Від великих очікувань до великого переосмислення
Президентські вибори 2010 року – перші в історії України, початок яких слід датувати не 19 листопада 2009 року, коли офіційно стартувала кампанія, а листопадом 2004-го. Здається, жодного разу ми так часто не поверталися думками до виборів, які завше минали, не залишаючи сліду ні в політиці, ні у суспільстві, як повертаємося до подій п’ятирічної давнини.
Новітня доба України знає публічні виступи людей з політичними цілями – голодування студентів на граніті під стелою Леніну на київській Площі Жовтневої Революції в 1991-му, людну багатоденну акцію «Україна без Кучми!», але лише Майдан і «майдани» в багатьох містах і селах України стали настільки виразним, енергійним і масовим явищем, що й дало підстави через 13 років після незалежності говорити про вияв суспільної дії та про її дійсний вплив на політику та історію. Саме тому, що вибори 2004 року були значно більшим суспільно-політичним явищем, ніж рядові вибори, кожен, хто вклав у владу свої сподівання на зміни, тепер прискіпливо і вимогливо оцінює пройдений шлях. А прикрість і гіркота, з якими більшість українців сприймає прийдешні президентські вибори 2010 року, зумовлюються несправдженими за цей час сподіваннями та розбитими ілюзіями.
Українське суспільство стоїть перед лицем необхідності реформ, які в силу різних причин не були здійснені. Це завдання потребує від політичного класу зміни політичного дискурсу, стандартів та стилю політичної діяльності. Водночас, його слід вирішувати на фоні надзвичайно низького рівня довіри до політиків, які сьогодні причетні до ухвалення рішень. Йдеться навіть про кризу довіри до політичного і владного класу як такого – рейтинґи довіри до політиків і інститутів влади найнижчі за 17 років незалежності України. Загострюється проблема нереформованості суспільних відносин та інститутів на фоні успіхів країн «нової демократії».
В Україні при переході від радянської моделі управління до демократичної не відбулось зміни еліт, на відміну від того, як така зміна пройшла в інших країнах «нової демократії». Цим явищем значною мірою зумовлюється половинчастість у ході політичних перетворень.
Результатами Майдану, здобутими силами співгромадян, команда звитяжців розпорядилася невміло – так, як безтурботна юність інколи розпоряджається здоров’ям. Вона не спромоглася не тільки на реформи, а й навіть на формулювання концептів реформ (за винятком хіба що серйозної зміни державних підходів у сфері дитинства), розгубивши по дорозі власних прихильників і час.
Представники цієї команди розтягнули енергію Майдану по різних квартирах і нині звертаються до людей з висоти балконів цих квартир, кожен по-своєму намагаючись переконати у своїй політичній та управлінській спроможності. І те, що вони втрачають у довірі, насправді не є їхньою персональною проблемою як політичних акторів. Це є проблемою подальшого руху України, яка заявила про себе як про демократичну, соціальну та правову державу, і водночас – завданням розвитку тих форм і носіїв громадянської й політичної дії, що здатні бути на цьому шляху не тільки переконливими, але й ефективними. Головне – щоб саме суспільство не зневірилося у можливості змін і з власного поступу могло черпати енергію. Однак два критичних фактори впливу в українському сьогоденні – корупція та відсутність реформ – виразно проявляються в ході виборчої кампанії.
Популістський політмаркетинг як відповідь на патерналістські настрої
Зі змісту кампанії видно, що основні пропозиції, які кандидати вкидають в суспільство, лежать в популістичній площині. Популізмом керуються практично всі 18 кандидатів (2004 року балотувалося, нагадаємо, 24, а в 1999-му – 15). Найбільш чудернацькі, вивернуті назовні ідеї, звичайно, здатні привернути увагу на фоні шерегу скандалів, які нічим не завершуються, та компроматів, які нічого не змінюють. Так, лише популістською можна назвати ідею нинішнього прем’єр-міністра, лідера партії «Батьківщина» і блоку партій свого імені – Юлії Тимошенко щодо можливості виборів міністра студентами. «Я пропоную вам колегіально, зібравши всю велику студентську команду, вибрати на базі слухань оцінок програм у наступному уряді міністра як мінімум молоді та спорту, причому вибрати з чіткою установкою, що він мусить зробити.
