Не потрібно більше покращувати регулююче законодавство, бо це неможливо. Треба його повністю відмінити і створювати з нуля. Кожен Президент, що був в Україні останні 20 років і всі Уряди за це й же час обіцяли дерегуляцію, яка за їх словами мала б створити сприятливі умови для бізнесу.

- Ми провели дерегуляцію, в нас найкращі умови для бізнесу, до нас їдуть інвестори, - казала влада.

- В країні страхітливі умови для бізнесу, інвестори не йдуть, а от ми прийдемо до влади, проведемо дерегуляцію, до нас прийдуть інвестиції, - відповідала опозиція.

Потім опозиція ставала владою і цикл повторювався.

Кожен Уряд відміняв сотні та тисячі документів дозвільного характеру. А їх кількість збільшувалась. Кожен Уряд зменшував кількість контролюючих органів та їх співробітників. А їх рік від року ставало все більше. Кожен Уряд зменшував кількість документів, що їх треба заповнювати для ведення бізнесу, відміняв зайві, спрощував їх заповнення. А бізнес скаржиться – кожен рік кількість документів, що доводиться заповнювати та погоджувати, збільшується, вимоги до них ускладнюються, витрати ростуть.

Причому Уряди не обманюють – дійсно скорочують контролюючі служби та відміняють документи. Тільки на кожного скороченого  контролера приймають двох нових. На кожен скасований наказ, документ, інструкцію приймають 2 нові. В старі документи вносять зміни. Була вимога надати 1 погодження – зараз 2. Було потрібно прикласти 2 документи – зараз 4.

І процес цей не зупиняється ні на день.

Фахівці, що спостерігають за цією діяльністю прийшли до висновку – не потрібно більше покращувати законодавство, бо це неможливо. Треба його повністю відмінити і створювати з нуля.

Перша причина – це структура дозвільного законодавства. Вона має 3 рівня. Є Закон України, що регулює якусь діяльність. Там немає подробиць, зазвичай закон має посилання, мовляв, подробиці врегулює Кабінет міністрів. КМ приймає Постанову в якій дає доручення певним міністерствам прийняти свої акти. А міністерства ухвалюють накази, в яких можуть написати будь-що, вимагати від суб’єктів будь-які документи, форми, погодження. Такі самі акти, посилаючись на доручення КМ можуть приймати агенції, інспекції та інші відомства. Насправді, всі ці накази потребують погодження у Міністерстві юстиції, у Держпідприємництві та, можливо, у інших відомствах. Але, як бачимо, вся ця ескалація вимог до підприємців успішно проходить коридорами влади. Оскільки вся ця піраміда спирається на закон, до тих пір, доки він дійсний, суспільство не має жодного способу впливу на зміст цих документів. Закон публічно обговорюється та приймається депутатами. Акти міністерств та відомств – ні. Під будь-яку нову проблему чиновники можуть створити новий документ, нову звітність, нове погодження чи ускладнити існуюче.

Скасувати документ в таких умовах – не проста справа. Вона потребує таких самих погоджень з іншими відомствами і  нічого не перешкоджає замість скасованого прийняти новий.

Система давно навчилася ігнорувати бажання політиків зменшити регулювання. Наприклад, у 2005р. президент Ющенко вимагав від Уряду Тимошенко скасувати 10000 документів дозвільного характеру, що перешкоджають бізнесу. Ця вимога кілька місяців саботувалась, після чого відомства стали масово відміняти вже не діючи документи. Наприклад, був закон, до нього десятки та сотні постанов, наказів, інструкцій. Закон відмінили, документи втратили предмет ведення, тобто стали недійсними. Але формально вони діяли. От міністерства стали такі документи скасовувати сотнями та тисячами і звітувати про дерегуляцію та покращення умов для бізнесу.

Наступна причина – це величезна кількість регулюючих документів та їх складні, заплутані  зв’язки між собою. Наприклад, є документ «А». Його наявності вимагає наказ по міністерству. Є документ «Б». Його наявності вимагає додаток до іншого наказу. Проходить дерегуляція і перший документ скасовують. Сам по собі документ «А» більше не потрібен. Але другий наказ з додатком залишився. І Вам все одно потрібно готувати та погоджувати документ «А» для  оформлення документу «Б». Начебто і дерегуляція проведена, і всі документи залишилися.

