у відносинах між працею і капіталом, які почали формуватися в останні десятиліття. Мається на увазі система постфордизму, що охоплює не тільки нові характеристики трудових відносин і нагромадження капіталу, а й принципово нові світоглядні уявлення, насамперед про характер і цілі виробничих процесів, їхнє олюднення і гуманізацію.

У зв’язку з цим існує ще одна проблема. Ми мало робимо для становлення сучасної недержавної соціальної інфраструктури. На Заході пенсійні фонди концен­т­рують 70% ВВП, у США та Авст­рії — понад 90%, Голландії — 120%, Швейцарії — 113%. За останні десять років у Бразилії відповідні активи зростали середньо­річ­ними темпами, що перевищують 15%. Адже це важливий інвестиційний ресурс в економіці. Натомість у нас пенсійні активи не перевищують 1% ВВП. Чи не варто змістити акценти в пенсійній реформі зі збільшення пенсійного віку (хоча й ця проблема дуже важлива) на створення сучасних, надійних, зрозумілих громадянам механізмів недержавного пенсійного забезпечення?

Розглянуті питання дуже важ­­ливі для визначення стратегії соціальних перетворень у нашій державі. Вони свідчать про наявність дуже широкого пласта соціальних проблем, вирішення яких не пов’язане з фіскальними витратами. Першочерговою турботою в цій стратегії має стати формування дієздатної мережі недержавних соціальних інституцій, поглиблення ринкового типу відтворення робочої сили, розширення на цій основі верстви економічно активних і матеріально забезпечених людей, вільних від утриманських настроїв, які усвідомлюють особисту відповідальність за власну долю. І разом з тим — спроможних бути локомотивом економічного і соціального прогресу.

— Наскільки в контексті усього вищесказаного є реальною ліберальна перспектива для України, хто в нас є основним носієм таких ідей? Чи не ризикують процеси останніх двох десятиліть, за які і так уже надто дорого заплатило суспільство, розвернутися назад?

— У мене дуже оптимістичні очікування з цього приводу. Вони базуються насамперед на характеристиках національної ментальності українського народу, на вагомості демократичних традицій, нашій прихильності до євроінтеграційного курсу. В актуалізації українського ліберального проекту особливу роль відіграла помаранчева революція. Дуже примітивними вбачаються спроби подати події кінця 2004 року тільки як «бої» між «двома Вікторами». Насправді помаранчева революція — це зовсім інше. Це, поза сумнівом, ознака пробудження нації, найважливіший чинник формування в Україні громадянського суспільства, поглиблення демократії і, головне, — самоствердження гідності громадянина, власного «Я» кожного з нас.

В останні роки більш конструктивною в цьому питанні стає позиція середнього класу. Поряд із ним реальним суб’єктом лібералізації стає і національна буржуазія, великий капітал, який, як і середній клас, кровно зацікавлений у європеїзації нашого суспільства, у його розвит­ку відповідно до ліберально-­демократичних принципів.

Особливо активним носієм ліберальних ідей є значна частина молоді, насамперед студентської. Важливу роль у цьому відіграє її глибока інтегрованість у світовий інформаційний простір, що забезпечує молодому поколінню вищий рівень інноваційності суспільно-політичної орієнтації.

Досить вагомий потенціал прибічників ліберальної перспективи існує в політичних партіях центристської орієнтації. Дуже важливим у цьому контексті є досвід Заходу, де в повоєнні роки відбулося зближення і взаємне проникнення ідей соціального лібералізму і соціал-демократії. Поставимо запитання: чим відрізняються моделі соціально-економічного розвитку Швеції від, скажімо, Бельгії або Канади, де в різні періоди при владі були партії різних спрямувань? Якщо не брати до уваги конкретно-історичних обставин, то ми не знайдемо принципових відмін­ностей і між політикою урядів
В.Брандта, Г.Коля, Г.Шредера, кожен з яких зробив власний величезний внесок у процес соціалізації економічних відносин Німеччини.

Історичний досвід такої прак­тики для України дуже важливий. Саме ідеї синтезу соціал-демократизму і лібералізму могли б стати реальною ідеологічною платформою консолідації політичних сил нашої держави. Говорячи про це, я переконаний, що згодом змінять своє обличчя і регіонали, що ми обов’язково станемо свідками формування в їхній структурі впливової ліберальної платформи, що партія в перспективі дедалі більше еволюціонуватиме в цьому напрямі. Суспільство, усі ми зацікавлені в цьому.

Я мрію про те, що в Україні сформуються активні громадські об’єднання, які ставлять перед собою завдання реалізації українського ліберального проекту, що в Україні з’явиться науковий центр ліберальної перспективи, що відповідна тематика знайде своє місце в шкільних і вузівських програмах. Більш дієвою вбачається в цьому і роль мас-медійного корпусу. Я гадаю, що вже невдовзі у нас з’являться відповідні програми на каналах телебачення, що нашій увазі будуть запропоновані ліберальні читання на українському радіо і багато чого іншого.

У реалізації всього цього дуже важливими є послідовність і системність відповідної політики держави, її конструктивна інтеграція в систему ліберальних цінностей. Для мене етало­ном у цьому є «Новий курс» Ф.Руз­вельта. Два роки тому вийшла друком книжка нобелівського лауреата П.Кругмана із символічною назвою «Кредо ліберала». «Новий курс» оцінюється знаним ученим як грандіозний ліберальний проект ХХ століття, завдяки реалізації якого в США було створено суспільство середнього класу, а сама Америка наблизилася до демократичного ідеалу. Це хороший урок і для українських сановників. Об’єднання політики євроінтеграції і ліберальної перспективи в єдине ціле — це той алгоритм, що може не тільки радикальним чином змінити обличчя влади, а й додати нашому розвитку дуже вагомих стимулів.

У своєму мемуарному виданні «Мистецтво управління державою: стратегія для мінливого світу» (2002 рік) Маргарет Тетчер акцентує: «Для того щоб свобода прижилася, необхідна критична маса людей, які справді розуміють, що це таке. Іншими словами, спочатку з’являються вільні люди, а вже потім виникає вільний політичний, економічний і соціальний порядок». Я пропоную українському суспільству взяти на озброєння цю гранично чітку і важливу для нас формулу видатного британського політика.

Юрій Сколотяний «Дзеркало тижня. Україна» №20, 03 Червень 2011