Якщо ваша воля вибрати того чи іншого міністра, то після дискусій з вами я обов’язково зроблю це реальністю, щоб ця людина реально стала міністром», – пообіцяла Ю. Тимошенко під час установчого засідання Студентської ради при Кабінеті міністрів 11 грудня 2009 року. За такою логікою, морякам і пілотам слід вибирати міністра транспорту, селянам – міністра аграрної політики, а, крім того, у студентів може виникнути конкуренція зі спортсменами, які також не будуть проти того, аби обирати саме міністра молоді і спорту. І кому тоді слід обирати прем’єра?
Гладко стелить голова Верховної Ради, голова Народної партії Володимир Литвин, виступаючи із нездійсненними пропозиціями «повного скасування інституту недоторканності» та «заборони обрання народних депутатів України більше як на два терміни поспіль», «скорочення на 40% державного апарату управління та витрат на його утримання». Серед «вбивчих» ідей – намір «введення кримінальної відповідальності за невиконання чи порушення Конституції України».
«Доконати» виборця і схилити його думку на користь спікера парламенту повинна програмна пропозиція відновити народний контроль, яку Литвин витлумачив більш докладно під час однієї із зустрічей 7 листопада: «Простим людям ні до кого звернутися зараз. Мова не йде про те, що буде створено якийсь новий апарат контролю. Ні, це будуть невеличкі центри, але туди прийде проста людина, вона отримає посвідчення, що має право перевірити ту чи іншу скаргу, ту чи іншу установу, і таким чином люди будуть тримати контроль над владою». Вже можна бачити, як «проста людина» з неясної природи мандатом йде перевіряти генпрокуратуру чи й саму Верховну Раду, а всі структури держави, власне покликані здійснювати державний контроль відпочивають приміром у Баден-Бадені.
У цьому ж ряду – нарікання ряду кандидатів на те, що, зарань ми, мовляв, скасували смертну кару в державі. «Не дозріла Україна до такого» – єдиний лейтмотив і комуністичного провідника, котрий вже втретє йде на вибори, народного депутата Петра Симоненка, і лідера Соціалістичної партії України Олександра Мороза (він уже готовий страчувати «корупціонерів», хоча було б непогано, якби для початку декларації державних службовців набули тієї форми, за якою можна було б судити про джерела прибутків і статті витрат самих посадовців і їхніх родин).
«Збільшимо обсяг фінансування фундаментальних наукових досліджень, які забезпечать інтелектуальний стрибок країни». «Буде створено ефективну національну систему управління інноваційним розвитком». «Упродовж трьох років лікувальні заклади будуть повністю оснащені найсучаснішим медичним обладнанням та автомобілями швидкої допомоги». «Впродовж року буде наведено повний порядок з якістю ліків та цінами на них» etc., etc. Хтось здатен уявити собі «ефективну національну систему» будь в чому?
Звичайно, від такого роду ініціатив можна було б відмахнутися. Однак вони, як зазначалося вище, і є основним змістом пропозицій. А, по-друге, вони не з’являються невідь звідки, й є реакцією політиків (інколи, як показано у наведених прикладах, у гіпертрофованій формі) на настрої та очікування виборців. І чим вищий рівень конкуренції на виборчому полі, тим інтенсивніше прагнення політиків закріпити власний вплив у «своїй» електоральній групі та розширити його на інші групи. І передвиборчий популізм має як пояснення, так і соціальне підґрунтя.
Як доводить дослідження нашої організації з оцінки політичних ризиків, здійснене у березні-травні поточного року, не лише політики зацікавлені в провокуванні патерналістських настроїв. У суспільстві також є опір реформам.