Те саме з відомствами. Їх, начебто, скорочують. Але регулюючи функції залишаються. Тобто ці функції мають виконувати інші відомства. Скорочення зводиться до адміністративних «перетрахувань». Була самостійна інспекція, став департамент в міністерстві. Людей з інспекції звільнили, відзвітували про дерегуляцію, нових набрали вже в департамент. За час змін потрібних погоджень (сертифікатів та ін) ніхто не видає, підприємці, що просили звільнити їх від інспекцій благають повернути їх, бо працювати неможливо.

Свіжий приклад – скільки років аграрії вимагали скасувати сільгоспінспекцію. Нова влада скасувала. А сертифікати якості, що видавала інспекція – залишили. І аграрії просять повернути інспекцію, адже без сертифікатів вони не можуть продавати продукцію.

Одним з перших кроків уряду Яценюка було скорочення апарату центральних відомств на 10%.  Експерти з CASE-Україна вирішили дізнатися, з яких відомств звільнили. Зробили запит і з’ясувалося, що кількість працівників не зменшилась, скоротили незайняті вакансії.

Інший бік тієї самої проблеми – на 1 вид діяльності потрібно декілька дозволів. Є дозвіл на експлуатування знергообладнання, а є – на ремонт. І без дозволу на ремонт Вам не дозволять експлуатувати, бо раптом зламається, що ж Ви будете робити без дозволу? Є дозвіл на водокористування, але свердловина йде скрізь надра, тобто ще треба дозвіл на надрокористування. І хоча це один і той самий процес, дозволи треба оформлювати в різних інстанціях за різними формами.

Наступна причина - це спосіб та масштаб регулювання.

В Україні контролюється майже все. Такого немає ніде у світі. В будь-який країні пожежник – це той, хто гасить пожежу. Тільки в Україні це той, хто дає дозвіл та перевіряє, вимагає установити пожежну сигналізацію, замовивши її в «своїй фірмі», штрафує та пломбує. А коли пожежа – чомусь вони не встигають, драбина коротка, не вистачає до верхніх поверхів, води немає та ін.

А де є санітарні дозволи на виробничу продукцію?

Грузинський реформатор К.Бендукідзе дивувався необхідності для аграріїв погоджувати сівозміни. Він стверджував, що такого немає в жодній країні світу. Кожне підприємство витрачає на отримання необхідних дозволів час, гроші, ресурси.

От приклад невеличкого підприємства.

План усунення аварійних ситуацій – 12т.гр.

Будівельна ліцензія – 11т.гр.

Паспортизація будівель – 15т.гр.

Ліцензія на роботу с прекурсорами (звичайний ацетон) – 15т.гр.

Все це треба робити раз на 5 років, причому ціна за цей час зростає в 2-3рази. Але це - офіційна ціна документу. А Вам ще треба мати працівника, який буде той документ створювати, погоджувати, ходити по інспекціях, виправляти. Він отримує зарплату не за створення нових товарів та послуг, а за задоволення потреб чиновників. Зазвичай інспекції проводять платні семінари і вимагають від підприємств їх відвідувати, випускають платні матеріали, бланки, форми.

В результаті по країні десь 600т. чиновників придумують норми регулювання та слідкують за їх дотриманням, десь мільйон співробітників весь чи значний час приділяють виконанню цих норм, причому це кваліфіковані та відповідальні співробітники – і це при 20млн. економічно активного населення країни. Зрозуміло, що регулювання в країні має бути. Але воно не може займати такий високий відсоток працівників, робочого часу, ресурсів, не має викривляти мотивацію економічних суб’єктів, бо підприємцю часто важливіше не придумати новий товар чи послугу, не виробити більше доданої вартості, а відбитися від перевіряючих.

Насправді, в більшості випадків виконати всі забаганки контролюючих органів неможливо. Їх і не виконують. Або завдяки корупції, або «криші». Це, зокрема, відповідь на питання, чому до нас не йдуть справжні іноземні інвестиції (з сучасними технологією, організацією, а не просто гроші). Саме тому, що такі витрати на регулюючи інстанції сучасний бізнес не передбачає, а корупцію – не може собі дозволити. Тим більше, що у світі досить країн, де таких вимог регулюючих органів немає.