Так, опитані нами 24 експерти з питань політичного процесу зазначили, що ряд реформ -- адміністративно-територіальна (62,5% респондентів), реформа місцевого самоврядування (58%), системи державної влади (54%), конституційна (75%), реформа соціальної політики (55%) не здійснюються через відсутність єдності поглядів груп еліт на зміст цих реформ; ряд інших реформ – судово-правової системи (66,6%), виборчої системи (62,5%), управління публічними фінансами (75%), детінізації економіки (54%), вибудовування антикорупційної політики (62,5%), реформи аграрного сектора включно з запровадженням законодавчо забезпеченого ринку землі (45,8%) – через небажання груп еліт їх проводити, адже наслідки реформ будуть суперечити нинішньому статусу груп еліт. Звертає на себе увагу той факт, що, на думку опитаних, проведення низки реформ, а саме – реформи соціальної політики, яка сьогодні будується на надмірному навантаженні на державний бюджет, та монетаризація системи пільг, буде потребувати глибоких знань та сильних позицій їх ініціаторів і провідників, яким доведеться долати інерційність у стандартах споживання деяких соціальних груп.
Адже, впевнена третина експертів, цей блок реформ належить до тих, які «в принципі неможливо провести, бо в збереженні становища зацікавлене саме суспільство». Саме зі споживацьки-патерналістських настроїв (а вони домінують у суспільстві) випливає можливість для популізму яскраво демонструвати себе у виборчий час, а згодом – втілюватися в популістських рішеннях.
Популізм – це не політика для людей, яким його деколи намагаються представити ті, хто сповідує цю електоральну тактику. Популізм – це відкладені розв’язки і втрата часу.
Слід мати на увазі, що втрачений час не просто минає. На місці відкладених реформ ліберального типу (навіть слово це наші топ-політики остерігаються промовити) вибудовуються відносини, закріплюючись своїми структурами, які стає дійсно нелегко змінити. Так, можна стверджувати, концепт «перехідного періоду» для України вже себе вичерпав.
Загалом співставлення програм ліво-орієнтованих кандидатів виявляє дивну співзвучність більшості із них, де перекликаються практично однакові підходи, які можна класифікувати як лівацькі. Причому лівацтво у програмах (та, як можна переконатися, чи не у щоденній політиці) починає домінувати у порівнянні з політичною пропозицією 2004 року. Лівацькі посили просковзують у програмах майже всіх кандидатів.
Розширення бази нового лівацтва у політичній семантиці у передвиборчій пропаганді на рубежі 2009-2010 років не в останню чергу є спотвореною політичною реакцією на потребу значних груп суспільства в провадженні принципу соціальної справедливості та на відсутність у цього широкого електорального сегменту прийнятного соціал-демократичного вираження. Засноване на підході «роздача слонів», а не механізмах суспільного (зокрема податкового) перорозподілу,сучасне політичне лівацтво є насправді спотвореною пропозицією для цього сеґменту.
Існування лівацького дискурсу не може бути суспільно ефективним в силу щонайменше двох причин: він сконструйований та присвоєний політичними силами, сформованими як аґрегати для вираження інтересів насамперед крупного і середнього капіталу та нео-номенклатури. По-друге, навіть в такому вигляді він доведений до абсурду. Основна ознака нового лівацтва – набір лозунгів за принципом «дітям – морозиво, бабі – квіти».
Крім того, лівацтво несе із собою і ризики авторитаризму. Якщо ви візьмете до рук програми, то переконаєтесь – згідно з канонами лівацтва «благо» впроваджуватиметься «залізною рукою». Так, Симоненко «використає повноваження Президента для того, щоб Україна стала на соціалістичний шлях розвитку», Литвин «ґарантує побудову суспільства на високих моральних цінностях…», а Тимошенко «діяти буде жорстко та рішуче».
Технологічно підтримуючи і поширюючи патерналістські настрої лівацтво здатне замістити своїми квазі-засновками формування адекватного лівого, у т.ч., соціал-демократичного табору. Тією ж мірою воно псує перспективу ліберальним підходам, і без того невиправдано відкладеним у часі. Між тим, патерналістська база зростає від виборів до виборів, зменшуючи соціальний відгук на потребу реформ.
Зміни в політичному середовищі від виборів 2004 до виборів 2010
Те, що ми побудували, є тип панування мультиолігархії. Слова, які доводиться часто чути, – «хаос» і «безвладдя», – виражають скоріше владний поліцентризм при правовому нігілізмі. Політичним його приводом стала, поза сумнівом зміна системи влади у вигляді «політреформи», за якої (якщо в двох словах) глава держави втратив адміністративні важелі впливу на уряд і увійшов у залежність від парламентської більшості. Механізми формування виконавчої влади змістилися від президента на анкер партій як політичного оформлення економічного інтересу найсильніших груп, що постали в суспільстві й почали укріплюватися в парламенті у період 1998, 2002, а особливо 2006-2007 років.
Фактично на період президентства Віктора Ющенка припав етап вимушеної (зокрема в силу зміни виборчих і внутрішньопарламентських механізмів) політичної кристалізації цих груп. Своєрідність його політичної манери, направленої на співжиття, діалог, відмову від гонитви на «політичних відьом», що значною частиною і політичного, і суспільного середовища були сприйняті як слабкість і «здача» Майдану, закріпили мультиолігархат.
Олігархія прийшла в політику сукупно зі своїми власними клієнтськими мережами, які привільно розкинулись в структурах влади різного рівня, стимулювавши розквіт корупції (що ми зараз активно спостерігаємо у виборчому процесі).
Завдання більшості політиків на цих виборах – зберегти максимально зручні умови для обслуговування інтересів олігархату, що власне й зумовлює стилістику виборчої кампанії 2010 – її тихо немає.
Політичне оформлення платформ і альянсів відбувається безпосередньо «на бігу» в ході кампанії. Оформив своє «начальство» у партії «Фронт змін» Арсеній Яценюк, хоча вона використовується скоріше як символічний інструмент впливу (А. Яценюк – командир Фронту), адже людський ресурс у неї поки що обмежений, однак сам кандидат через свій дискурс позиціонується як «молодий самостійний професіонал», а не командарм.
Подаючи передвиборчу програму до ЦВК Сергій Тігіпко в ній зазначив – «безпартійний». А через місяць раптово бачимо банкіра на чолі лівоорієнтованої (за програмою) Трудової партії України, тепер вже «Сильної України». Звертає увагу, що у ході дискусій всередині партії періоду її становлення було вирішено, що «Трудова партія України сповідує принципи захисту інтересів насамперед трудової людини, найманого працівника, акцентуючи увагу на соціально справедливому розподілі результатів праці та державного майна. ТПУ виходить з того, що саме праця людей, а не капітал є основним джерелом розвитку суспільства», – йдеться в її документах.
Входження в лівий за своєю електоральною орієнтацією Блок Литвина мало підтвердити органічність партійної діяльності її засадам. Однак зв’язок з людиною, що представляє власне інтереси рентного капіталу, вказує на те, що з обох сторін має місце штучне оформлення штучних альянсів у форматах, які, однак, мають шанси бути успішними. Якби С. Тігіпко переміг на президентських виборах, він би фактично відразу мав «свою» фракцію. Вигідним для нього є такий крок і з точки зору участі в місцевих і парламентських виборах – партії, що мають фракції у парламенті, мають адміністративні переваги у виборчому процесі.