Цих історій можна розповідати десятки та сотні. Свідчать вони про одне – система не підлягає реформуванню. Чимало ентузіастів намагались її покращити і або кидали ці намагання і йшли, або ставали її частиною.

В умовах, коли структура нормативного господарства складана, заплутана, практика застосування успадкована з радянських часів, а кадри навчені працювати саме за такою системою, єдиним виходом є обнуління всієї системи.

Часто питають, а як же без перевірок, будуть продавати шкідливі продукти? Небезпечні підприємства зруйнують міста та природу.

Насправді, більшість перевірок та ліцензій не можуть цьому завадити. Результат більшості з них нульовий. Скільки часу потрібно, щоб перевірити весь товар, що продається за день на базарах, в кіосках та магазинах? За місяць не перевірити. А на більшість загроз і реактивів для аналізу немає.

Практика та досвід показують, що більшість дозвільних документів видається на основі оформлення паперів та передачі грошей без реальної перевірки об’єкту. Ще один розповсюджений спосіб перевірки «органолептичний». Насправді це оцінка продукту на зовнішній вигляд – колір, запах ті ін. Тобто така перевірка, яка доступна будь-якому покупцю.

І той самий сертифікат якості зерна, про який йшла мова – аграрії доводять, що їх приватні покупці виставляють свої вимоги до якості та способу її перевірки. Коли виробник їх виконав, що окрім зайвого клопоту та грошей може додати державна перевірка?

Люди масово не отруюються, заводи не вибухають не завдяки перевіркам та ліцензіям, а тому, що в самогубців та божевільних зазвичай немає ресурсів для виробництва J . Бо кожен покупець дивиться, що та в кого він купує, виробнику також власне майбутнє небайдуже.

Чи це означає, що перевіряти нічого не потрібно? Потрібно,але не так, не тим, не стільки.

Взагалі, регулювання – це більше функція суспільства, а не держави.

Регулювання від чиновників має 2 вади:

– чиновник намагається регулювати якнайбільше, бо це збільшує його вагу;

– чиновнику байдуже результат регулювання.

Ми постійно чуємо про незаконне будівництво. І жодного разу не чули про покарання чиновника, який це дозволив. Насправді, незаконно будують майже всі, хто щось будує, бо ходити 2 роки і збирати папери мало хто може собі дозволити. Вже будують і паралельно збирають папери без яких починати не можна було.

Громадські об’єднання учасників ринку – покупців, продавців, науковців, експертів – зацікавлені в результатах регулювання і не зацікавлені збільшувати його за необхідні межі. Їх вимоги в більшості випадків не є обов’язковими – покупець може обирати, купувати продукцію чи послуги, на яких є сертифікат відповідних організацій, чи, можливо, більш дешеві без таких сертифікатів. Так, наприклад, будівельники могли б домовлятись з організаціями мешканців, фаховими об’єднаннями санітарів, екологів та ін., які матеріали можна використовувати, які вимоги мають бути до будівництва та будівельників. Купуючи житло власник завжди б знав, яких стандартів дотримується забудовник і міг би свідомо обирати, довіряючи сертифікатам об’єднання, що його видало, чи не довіряючи. А комусь, можливо, такий сертифікат не потрібен.

Державні органи так само орієнтуються на стандарти громадських організацій, яким би давався певний державний статус. Такий статус особливо необхідний при взаємодії з органами контролю інших країн при експорті та імпорті.

Виробники мають страхувати свою відповідальність за можливу шкоду оточуючим від їх виробництва, що робить непотрібними більшість перевірок. Таку систему можливо було б запровадити саме зараз, коли існуюча завела в глухий кут, з якого немає іншого виходу. Було б корисно скористатися допомогою експертів з інших країн, зокрема, грузинських реформаторів. Але вони також не будуть копирсатись в заплутаних нормах нашого законодавства, а так само запропонують створювати систему регулювання з нуля на основі активної участі громадянського суспільства.