Навіть найжорсткіший компромат (оскільки він не вражає ні його суб’єктів, ні правоохоронців, то й, зрозуміло, виборців) поступається місцем згоді стосовно ключових параметрів кампанії, зручних для її учасників, – скажімо, відмові від публічних телевізійних дебатів (можна побитись об заклад, що і перед другим туром вони не відбудуться), тоді як українська громада надзвичайно зацікавлена у такій передвиборчій дискусії, яка торкається вирішення ключових проблем країни. Надто це стосується перше: економіки, сфери, де завдання вироблення стратегії розвитку країни, гарантування права власності, свободи підприємницької діяльності, реформи системи оподаткування та ефективної регуляторної політики набувають найважливішого для розвитку країни характеру, та друге: соціальної сфери.
Апокаліптичні сценарії та «кризові ляки», що змальовуються кандидатами в разі, якщо кожен із них не переможе, водночас не підкріплюються демонстрацією механізмів та інструментів виходу із цих сценаріїв.
Симптоматичним у контексті поточних і майбутніх політичних альянсів я вважаю досягнення домовленостей «про ненапад» – ви не говорите про «Міжгір’я» і не створюєте тимчасову слідчу комісію, ми ж не шумимо про ЄЕСУ. І не тому, що виборців аж надто не хвилює як одне, так і інше, – а тому, що навіть вибори не стають для політика чистилищем, через що втрачають свою роль як демократичного механізму добору людей у владу, що уповноважені ухвалювати рішення від імені народу в інтересах народу.
У пошуках втрачених можливостей
Віддаючи собі звіт у тому, що впливу глави держави в механізмах, конституційно закріплених на сьогоднішній день, явно бракує для того, щоб «здолати», «підвищити», «спіймати» і «наздогнати», і спостерігаючи за тим, як із ситуації намагається вийти чинний президент, кандидати вже давно обміркували, як би вони хотіли царювати. Власне, з того й мала би починатися їхня кампанія, що кожен представив би, яким чином він принесе благо на землю України. Хоча не кожен із них прагне бути з нами відвертим, у нас є можливості оцінити, якою вони бачать систему управління і систему влади в державі та оцінити, за рахунок чого вони будуть реалізовувати свої передвиборчі палімпсести.
Назагал пропонується чотири основних підходи до організації державної влади – влада рад (Петро Симоненко), президентська республіка (А. Гриценко, С. Тігіпко, В. Янукович, Ю. Тимошенко), мішана форма правління (В. Ющенко) і парламентська республіка (В. Литвин).
Частина з числа «молодих» (лідер громадської організації «Громадянська позиція», екс-міністр оборони народний депутат Анатолій Гриценко і голова партії «Сильна Україна» Сергій Тігіпко) – певнені, природно, що найкращим виходом із ситуації «некерованості» влади має стати президентська республіка, за якої сам глава держави й очолює уряд. А. Гриценко відкидає ідею парламентської республіки, наводячи свої арґументи проти «так званого «канцлерського» варіанту посилення влади, що також може розглядатися як варіант підвищення ефективності системи влади». Але він гірший, вказує політик: «Існує велика спокуса радикально обмежити владу Президента і сконцентрувати її у руках Кабінету міністрів чи прем’єр-міністра. Або навіть піти далі і замість всенародних виборів обирати президента у Верховній Раді. Вважаю, що <…> за ситуацію в країні має нести відповідальність одна людина. На нинішньому етапі найбільш ефективне рішення – це всенародно обраний президент, який є главою держави і керівником виконавчої влади, який формує і сам очолює Кабінет міністрів». На формування уряду відводиться мінімальний строк: «Президент заступає на посаду і вже на другий день своїм указом оголошує склад уряду. Без коаліції. Без коаліційних угод. Без кількох місяців переговорів і балаканини. На другий день уряд на чолі з президентом працює».
Сергію Тігіпку також імпонує президентська республіка, і в його намірах – запропонувати проект Конституції, в якій буде зафіксовано «роль Президента та підконтрольного йому Уряду як реального та незаперечного центру державної та виконавчої влади». «Найефективнішою ми вважаємо саме президентську форму правління, принаймні на найближчі роки». Сильний президент, якому належить зробити все, що в планах С. Тігіпка, – це «той, хто сам очолює виконавчу гілку влади, сам формує уряд і практично сам призначає прем’єр-міністра».
Прем’єр-міністр в такій моделі – «технічна» особа, що буде йому (президентові) допомагати. Якщо молоді та рвучкі політики прагнуть повної підпорядкованості уряду президентові, то досвідчені «старики» ностальґують за системою поділеної політичної відповідальності з урядом, коли президент має повний вплив на кадрову політику уряду, може в будь-який слушний момент звільнити керівника кабінету, однак не зв’язаний з ним політичною відповідальністю. Лише такий варіант влаштовував би Юлію Тимошенко. Її відвертості останнього часу не залишають місця для сумніву – їй потрібна влада, щоб «шикувати» всіх інших і вершити «політичне правосуддя» вона має намір від свого імені.
Неможливо обійти увагою випад Ю. Тимошенко, що отримав значний резонанс: «Чого ви вирішили, що після такого хаосу, який влаштували в політиці, після цього безвладдя, безвідповідальності, отакої, вибачте за непарламентське слово, гавкатні люди не хочуть диктатури? Та я вже хочу, щоб в країні був порядок, стрункість, а, може, достатньо сильна система влада. А не те, що ми сьогодні маємо. І абсолютно вам не відомо, люди хочуть диктатури чи не хочуть». Скоріше за все, подальший розвиток ідей державотворення у Ю. Тимошенко буде лежати у руслі концентрації владного ресурсу у глави держави за типом моделі, що мала місце при Л. Кучмі – вся вертикаль виконавчої влади підпорядкована президенту, він впливає на кадрову політику та зміст рішень уряду, та не очолює кабінет і не зв’язаний з ним політичною відповідальністю.
Після весняного, 2009 року, провалу внесення у парламент спільного з БЮТ проекту конституції, лідер Партії реґіонів Віктор Янукович воліє обходити питання організації влади стороною. Попри те, що ініціатива цих політичних сили передбачала модель парламентської республіки з олігархічними перекосами, В. Януковичу теж не до вподоби політичний лібералізм. Хоча погляди В. Януковича невпинно перебувають «у творчому розвитку» (2008 року стверджував, що йому імпонує мішана форма правління, навесні 2009-го був за крок до парламентської), в разі свого обрання главою держави, не виключено, буде намагатися відтворити якусь із моделей президентського правління – з розділеною президентсько-урядовою політичною відповідальністю або спільною. Його документи останнього часу не містять жодних чітких бачень, які вже могли з’явитися з врахуванням трансформацій його політичного світогляду, а виступи «на публіку» завершуються заспокійливим «ефективним управлінням країною».
В. Ющенко у практичній діяльності впродовж п’яти років і своєму проекті конституції зарекомендував себе прихильником мішаної форми правління. Можливо, свого часу він би і хотів змінити її, та він вирішив йти далі. Тож тепер пропонує ініціативи, які дозволять більш чітко розвести повноваження органів влади та виступив з ідеєю нового порядку формування уряду. такий складний для партій інструмент парламентської політики як коаліція більшості можна замінити ступеневою процедурою.
Формування та внесення пропозицій щодо персонального складу уряду та водночас Програми його діяльності доручається президентом України кандидату на посаду прем’єр-міністра, уповноваженому політичною партією, що за підсумками виборів до Палати депутатів отримала найбільшу кількість депутатських мандатів. Якщо ж у десятиденний строк нижня палата не затверджує ці ініціативи, право формування уряду передається представнику партії, яка отримала другу за чисельністю кількість депутатських мандатів.
Якщо дві найчисельніші фракції не отримають підтримку парламенту, тоді право пропонувати кандидатуру на чільника уряду переходить до президента України. На думку В. Ющенка, запровадження такого порядку формування уряду 1) більшою мірою відповідатиме демократичному принципу формування влади згідно з результатами волевиявлення громадян, 2) чіткіше визначить суб’єкта політичної відповідальності за формування та реалізацію державної політики, 3) знизить кризовий потенціал процесу формування уряду та дасть можливість запобігти парламентсько-урядовим кризам особливо у випадку, коли парламент складається фракціями з низьким коаліційним потенціалом.
Для забезпечення колегіальності дій уряду та відповідальності його перед парламентом доцільно, певен В. Ющенко, уніфікувати формування персонального складу Кабінету міністрів: суб’єктом подання має виступати кандидат на посаду прем’єр-міністра, чим забезпечується повна відповідальність прем’єра і парламенту за здійснювану ними кадрову політику. Урядовці могтимуть суміщати свої повноваження з депутатським мандатом.
У прибічники парламентської системи віднедавна записав себе Володимир Литвин. Ним такий варіант організації державної влади розглядається як найм’якша пропозиція з-поміж контроверсійних бачень різними політичними силами без оцінювання обставин та підстав для її запровадження. Своїми позиціями В. Литвин намагається не суперечити своєму посадовому становищу. У травні 2008 року, будучи народним депутатом, стверджував, що вона несе з собою політичну нестабільність – «при парламентській системі Верховна Рада буде вибирати нового президента якщо не на кожній сесії, то щороку. Така система не дозволяє проводити плідну діяльність, тому що дві головні за кількістю сили – провладна і опозиція – ніколи не можуть досягти взаєморозуміння», то обрання у грудні 2008 року спікером скоректувало його позицію. 2009 рік проходить під лозунгом парламентської республіки: «Історичний досвід свідчить, що Україна страждала від того, що українські провідники, українські гетьмани завжди і скрізь воювали між собою. <…> Усі ці дефініції – напівпрезидентської, напівпарламентської – це означає продовжувати війну. <…> Нам потрібно робити ставку на парламентську республіку», – запевняє В. Литвин.
Скоріше за все, розмаїтість підходів кандидатів до організації системи державної влади стане чинником гальмування будь-яких змін у цій сфері. Намагання та обіцянки кожного окремо взятого політика змінити систему державної влади позбавлені перспективи. Єдино можливий легітимний процедурний шлях – робота над новим проектом нової редакції конституції через суспільно-політичний діалог та організаційно – через конституційну комісію з національним статусом. Варіанти нелеґітимних змін політичної системи будуть означати, перш за все, зміну політичного режиму в сторону авторитаризму. Тож, подальший розвиток системи влади буде пов’язаний з вдосконаленням відносин між інститутами влади в політичній системі та в системі державної влади загалом на основі мішаної форми правління та пропорційної системи формування парламенту, що дозволяє забезпечити присутність у законодавчій та виконавчій владі інтересів різних політичних сил, однак потребує від них відповідної політичної культури.
Чи є життя після виборів?
Демократія прирікає суспільство робити вибір. Навіть знаючи, що серед політичного товару немає того, який би міг стати окрасою вашого політичного смаку, ви мусите робити вибір серед тих, хто не виражає ваші устремління.
Інший шлях – ставати замовниками нової політики, політично оформлювати свої соціальні потреби, а до того – зрозуміти їх і зуміти висловити їх, зробити їх почутими.
Зрештою, новому президенту буде так само нелегко. Шукати свій спосіб дії та впливу у фраґментованому мультиолігархічними інтересами парламенті та у фрагментованому суспільстві, частина якого прагне змін, а частина опирається їм, завдання не з простих.
Що стане стимулом до зміни нашої спільної дії? Економічна криза, безробіття, чи нарешті просто розуміння, що в основі такого стимулу має лежати лише наша щоденна раціональна вимогливість до політиків і до самих себе?
Світлана КОНОНЧУК,
керівник політичних програм Українського
незалежного центру політичних досліджень